Виборче право жінок у Швейцарії (право голосувати і бути обраними) на федеральному рівні було запроваджене в результаті загальнонаціонального референдуму, що відбувся 7 лютого 1971 року; в ньому брала участь лише чоловіча частина населення. Швейцарія стала однією з останніх європейських країн, що надали своїм жінкам повні громадянські права. Формально право голосу для жінок здобуло чинність 16 березня 1971 року.
На рівні кантонів першими, хто запровадив право голосу для жінок, були Во і Невшатель у 1959 році, а також Женева у 1960 році. Однак до впровадження права голосу для жінок у всіх кантонах після федерального референдуму минуло ще понад двадцять років: 27 листопада 1990 року Федеральний суд задовольнив позов жінок із кантона Аппенцелль-Іннерроден і визнав неконституційним пункт про недоступність голосування для жінок у кантональній конституції. Таким чином Аппенцелль-Іннерроден став останнім кантоном, який надав жінкам виборчі права на кантональному рівні, всупереч результатам голосування більшості чоловіків на земельних зборах 29 квітня 1990 року.
Головною причиною порівняно пізнього запровадження права голосу є політична система Швейцарії. Законодавчі акти, що стосуються федеральної або кантональної конституції, обов'язково потребують схвалення виборцями, які мають право голосу, тоді як в інших країнах право голосу жінок впроваджувалося, зокрема, рішенням парламенту. Для запровадження у Швейцарії виборчих прав на різних рівнях необхідна була підтримка більшості чоловіків, які мали право голосу.
Історія
XVIII—XIX століття: перші жіночі організації
Початком руху за права жінок, зокрема й у Швейцарії, вважається Французька революція 1789 року. У першій федеральній швейцарській конституції 1848 року була проголошена рівність перед законом: жінки не були виключені з положення про рівність, але й не були явно включеніNoëmi Crain Merz: Ob die Frauen auch zum Volk gehören? Im Blog des Schweizerischen Nationalmuseums vom 2. April 2021. Проте законодавчо жінки все ще перебували в підпорядкованому становищі щодо чоловіків. Закони, які передбачали часткове виборче право для жінок на муніципальному рівні, як у кантоні Берн, у XIX столітті поступово були змінені на користь виборчого права лише чоловіків.
У період 1860—1874 років швейцарські жінки вперше організувалися у . Вони вимагали цивільної та політичної рівності в контексті планованої першої ревізії федеральної конституції. 1874 року загальним голосуванням була прийнята перша повна ревізія федеральної конституції, в якій жінки знову не були згадані, хоча напередодні й велися широкі дискусії щодо їхніх політичних прав.
1886 року 139 жінок під керівництвом правозахисниці подали свій перший петиційний запит щодо виборчого права до парламенту. Ця дія привернула багато уваги — на початку наступного року вимоги жінок вперше були опубліковані в щоденній газеті. У своїй статті «Єретичні новорічні думки жінки» у газеті Züricher Post Мета фон Салліс звернула увагу на вимоги жінок. Крім відсутності політичних і цивільних прав, вона критикувала наявну «нерівність судову нерівність». Того ж року , перша швейцарська жінка з освітою юриста, вимагала допуску до адвокатської діяльності, але зазнала поразки у Федеральному суді.
Протягом 1894 року Мета фон Саліс подорожувала країною та читала лекції у всіх великих містах на тему «Жіноче виборче право та обрання жінки». Її виступи відвідували мало людей, а в деяких місцях навіть освистували, проте це її не зупиняло.
1896 року в Женеві був організований перший . Уперше жінок почали сприймати як впливову групу, і кілька чоловіків-доповідачів закликали їх «бути союзницями чоловіків, а не ворогами», і водночас стримати свої вимоги. Результатом конгресу стало створення першої парламентської комісії з метою вивчення «жіночого питання».
1897 року Карл Гілті, швейцарський філософ і політичний діяч, написав свій нарис про жіноче виборче право, у якому зазначив, що справжня свобода полягає в можливості брати участь у законотворчості, а інші права, надані з доброї волі інших, є сумнівним здобутком. Жіноче виборче право Гілті називав практичним ядром «жіночого питання».
1900—1959: ініціативи та опір На межі століть жінки в усій Швейцарії організовувалися та створювали різні жіночі об'єднання як за жіноче виборче право, так і проти нього. Двома найважливішими організаціями були (BSF) під керівництвом та (SVF).
1905 року в Євангелічно-реформатській церкві кантона Цюрих було запроваджене пасивне виборче право для жінок, а 1909 року в Євангелічно-реформатській церкві кантона Во — повне. Окрім цього, ще 1891 року виборче право для жінок було запроваджене у Вільній євангельській церкві Женеви, що відокремилася від державної церкви 1849 року.
Найважливішим регіональним об'єднанням у Женеві була , заснована 1907 року, яка відіграла провідну роль у створенні SVF. Під керівництвом її засновника та першого президента , інженера та борця за права жінок, який був єдиним чоловіком серед засновників організації, об'єднання швидко набуло впливу. 1911 року обійняла посаду президентки Женевської асоціації й залишалася на ній до своєї смерті у 1946 році. Паралельно з цим вона у 1914—1928 роках очолювала і національний SVF, а 1912 року заснувала впливовий феміністичний журнал Mouvement féministe.
Під час Першої світової війни рух втратив активність, оскільки на перший план вийшли інші проблеми. Зокрема, жіночі організації виконували всю соціальну роботу в країні, адже на той час у Швейцарії ще не існувало системи соціального страхування.
