Імперія Канем-Борну — імперія, що базувалася навколо озера Чад, яка колись володіла територіями, що зараз є частиною Нігерії, Нігеру, Камеруну, Лівії, Алжиру, Судану та Чаду. Імперія підтримувалася завдяки процвітаючій транссахарській торгівлі і була однією з найстаріших і найдовговічніших імперій в історії Африки.
Заснування та рання історія імперії Канем-Борну маловідомі. Зазвичай вважають, що держава була заснована приблизно 700 роком, хоча вона могла бути створена століттями раніше або пізніше. Правляча династія Дугува правила зі своєї столиці Нджімі в регіоні Канем і використовувала правлячий титул маї. До XI століття дугува була замінена династією Сайфава, а імперія прийняла іслам. Економічні чинники та конфлікт з народом Білала призвели до втрати Канема у XIV столітті. Маї Омар I перемістив центр імперії в регіон Борну, який раніше був васальною державою. Далі тривало століття політичної нестабільності, поки маї Алі I Гаджи як нову постійну столицю заснував Нгазаргаму. Хоча Канем пізніше був повернутий маї Ідрісом II Катагармабе, вчені іноді ділять історію Канем-Борну на два періоди: на ранню Імперію Канем та пізнішу Імперію Борну. З XV століття імперія переживала повільний, але неухильний занепад через зміну економічних моделей та конфлікти з різними сусідами, такими як туареги. Незважаючи на це, імперія досягла піку свого розквіту й впливовості за правління маї Ідріса III Алуми наприкінці XV століття та ще довго після цього залишалася могутньою та процвітаючою.
Після джихаду фулані у ХІХ столітті династію Сайфава замінила династія аль-Канемі, яка правила з титулом шеху (шейх). У 1893 році Канем-Борну був завойований суданським воєначальником Рабіхом аз-Зубайром, який перетворив імперію на жорстоку військову диктатуру. Подальші громадянські заворушення були використані Францією та Великою Британією. Хоча династія аль-Канемі була відновлена в 1900 році, вони керували за умов колоніальної залежності. Території імперії 1902 року були включені до складу французької та британської колоніальних імперій. Залишки режиму Канем-Борну існують і сьогодні у вигляді несуверенних еміратів Борно та Діква, двох традиційних еміратів у штаті Борно, Нігерія.
Середньовічний період (бл. 700—1472)
Походження та рання історія (бл. 700—1000 рр.)
Рання історія імперії Канем-Борну маловідома та є предметом дискусій. Вважається, що імперія виникла на землях між озером Чад та річкою Бахр-ель-Газаль, з центральною територією в регіоні Канем (на північний схід від озера Чад). Озеро Чад розташовувалося вздовж ключових торговельних шляхів, ідеально розташоване між Єгиптом та Суданом на сході, різними державами Західної Африки на заході та пустелею Сахара на півночі.
Відомо, що до V століття до нашої ери регіон опанував технологію виплавки заліза та приблизно в той час спостерігав посилення сільськогосподарської діяльності. До V століття нашої ери люди в Канемі завезли верблюдів або з Північної Африки, або з долини Нілу. Вважається, що поява верблюда сприяла багатій транссахарській торгівлі, хоча археологічні докази цієї торгівлі в доісламські часи практично відсутні. Контроль над цією торгівлею призвів до виникнення стратифікованих суспільств, які зрештою об'єдналися в держави. Один вчений, Дірк Ланге, припустив, що створення імперії Канем-Борну було пов'язане з біженцями після падіння Новоассирійської імперії у VII столітті до нашої ери, хоча ця гіпотеза була розкритикована за брак доказів і не знайшла підтримки серед інших дослідників.
