160-хвилинний сонячний цикл — застаріла, нині відкинута модель про коливання параметрів поверхні Сонця з періодом 160 хвилин. Такі коливання спостерігали в низці ранніх геліосейсмологічних даних. Втім сучасні спостереження Сонця не підтверджена наявність 160-хвилинного циклу. Історичний сигнал більшість науковців вважають наслідком змін поглинання світла в атмосфері внаслідок обертання Землі.
Історія Зародження геліосейсмології відбулося в 1976 році з публікаціями статей Брукса, Айзека й ван дер Рая"Observation of free oscillations of the sun", Nature, vol. 259, January 15, 1976, pp. 92–95 та Сєверного, Котова й Цапа"Observations of solar pulsations", Nature, vol. 259, January 15, 1976, pp. 87–89, в яких повідомлялося про спостереження 160-хвилинного коливання атмосфери Сонця з амплітудою приблизно 2 м/с.
Швидко стало зрозуміло, що ця частота занадто точно відповідає одній дев'ятій доби, і тому справжність цього сигналу від початку була під певним сумнівом. Якщо в часовому ряді присутнє несинусоїдальне коливання, то потужність буде видно на періодограмі не тільки на частоті коливання, але й на кратних їй гармоніках. Повторний аналіз даних, отриманих за період 1974—1976 років Бруксом та ін.The search for solar oscillations, 1974 to 1976, Royal Astronomical Society, Monthly Notices, vol. 184, September 1978, pp. 759–767 показав, що докази стабільного, 160-хвилинного коливання з постійною амплітудою й когерентною фазою були далеко не переконливими. Хоча сигнал можна було виявити, амплітуда здавалася змінною та була нижчою, ніж повідомлялося спочатку.
Підтвердження 160-хвилинного сигналу отримали шляхом аналізу даних груп у Криму та Стенфорді протягом тривалого періоду часу. Було виявлено, що фаза поступово дрейфувала, що свідчило про те, що частота, використана в аналізі, дещо відрізнялася від частоти в даних. Період 160,01 хвилиниFurther evidence of solar oscillations with a period of 160 minutes, Astrophysical Journal, Part 2 – Letters to the Editor, vol. 237, May 1, 1980, pp. L97, L98 забезпечував краще узгодження з даними. Також з'явилися докази того, що кілька наборів спостережень були когерентні за фазою. Ці факти посилювали враження, що сигнал міг мати небесне, а не земне походження.
У 1989 році, коли стали доступні високоякісні багаторічні набори даних з одного місця, Елсворт та ін. показали, що період 160-хвилинного сигналу становив рівно 160,00 хвилин, а амплітуда залежала як від тривалості, так і від якості даних, отриманих протягом сезону, причому сигнал був більш помітним у часи, коли атмосферні умови були гіршими. Група змогла продемонструвати, що сигнал можна промоделювати дещо викривленою добовою синусоїдою, спричиненою атмосферним поглинаннямThe 160 minute solar oscillation – an artifact? Astrophysical Journal, Part 1 (ISSN 0004-637X), vol. 338, March 1, 1989, pp. 557–562.
Хоча твердження про наявність 160-хвилинного циклу Сонця все ще висувалися Котовим та ін. у 1990160 minute solar variations and the 22 year cycle, Solar Physics (ISSN 0038-0938), vol. 128, July 1990, p. 269–280 та 1991 роках160-min pulsation of the sun – New observational results, Solar Physics (ISSN 0038-0938), vol. 133, May 1991, p. 95–102, основна частина наукової спільноти відкинула цю ідею.
Сучасні спостереження Зараз існують дві мережі спостереження за Сонцем, — BiSON та , — які складаються з глобальної мережі станцій, а також космічних приладів, таких як прилад GOLF на борту космічного апарату SOHO. Вони здатні майже безперервно спостерігати за Сонцем і таким чином значною мірою усувають вплив добових сигналів. Дані з цих приладів не виявляють коливань, які можна було б пов'язати зі 160-хвилинним циклом.
Посилання