«Црве́на Зве́зда» () — сербський футбольний клуб з Белграда, який є частиною Спортивного товариства «Црвена Звезда». «Црвена Звезда» є найтитулованішим клубом Сербії, що загалом завоював 66 титулів, зокрема 33 національних першості, 26 національні кубки, два Суперкубки Югославії, два Кубки Мітропи, один Кубок чемпіонів і один Міжконтинентальний кубок. Єдиний клуб в історії сербського та югославського футболу, який здобув Кубок європейських чемпіонів та Міжконтинентальний кубок, перегравши у 1991 році марсельський «Олімпік» у Барі, і, відповідно, чилійський клуб «Коло-Коло» у Токіо. У 1979 році «Црвена Звезда» також дійшла до фіналу Кубка УЄФА, де за сумою двох матчів поступилася менхенгладбаській «Борусії».
За даними соціологічних опитувань, «Црвена Звезда» є найпопулярнішим клубом СербіїZvezdaša više od Partizanovaca , взято з www.sport.novosti.co.yu, 18 вересня 2007 Svaki drugi Srbin navija za Crvenu zvezdu з from www.b92.net, 18 березня 2008 та Белграда . Головним суперником клубу є «Партизан», з яким проводиться так зване «Вічне дербі» (), включене британською газетою «Дейлі мейл» до рейтингу 10 найвеличніших дербі в історії футболуTHE LIST: The greatest rivalries in club football, Nos 10-1, взято з www.dailymail.co.uk, 27 листопада 2009 .
Історія
Заснування і перші перемоги (1945—1951) Після Другої світової війни спортивне життя на теренах Югославії фактично почалося з чистого аркуша. Замість зниклих футбольних клубів постали нові, подекуди ґрунтуючись на довоєнній основі. Одним з небагатьох клубів, що вижив у воєнні часи, була белградська «Югославія». У лютому 1945 року група членів Антифашистського союзу сербської молоді заснувала на базі «Югославії» Молодіжно-спортивне товариство, яке 4 березня отримало назву «Црвена Звезда». Згодом на базі товариства був заснований футбольний клуб, що отримав у власність стадіон, супроводжуючі об'єкти, значну частину гравців «Югославії», а також червоно-білий біколор.
Попри це, «Црвена Звезда» не була нащадком «Югославії», ба навіть її назва має власну історію. 4 березня заступники голови товариства, Слободан Чосич і Зоран Жуйович, обговорювали назву майбутнього клубу. Відкинувши більшість існуючих опцій («Младост», «Ударник», «Торпедо», «Динамо» і «Локомотива»), Чосич промовив: «Назвемо наше товариство Звезда!», на що Жуйович відповів: «Чудово. Коли вже Звезда, нехай буде Црвена». Фундація одностайно погодила назву і кольори «Звезди» — червоно-синьо-біла гама із п'ятикутною зіркою між червоною та білою площинами. Першу зустріч команда зіграла зі збірною Першого батальйону Другої бригади Корпусу народної оборони Югославії на стадіоні «Авала» — колишній арені «Юґославії» — за присутності 3 тисяч уболівальників, де «звездаші» здобули перемогу з рахунком 3:2. Тиждень потому «Црвена Звезда» зіграла з командою британської армії і розгромила її з рахунком 12:0.
Станом на 1945 рік «Звезда» відіграла 36 поєдинків, здобувши 30 перемог, 5 нічиїх і зазнавши поразки у матчі з Румунією, який відбувся 23 вересня у Тімішоарі. У 1948 році «Црвена Звезда» завоювала свій перший трофей, перемігши «Партизан» (3:0) у фіналі Кубка Югославії. Двома наступними сезонами «червоно-білі» закріпили свій успіх, перемігши за рік земунський клуб «Наша Крила» (3:2), а за два — загребське «Динамо» (3:0). У 1951 році клуб вперше став чемпіоном Югославії.
Перші злети та падіння. Новий стадіон (1952—1966) Сезон 1952/53 знову став переможним для «Црвени Звезди». Після цього керівництво клубу зазнало змін: його президентом став Душан Благоєвич, Слободан Чосич обійняв посаду генерального секретаря, а виконавчим директором став Аца Обрадович на прізвисько Доктор О. Саме під час їхнього правління «црвено-бели» створили нове покоління гравців, яке 5 років поспіль домінувало в першості Югославії, а в сезоні 1956/57 дійшло до півфіналу Кубка європейських чемпіонів, де поступилося «Фіорентині» за підсумками двох матчів (0:1). Наступного року «Звезда» здобула Кубок Мітропи.
