Венеційська готика — це своєрідна форма італійської готичної архітектури, характерна для Венеції. Вона виникла з місцевих будівельних потреб і поєднала елементи візантійської та ісламської архітектури, що відображало широку торговельну мережу Венеційської республіки. На відміну від більшості європейських зразків середньовічної архітектури, цей стиль найбільш яскраво проявився саме у світських спорудах — більшість збережених пам’яток венеційської готики мають нецерковне призначення.

Найвідомішими прикладами є Палац дожів і Ка-д'Оро. Обидві споруди мають лоджії з густо розташованими колонами, багатий масверк із чотирилистниковими отворами над ними, декоративне оформлення вздовж карнизу даху та кольорові орнаменти на тлі гладких стін. Разом із лучковою аркою з різьбленим орнаментом і мотузковими рельєфами ці елементи є найхарактернішими ознаками стилю. Церковна архітектура Венеції у готичному стилі зазвичай мала менш виражені місцеві риси й була ближчою до решти італійської готики.

Початки стилю сягають, імовірно, не раніше XIII століття, хоча точні дати появи ранніх готичних палаців та їхніх архітектурних елементів залишаються невизначеними. Венеційська готика домінувала у XIV столітті, а через консерватизм міста невеликі палаци в цьому стилі продовжували зводити аж до другої половини XV століттяMack, 12. Навіть у період венеційського Ренесансу архітектура часто зберігала окремі готичні мотиви.

У XIX столітті під впливом праць Джона РаскінаHoward, 90 відбулося відродження венеційської готики, що стало частиною ширшого руху неоготики в вікторіанській архітектурі. Навіть у Середньовіччі венеційські палаци зводили на тісних ділянках, тому мали витягнуту прямокутну форму з орнаментальним декором, зосередженим на головному фасаді. Через це стиль природно адаптувався до архітектурного контексту пізніх міських вулиць XIX століття.

Передісторія

Венеція збудована на алювійному мулі, тому всі міські споруди зводилися (і здебільшого досі стоять) на численних дерев’яних палях, забитих у ґрунт. Над паліями основним будівельним матеріалом служила цегла, тоді як фасади більшості палаців облицьовували істрійським каменем — тонким різновидом вапняку, який часто помилково називають мармуром. Цей камінь доставляли морем із кар’єрів у Істрії — частині материкових володінь Венеційської республіки (Domini di Terraferma), що нині належить Хорватії.

Для декоративного контрасту часто використовували інші породи каменю, зокрема червоний камінь із Верони. Типовим оздобленням інтер’єрів (а подекуди й екстер’єрів) був марморіно — штукатурка, виготовлена з подрібненого вапняку, цегли та фрагментів теракотиBurns, 24. Перевагу надавали пласким стелям на дерев’яних балках, оскільки склепіння могли тріскатися через поступове осідання будівлі на палях.

До початку Нового часу головна частина міста вже була щільно забудована. Центр складався з тісно розташованих будівель, що добре видно на гігантській ксилографії Якопо де Барбарі Вид Венеції, створеній 1500 року з панорамною перспективою міста. Через щільну забудову Венеція була ще більш вразливою до пожеж, ніж інші італійські міста, що зумовлювало необхідність постійного відновлення та зведення нових споруд.

Палаци

На відміну від палаців або будинків заможних родин в інших італійських містах, для венеційських палаців питання оборони не мало вирішального значення, адже багато з них з одного чи кількох боків фактично були захищені каналами, що нагадували рови. Щільна забудова міського центру сприяла вертикальному зростанню споруд, тому за мірками того часу палаци у Венеції були доволі високими. Основне освітлення надходило з фасадної частини, тому саме передні стіни мали більше вікон, ніж у палацах інших регіонів ІталіїHoward, 31–34; Burns, 24.

Більшість палаців поєднували житлову й комерційну функції: перший поверх призначався для ведення справ і зберігання товарів, тоді як верхні рівні використовувалися як житло. Нижні поверхи, що навіть за часів будівництва були схильні до періодичних підтоплень, мали небагато приміщень і одну парадну сходову клітку, яка вела до житлових кімнат. Їхні стелі зазвичай були нижчими, ніж у палацах на материку.