Історія імперії Канем може сягати аж до VIII століття, а можливо, навіть раніше. Заснування імперії зазвичай датують приблизно 700-тими роки, хоча деякі вважають, що це сталося приблизно 900ті роки або навіть раніше приблизно 600-ті роки. Першою столицею імперії було місто Нджімі на схід від озера Чад, а її правителі прийняли титул маї. Місцезнаходження Нджімі так і не було задовільно визначено, попри спроби знайти його з середини ХІХ століття. Хоча були проведені лише обмежені дослідження первісного ядра імперії, столиця, можливо, була побудована з непостійних матеріалів. Деякі пізніші арабські джерела припускають, що у своєму первісному втіленні це було так зване «місто наметів».
Імперію, ймовірно, заснували скотарі-загава з плато Еннеді, але вона розширилася, охопивши кілька інших етнічних груп, таких як народ тубу на півночі. Імперія складалася з різних груп, включаючи кочових скотарів, землеробів та людей, звиклих до обробки заліза та верхової їзди. Різні групи зрештою призвели до появи народу канембу, який розмовляє ніло-сахарською мовою канембу. Рання імперія збагачувалася та ставала могутньою завдяки експорту рабів в обмін на коней та набігам на своїх сусідів.
Ранньою імперією Канем правила династія Дугува, аристократична група, яка обирала маї з-поміж себе. Дугува, ймовірно, були канембу. Пізніша легенда, що відображає бажання поєднати Канем з ширшим ісламським світом, стверджувала, що вони були нащадками мігрантів з Аравійського півострова, які одружилися з корінним населенням навколо озера Чад. Пізніша традиція як першого правителя імперії визначає маї Сусама. Династія Дугува отримала свою назву від третього правителя імперії, Дугу (або Дуку).
Політична історія імперії Канем-Борну значною мірою реконструюється через гіргам, королівську хроніку імперії. Гіргам зберігався завдяки усній традиції до того, як європейські вчені зробили його записи в середині ХІХ століття. Гіргам не є цілком достовірним, оскільки він зберігався усно, містить деякі біблійні персонажі у своїх ранніх розділах та містить деякі суперечності між різними версіями. Однак, між різними версіями гіргаму існує значна ступінь згоди щодо імен правителів та тривалості їхнього правління.
Навернення до ісламу (бл. 1000—1380)
Іслам досяг сучасного Чаду вже за часів халіфату Омейядів (661—750), коли арабські загарбники досягли Феццана та гір Тібесті. Ця релігія, ймовірно, була завезена до Канема з півночі або народом тубу, або транссахарськими торговцями. Іслам, ймовірно, мав важливий вплив в імперії вже з середини VIII або ІХ століття. Можливо, частина населення на ранньому етапі прийняла ібадський іслам, як це сталося в Гао на північному заході. Перші правителі Канема ставилися до ісламу з обережністю, оскільки вважали, що ця релігія містить небезпечні ідеї, такі як рівність усіх віруючих перед Богом. У традиційних місцевих релігіях правитель часто наділявся надлюдською силою.
Першим мусульманським правителем Канема була маї Гуа (або Гавва) XI століття, яка, можливо, була жінкою. Наступник Гуа, Абд аль-Джаліл I, був повалений у другій половині XI століття маї Хумме, який заснував нову династію Сайфава. Династія Хумме також була мусульманською. Сайфава були за походженням канембу, але стверджували, що походять від єменського вельможі на ім'я Саїф ібн Зі Язан; інші африканські династії того часу іноді робили подібні заяви про арабське походження як джерело престижу. Після навернення правителів до ісламу, серед населення кількість навернень також загалом зросла. Оскільки іслам не дозволяв поневолення мусульман, головним інтересам не було примушувати їх до навернення в іншу віру понад певні межі, щоб і надалі задовольняти потребу в рабах на місцевих та транссахарських ринках. Транссахарська торгівля підтримувала імперію, яка мала змогу стягувати податки та мита з торгових товарів. Завдяки торгівлі, що здійснювалася через територію імперії, Канем мав доступ до більшості технологій та знань свого часу і міг процвітати та розширюватися.