Загалом нова генерація белградського клубу, до якої входили Владимир Дуркович, Владимир Беара, Драгослав Шекуларац, Райко Митич, Бора Костич, Владиця Попович, Бранко Станкович та інші, чотири рази поспіль тріумфувала в національній першості і двічі здобула Кубок країни, при цьому жодного разу не залишаючись без трофеїв впродовж п'яти поспіль сезонів. «Црвена Звезда» грала у швидкий атакувальний футбол, якій приніс їй значну популярність, — як в Югославії, так і у світі — а також заклав фундамент у подальших успіхах «Звезди».
Наприкінці п'ятдесятих років «црвено-бели» вперше в своїй історії домінували в югославській першості. Проте впродовж наступних 7 років «Црвена Звезда» лиш раз тріумфувала в чемпіонаті і здобула один югославський Кубок, що не могло не відбитися на амбіціях белградського клубу. Апогеєм цього невтішного періоду був історичний антирекорд «Црвени Звезди» — 7 місце в сезоні 1962/63, не кажучи вже про чотири сезони поспіль нижче від 3 місця. Авторитетність «Звезди» вже тоді примітила вся Югославія, тому фанатам тяжко давалися їхні поразки. Бували випадки, коли вболівальники вибігали на поле й вимагали від гравців пояснень за погану гру, та зрештою вони мали на це підстави, оскільки в сумнозвісному сезоні 62/63 «Црвена Звезда» сумарно забила 21 гол, що дорівнювало половині показника «Воєводини», яка фінішувала на 12-му місці.
Менше з тим, «звездаші» досягли непоганих успіхів на міжнародній арені, дійшовши до півфіналу Кубка ярмарків, де поступились лише «Барселоні». Наступного року «Црвена» взяла реванш в каталонського клубу, але в 1/4 фіналу зазнала поразки від «Роми» з рахунком 2:3 за сумою двох матчів. Поруч із міжнародними успіхами, «Звезді» вдалось переїхати на новий стадіон, відкритий 1 вересня 1963 року у матчі з «Рієкою», який відразу ж був охрещений Мараканою через свою атмосферність, подібною до бразильського стадіону. У першому сезоні після новосілля «црвено-бели» здобули «золотий дубль». Та це була лише репетиція до нової сторінки життєпису белградського клубу.
Ера Милянича (1966—1975)
Влітку 1966 року «Црвену Звезду» очолив її екс-гравець Милян Милянич. Перший сезон з цим керманичем команда завершила на п'ятому щаблі регулярної першості. Зрештою, генерація на чолі з Драганом Джаїчем, одним із найвеличніших гравців у югославській історії і найпотужніших вінгерів світу, залишила глибокий слід у югославському футболі. Уперше за власну історію клуб тричі поспіль здобув чемпіонську звитягу, а кожен «звездин» уболівальник знав імена Ачимовича, Дуйковича, Джорича, Карасія, Лазаревича тощо. Тим часом «звездаші» так само гучно заявили про себе на ниві європейської першості, диктуючи стандарти гри, наслідувані клубами зі Східної Європи. Щоправда, в сезоні 1970/71 «Звезда» фінішувала в національній першості з другим найгіршим показником у власній історії (6 місце), та він був компенсований звитягою у Кубку Югославії. Разом із тим, «Црвена Звезда» досягла півфіналу Кубку європейських чемпіонів, де поступилася за сумою двох матчів афінському «Панатінаїкосу». У першій зустрічі, окрилені підтримкою 100 тисяч уболівальників, «црвено-белі» розгромили атенян (4:1), одначе поступилися 0:3 в атенському двобої. Позаяк «Звезда» здобула визнання європейського масштабу, а згодом і нову плеяду сербських молодих талантів, як-от Богичевич, Филипович, Янкович, а надто Владимир Петрович на прізвисько Голуб ().