Портик, розташований з боку каналу, давав змогу завантажувати й розвантажувати товари та вів у велику залу — андроне (), де зберігали товари й проводили ділові зустрічі. На верхньому поверсі розташовувався портего або салоне () — простора центральна зала, зазвичай у формі літери «Т», яка отримувала світло з фасадних вікон і слугувала основним приміщенням для прийомів і трапезHoward, 32–34.

У глибині будівлі відкрита сходи вела до невеликого внутрішнього двору з колодязем і задніми дверима на вулицю. Насправді у Венеції немає справжніх колодязів: колодязний отвір вів до цистерни, ізольованої від солоної ґрунтової води. У неї стікала дощова вода з дахів і подвір’я через кам’яні жолоби до піщаного фільтра, що очищував воду перед потраплянням у резервуарHoward, 67.

Починаючи з XIII століття, відкриті портики на фасадах поступово зникли — їх замінили одна або кілька великих дверей, які вели безпосередньо до андронеHoward, 37.

Історія

Готичний період прийшов до Венеції в епоху великого розквіту, коли заможні родини фінансували будівництво не лише нових церков, а й розкішних житлових палаців для себе. У цей час чернечі ордени почали привносити готичний стиль до венеційських храмів із материкової Італії. Найяскравішими прикладами цієї нової архітектурної моди стали церкви Санті-Джованні-е-Паоло та Санта-Марія-Глоріоза-дей-Фрарі.

Втім, ці храми ще зберігали подібність до готичних споруд решти Італії — головна відмінність полягала у використанні будівельних матеріалів. Лише з активним зведенням міських палаців готика у Венеції набула власної ідентичності й стала самостійним архітектурним стилем.

Під впливом Палацу дожів майстри нового напрямку поєднали елементи готики, візантійської та східної архітектури, створивши абсолютно унікальний синтез форм, який і визначив вигляд венеційської готики.

Характерні риси та приклади Як описував Джон Раскін, лучкова арка () у Венеції з’явилася на початку розвитку готичного стилю, тоді як в інших регіонах вона виникла значно пізніше — у його зрілий або завершальний період. Круглі арки поступово почали набувати загострення на зовнішньому контурі, зберігаючи всередині округлу формуHoward, 39. Проте еволюція стилю не завжди чітко простежується в реальних спорудах — у межах одного періоду, а подекуди навіть в одній будівлі, можна побачити поєднання різних архітектурних формHoward, 39–41.

Лучкові арки були «порівняно рідкісними у церковних спорудах», де переважав більш традиційний варіант італійської готики, — до того ж таких прикладів збереглося небагато. Натомість у палацах звичайні готичні арки зустрічаються лише в найбільш міцних конструктивних елементах. Через нестійкий ґрунт у Венеції не застосовували склепіння, тому «структурна причина існування готики — прагнення зводити дедалі вищі склепіння з більш гнучким плануванням — була для Венеції цілком недоречною»Howard, 89.

На відміну від Північної Європи, де масверки слугували лише для утримання вітражів, у Венеції вони несли конструктивне навантаження всієї стіни. Тож, за словами Раскіна, ця функція надавала спорудам «венеційської готики» візуальної легкості та витонченості, незважаючи на їхню монументальністьRuskin, John. The Stones of Venice. Ed. Jan Morris. Mount Kisco, New York: Moyer Bell Limited, 1989.. Водночас скорочення ролі несучих стін робило споруди більш «повітряними» та гармонійними за пропорціями.

Попри складність декору, венеційська готика ніколи не прагнула до надмірності: архітектори використовували лише стільки ваги й об’єму, скільки було потрібно для підтримки конструкції. Це відповідало венеційському підходу до забудови — кожен дюйм землі мав цінність у місті, перетятому каналами.