Канем перетворився на справжню імперію завдяки експансії до оаз Кавар у ХІ столітті. В оазах було виявлено кілька археологічних пам'яток, залишків колишніх поселень, хоча їх ще належить розкопати. Вважається, що найпівнічніші поселення обслуговували мандрівників, тоді як південні поселення оазів були зосереджені на торгівлі сіллю. Контролюючи торговельні шляхи на північ, імперія Канем експортувала слонову кістку, рабів та продукти тваринного походження. Іноземні товари, зокрема зброя, книги, намистини та тканини, імпортувалися до імперії. Починаючи з XI століття, навколо столиці Нджімі, замість звичних кочових набігів та здирництва, поступово запроваджувалася система регульованого оподаткування хліборобів.
Зростання ісламізації Канема спостерігається з XI століття. Зафіксовано, що у ХІІІ столітті правитель Канема здійснив хадж до Мекки. Невдовзі після цього зафіксовано, що маї Дунама II Даббалемі ХІІІ століття «відкрив» муну. Що це була за муна, неясно, але, ймовірно, вона була центром доісламського культу. Дірк Ланге припустив, що це була статуя Амона, отримана з Мерое століттями раніше, яку Дунама розгорнув з певної вуалі. Дунама II вивів Канем на пік могутності. Він командував кавалерією з 40 000 вершників і поширив своє панування аж до Феццану. Війни проти Сао, що розташовувалися на південний захід від озера Чад, виправдовувалися ім'ям джихаду, а полонених продавали як рабів в обмін на додаткових коней з Північної Африки. Паломництва до Мекки стали звичним явищем, настільки, що в Каїрі було засновано гуртожиток для паломників та студентів з Канема. У 1257 році маї надіслав жирафа як подарунок Мухаммаду I аль-Мустансиру з династії Хафсидів в Іфрикії.
Перехід до Борну (бл. 1380—1472) У ХІІІ столітті маї вступили в конфлікт з народом булала, який жив у межах імперії. Конфлікт, можливо, був мотивований посиленням ісламізації, що відчужило більш традиціоналістських булала. Водночас Канем перевантажувався, страждав через надмірний випас і висихання пасовищ, не мав природних ресурсів, необхідних для держави такого розміру, та став надто залежним від особистої влади маї. Імперію почали мучити зростаючі внутрішні та зовнішні конфлікти, а також війни за спадщину. У XIV столітті, приблизно 1380 року, Булала змогли усунути сайфаву від влади в Канемі та захопити Нджімі. Імперський контроль над землями на схід від озера Чад був припинений, і булала правили там незалежно до XVI століття.
Маї Омар I переселився через озеро Чад до Борну на заході, колишньої залежної території, заснованої у XIII столітті. Сейфава швидко перегрупувалися в Борну, відновивши там могутнє королівство, а маї продовжували правити, як і в Канемі. Змішані шлюби між народом канембу та місцевим народом сао, можливо, дали початок сучасному народу канурі, якого часто пов'язують з імперією Канем-Борну. Імперію продовжувала охоплювати політична нестабільність. Між приблизно 1390 і 1470 роками трон займали не менше п'ятнадцяти маїв, які правили один за одним. Приблизно протягом століття імперія не мала постійної столиці, адже двір маї постійно змінював своє місцерозташування. Відомості про переміщення та розташування маїв у цей період украй обмежені. До заснування постійної столиці Нгазаргаму в 1472 році, маї, очевидно, проживали в місці під назвою Гару Кіме протягом семи років і семи місяців. Це місце може відповідати сучасному Монгуно.
Період нової історії (1472—1893)
Імперська верхівка (1472—1602)
У 1472 році маї Алі I Гаджи заснував першу значну столицю імперії Канем-Борну, Нгазаргаму. Нгазаргаму слугував міцною основою політичної влади та був вигідно розташований на південному кінці транссахарських торговельних шляхів, ближче до торговельних центрів, що розвивалися, в Хаусаленді. Протягом наступних трьох століть місто стало центром центрального Судану. Після заснування Нгазаргаму деякі з головних монархів навіть називали себе халіфами. Корінні звичаї та вірування продовжували зберігатися навіть у цей час, як-от правителі-маї, які зазвичай з'являлися за вуаллю або ширмою.