Під час 1918 року виборче право для жінок було другою з дев'яти основних вимог. У грудні цього ж року на загальнонаціональному рівні було зроблено дві перші спроби впровадити жіноче виборче право — ініціаторами виступили депутати Національної ради та . У двох поданнях Федеральну раду закликали «подати звіт і пропозицію щодо конституційного надання швейцарським громадянкам таких самих виборчих прав і права обиратися, як і громадянам». У червні 1919 року 158 жіночих організацій подали петицію, щоб надати більшої ваги двом поданням. Унаслідок цього Національна рада ухвалила ініціативи Гройліха та Геттісгайма й передала на виконання Федеральній раді. Однак відповідальний за це питання федеральний радник відклав розгляд через «нагальніші проблеми». П'ятнадцять років потому, у 1934-му, Геберлін передав нерозв'язане питання своєму наступнику.
Починаючи з 1919 року, в кількох кантонах відбулися голосування щодо принаймні часткового запровадження жіночого виборчого права на кантональному рівні. Усі пропозиції були відхилені більшістю голосів. Наприклад, у 1923 році в кантоні Цюрих виборці відхилили закон, який мав надати жінкам право голосу в церковних, шкільних і бідняцьких опікунських радах. Того ж року група бернських жінок подала скаргу до Федерального суду, прагнучи реалізувати своє «право голосу у справах громади, кантона та федерації». Однак суд відхилив вимогу, пославшись на звичаєве право.
1928 року юрист подав петицію до Федеральної ради, зазначивши, що термін «Stimmbürger» (виборець) у німецькій мові охоплює людей обох статей. Клопотання було відхилене з таким обґрунтуванням:«Якщо тепер стверджувати, що цей термін також охоплює швейцарських жінок, то це виходить за межі допустимого тлумачення та є дією, яка суперечить змісту Конституції. […] Надання виборчого права лише для громадян Швейцарії чоловічої статі є фундаментальним принципом федерального публічного права».1929 року Швейцарська асоціація за жіноче виборче право (SVF) під керівництвом розпочала нову петицію за надання жінкам виборчих прав, яка цього разу досягла рекордної кількості підписів і перевищила необхідний поріг для подання народної ініціативи: 170 397 підписів від жінок і 78 840 підписів від чоловіків. Католицька жіноча спілка чітко дистанціювалася від вимог інших жіночих об'єднань. Відреагували й інші організації-опоненти, і 1931 року Швейцарська ліга проти політичного виборчого права для жінок подала до Федеральної ради заяву з «позицією проти політизації швейцарських жінок». Жінки й чоловіки цієї Ліги, на чолі з Еммою Руфер, неодноразово писали до Федеральної ради та парламенту й наполегливо просили їх відмовитися від обговорення теми жіночого виборчого права:«Теорія політичної рівності двох статей є ідеєю, запозиченою з-за кордону. На чолі руху за жіноче виборче право у Швейцарії сьогодні стоїть також особа, яка походить з-за кордону. Ми вважаємо, що в таких важливих справах можуть мати правильне розуміння лише уроджені швейцарки; тобто ті люди, які добре обізнані з сутністю нашої демократії та нашого народу».Упродовж 1930-х і на початку 1940-х років зусилля за запровадження жіночого виборчого права знову були затьмарені міжнародними подіями, як-от Велика депресія та Друга світова війна. У ці роки жінок не раз закликали «захищати демократію», на що жіночі об'єднання, які підтримували виборче право, відповідали: для цього необхідно спочатку отримати демократичні права. Наприкінці Другої світової війни питання постало знову, оскільки жінки середнього класу, зокрема, вимагали своїх демократичних прав в обмін на службу у військовій жіночій допоміжній службі. Поряд із цим під час війни було створено Акційний комітет проти жіночого виборчого права:«Ми вбачаємо в участі жінки в партійному житті та політиці загрозу для наших родин і для єдності самих жінок, що в дуже критичний період переходу від війни до миру могло б мати особливо негативні наслідки».Ще одним ударом по емансипації жінок у Швейцарії у 1930-х роках стала поява «боротьби проти подвійного заробітку». Так, для жінок вважалося ганебним продовжувати працювати у своїй професії після одруження. На державних посадах це навіть було заборонено: одруженим жінкам не дозволяли працювати, а з вчительками чи працівницями пошти після одруження автоматично розривали трудовий контракт.
1944 року член Національної ради та президент Соціальної партії жінок вимагав у постулаті запровадження виборчого права для жінок, оскільки на політичному порядку денному стояли важливі питання жіночої політики: страхування за віком та в разі втрати годувальника, страхування у зв'язку з вагітністю і пологами та захист сім'ї. Постулат був підтриманий BSF у петиції від 6 лютого 1945 року від імені 38 жіночих асоціацій. Швейцарська благодійна жіноча асоціація не коментувала це питання, але Швейцарська католицька жіноча федерація вперше відійшла від консервативної лінії католицької церкви та надала своїм членам право голосу. Того ж року був заснований Швейцарський комітет дій за виборче право для жінок як інструмент формування громадської думки, а 1946 року відбувся Третій Національний жіночий конгрес.
У грудні 1945 року кантону Цюрих внесла народну ініціативу щодо політичної рівності жінок. Цю ініціативу було передано на розгляд урядової ради для основного затвердження в березні 1946 року, але не було передано до кантональної ради через інші подібні обговорення в парламенті. Лише у травні 1954 року урядова рада під керівництвом доповіла про ініціативу, і вона обговорювалася у вересні 1954 року в кантональній раді. У кінцевому підсумку ініціатива була відхилена.
1948 року в усій країні відбулися урочистості з нагоди 100-річчя Федеральної Конституції, на яких прославляли «Швейцарію — націю братів». Жіночі асоціації переосмислили девіз як «націю братів без сестер» і символічно подарували Федеральній раді карту Європи з чорною плямою в центрі. На той час усі європейські демократії, крім Швейцарії та Ліхтенштейну, запровадили виборче право для жінок.