Однією з важливих рис розвитку стилю у XIV–XV століттях стала зміна пропорцій центральної зали у світських будівлях. Ця зала, відома як портего (), поступово перетворилася на видовжений прохід, що часто відкривався у вигляді лоджії з готичними арками. Архітектори надавали перевагу складним масверкам, подібним до тих, що прикрашають Палац дожівRößler, Jan-Christoph. "A Short Introduction to Palaces in Venice." The Art and Architecture of Venice. Jan-Christoph Rößler, 2007..

Найвідомішою спорудою у стилі венеційської готики є Палац дожів — розкішно декорована будівля, що поєднує риси готики, мавританської та ренесансної архітектури. Після двох пожеж у XIV столітті, які знищили попередню споруду, палац було перебудовано у сучасному, впізнаваному готичному вигляді"Doges' Palace." Encyclopædia Britannica. 2010..

Церкви

Дві найбільші готичні церкви Венеції, що збереглися переважно без значних перебудов, належали головним медикантським орденам — францисканцям і домініканцям. Обидва храми були спроєктовані так, щоб створити великі відкриті простори, де знамениті проповідники могли звертатися до численних вірян. Ці ордени керувалися з материкової Італії, тому їхня первісна архітектура відображала ширші італійські тенденції, що робило їх новинкою для Венеції. Усередині обидва храми стали місцем поховання багатьох видатних особистостейHoward, 76, 78, що, ймовірно, уберегло інтер’єри від барокових перебудов, характерних для інших регіонів.

Санта-Марія-Глоріоза-дей-Фрарі () — францисканська церква. Як і більшість середньовічних храмів францисканців, вона є великою, зовні стриманою будівлею, зведеною економно, але розрахованою на велику кількість вірян. Перший храм збудовано у XIII столітті, а теперішнього вигляду він набув після тривалої реконструкції у XIV–XV століттях"Santa Maria dei Frari." Encyclopædia Britannica. 2010..

Її «суперницею» є домініканська церква Санті-Джованні-е-Паоло, ще один великий зразок готики, що зберіг оригінальний характер. Перше будівництво розпочалося близько 1240-х років, проте первісна споруда виявилася замалою, і нову церкву, ймовірно, почали зводити 1333 року. Освячення відбулося лише 1430 рокуHoward, 76–79.

Серед інших важливих прикладів готичної сакральної архітектури — церква Санто-Стефано, велика парафіяльна будівля з дерев’яним дахом у формі «корабельного кіля»Howard, 85. Церква Мадонна-дель-Орто, споруджена орденом уміліатів, належить переважно до XIV століття, однак фасад, хоч і готичний, датується 1460-ми роками.

Деякі інші готичні храми з часом зазнали змін — їх перебудували в ренесансному або бароковому стилі. У головному храмі республіки, Сан-Марко, збереглося багато готичної скульптури на фасаді та в декоративних деталях, але основні елементи конструкції залишаються італо-візантійсько-романськими.

Вплив ісламської та візантійської архітектури

Вплив ісламської архітектури проявляється у багатьох рисах венеційського стилю, зокрема у використанні кольору й орнаментів на зовнішніх стінах, кам’яних ґрат на вікнах, а подекуди — у декоративних мерлонах уздовж дахів. У період розквіту Венеційська республіка мала тісні торговельні зв’язки як зі світом ісламу, так і з Візантійською імперією, а їхні архітектурні стилі певною мірою перепліталися, особливо на ранньому етапі розвитку ісламської архітектуриMack, 8–12.

Прикладом цього є декорування фасадів великими плитами кольорового мармуру чи інших оздобних каменів — характерна риса венеційського смаку, яка водночас була властива візантійській та ісламській архітектурі. Обидві традиції, своєю чергою, запозичили цю техніку з імператорської римської архітектури. Подібні прийоми збереглися у Равенні (що перебувала під владою Венеції у 1440–1509 роках), Мілані та Римі — у добу, коли ще не відбулося масового розбирання давньоримських споруд для повторного використання їхнього каменю.