Окрім того, «Црвена» грала в швидкий, атакувальний та дуже результативний футбол, який, природно, привертав увагу вболівальників. З вісьмох сезонів тренерства Мілянича «червоно-білі» сім разів ставали найрезультативнішим клубом Югославії (у 1972 їх на один гол випередив «Вележ»). У 1974 «Звезда» здолала «Ліверпуль» в 1/8 фіналу Кубку чемпіонів, ставши другим іноземним клубом після «Ференцварошу», що здолав мерсісайдців на «Енфілді», а також єдиним клубом XX століття, що зробив це в КЄЧ/Лізі чемпіонів. Однак у чвертьфіналі «звездаші» все ж поступилися майбутнім фіналістам турніру — мадридському «Атлетіко».
В наступному сезоні, який став останнім для Милянича, «Звезда» також досягла успіху на європейській ниві, щоправда, лише в Кубку володарів кубків. Проте тоді «црвено-бели» вперше в історії вийшли до його півфіналу, здолавши «Реал Мадрид» у другому чвертьфінальному матчі після 0:2 на «Бернабеу». В присутності 100 тисяч глядачів на «Маракані» Джаїч і Петрович знівелювали перевагу «вершкових», довівши матч до серії пенальті, в якій белградський клуб тріумфував — 6:5. Щоправда, в півфіналі «звездаші» програли «Ференцварошу», не спромігшись на м'яч у відповідь після голу угорців з пенальті на 83 хвилині у матчі-відповіді в Белграді, який зібрав 110 тисяч уболівальників за меншої на 14 тисяч кількості реалізованих квитків. Своєю чергою, «Ференцварош» у фіналі поступився київським динамівцям на чолі із Лобановським.
Збереження домінування і перший європейський фінал (1976—1986) Перші два сезони після уходу Милянича були для «Звезди» менш вдалими. Але після приходу Гойко Зеца на посаду тренера клуб стабілізувався і в 1977 році «Црвена Звезда» знову святкувала здобуття звання чемпіона країни. Перший сезон з Гойко Зецом на чолі був буквально справжньою демонстрацією сили, титул було здобуто з перевагою в 9 очок над суперниками, що до того часу було найбільшою різницею в історії ліги. Нападники «Звезди» на чолі з Зораном Филиповичем забили суперникам по чемпіонату 67 м'ячів (за ними в списку йшов «Борац» з Баня-Луки з 53 забитими м'ячами). У наступному сезоні «Црвена Звезда» посіла друге місце в чемпіонаті і Зец покинув клуб.
З 1978 року почалась ера Бранко Станковича, чиє перебування на посаді головного тренера тривало чотири роки, і за цей час «Црвена Звезда» виграла три трофеї та зіграла в першому для себе великому європейському фіналі. У Кубку УЄФА 1978/79 белградці пройшли грізні «Арсенал», «Вест Бромвіч Альбіон» і «Герту» (Берлін) і вперше зіграла у фіналі європейського турніру. Там «Црвена Звезда» зустрілася з західнонімецькою «Боруссією» (Менхенгладбах), яка зіграла п'ять єврокубкових фіналів у 1973—1980 роках. Близько 90 000 уболівальників прийшли на трибуни у першому матчі в Белграді, і «Црвена Звезда» добре стартувала з голу Шестича на 21-й хвилині, але автогол Юришича на 60-й хвилині дав «Боруссії» невелику перевагу перед матчем-відповіддю. Ця гра проходила на «Рейнштадіоні» у Дюссельдорфі, де італійський арбітр Альберто Мікелотті на 15-й хвилині призначив спірний пенальті у ворота югославів, а данський футболіст Аллан Сімонсен вирішив долю матчу, забивши з «точки» єдиний гол у грі. Таким чином «Боруссія» виграла фінал із загальним рахунком 2:1.
Станкович виграв свій перший чемпіонський титул як тренер (до того він був чемпіоном чотири рази як гравець) у 1980 році, втім «Звезда» зазнала поразки від загребського «Динамо» у фіналі Кубка і не могла здобути золотий дубль, а наступного сезону захистила чемпіонський титул. Період тривалістю в одинадцяти років без трофею Кубка Югославії став найдовшим в історії клубу і завершився навесні 1982 року, коли «Црвена Звезда» перемогла у фіналі загребське «Динамо» із загальним рахунком 6:4 (2:2 у Загребі та 4:2 у Белграді). До того часу відбулася перша зміна тренера по ходу сезону з п'ятдесятих років, і Стеван Остоїч змінив Станковича. За цей період «Црвена Звезда» двічі виходила до чвертьфіналу Кубка європейських чемпіонів — у 1981 році її зупинив там міланський «Інтернаціонале», а в 1982 році бельгійський «Андерлехт».