FNRS-3 — перший робочий батискаф в історії мореплавства, який у 1954 році встановив світовий рекорд занурень, досягши глибини 4 050 метрів.
Історична довідка Перший батискаф, який отримав назву FNRS-2, був спроєктований швейцарським ученим Огюстом Піккаром у 1948 році. Його будівництво організував Бельгійський національний науковий фонд (фр. , FNRS). Після пошкодження поплавця під час одного з буксирувань фонд ухвалив рішення не фінансувати подальше доопрацювання батискафа.
У жовтні 1950 року між Бельгійським національним фондом наукових досліджень, власником сфери, та французькими ВМС було підписано угоду: Фонд мав зробити внесок у фінансування будівництва нового батискафа в Тулонському арсеналі, який після трьох глибоких занурень мав належати французьким ВМС.
Проєктування і будівництво батискафа FNRS-3 (1951-1953) На початку 1951 року військово-морському інженеру Андре Жемпу (фр. André Gempp) було доручено проєктування нового батискафа під назвою FNRS-3. Професор Піккар, який більше не керував проєктом, залишився технічним радником. Однак робочі стосунки між французьким флотом і Піккаром поступово ставали дедалі напруженішими: останній обурювався тим, що деякі з його технічних пропозицій, хоча й оригінальні, але нереалістичні, були відхилені Андре Жемпом та його командою. Відчуваючи себе незрозумілим, Піккар нарешті залишив проєкт на початку 1952 року, щоб побудувати власний батискаф за допомогою італійського флоту. Багато технічних характеристик його батискафа «Трієст» були похідні від рішень, запропонованих Жемпом, які Піккар зрештою прийняв, спочатку висловивши проти них заперечення.
У Тулоні Андре Жемп задумав ідею винайти справді новий тип невеликого підводного апарата, довжиною приблизно 16 метрів. Він мав помістити сферу старої FNRS-2 у конструкцію, оснащену стабілізуючими ребрами з обох бортів, паливними цистернами загальним об'ємом майже 80 кубічних метрів бензину та рубкою на палубі, з'єднаною зі сферою шахтою доступу, яка називалася «шлюзом». Цей шлюз також служив баластом, оскільки його можна було наповнювати водою, щоб допомогти батискафу спуститися на глибину. Влітку 1952 року, поки Андре Жемп завершував розробку планів FNRS-3 його було призначено до Сайгону для оперативного обслуговування французького військово-морського флоту в Індокитаї. Тому заступник Андре Жемпа, морський інженер П'єр Вільм мав завершити проєкт FNRS-3, будівництво якого тільки починалось і для якого залишилося узгодити лише кілька незначних технічних деталей.
Експлуатація FNRS-3 (1953-1961) У червні 1953 року FNRS-3 було спущено на воду. , призначений командиром і пілотом батискафа та , який став інженером екіпажу, розпочали випробування FNRS-3 у Середземному морі. 23 липня 1953 року FNRS-3 досяг 500 метрів без екіпажа, а 5 серпня — 1 500 метрів. Потім з екіпажем: 750 метрів 6 серпня; 1 550 метрів 12 серпня; 2 100 метрів 14 серпня. На батискафі FNRS-3 до глибини 1 230 м у 1953 році занурився Жак-Ів Кусто.
15 лютого 1954 року біля узбережжя Дакара (Сенегал) FNRS-3 досяг 4 050 метрів з екіпажем, що на той час було світовим рекордом. Цей рекорд протримався шість років, перш ніж був побитий у 1960 році батискафом Пікrара «Трієст», який ВМС США придбали в 1958 році та модернізували з великими витратами, що дозволило йому досягти 10 900 метрів у Маріанській западині.
У 1954 році Академія наук Франції присудила премію Ламба, названу на честь французького інженера та мецената Фердинанда Ламба (фр. Ferdinand Lamb), у розмірі 500 000 франків того часу — «за дослідження, проведені з метою створення французького батискафа».
Того ж року Жорж Уо та П’єр Вільм були відзначені тією ж Академією премією Плюме (фр. Prix Plumey), заснованою інженером Жаном Плюме (фр. Jean Plumey), у розмірі 55 000 франків — «за спуск у батискафі на глибину понад 4 000 метрів, здійснений із ризиком для життя».
Протягом 1954—1957 років батискаф FNRS-3 здійснив численні дослідницькі занурення у Середземному морі. У 1956 році він відвідав Португалію, а в 1958 році — Японію. Останні занурення апарат виконав у 1961 році. Загалом FNRS-3 здійснив 80 занурень, із яких 57 мали науково-дослідну мету.
Його замінив новий батискаф — «Архімед», який перебував на службі у ВМС Франції з 1961 по 1975 рік.
З 1996 року батискаф FNRS-3 експонується у Тулоні, у садах Королівської вежі в Мурільоні.
Конструкція
Міцний і легкий корпуси Діаметр сферичного міцного корпусу становив 2,1 м, його маса — 10 т, а об’єм поплавця — 30 м³. Обводи легкого корпусу були значно вдосконалені; на палубі з’явилася рубка із заскленим ілюмінатором, з’єднана із люком міцного корпусу спеціальною шахтою. Під час занурення шахта заповнювалася водою, а під час спливання в неї подавалось стиснене повітря, що витісняло воду. Екіпаж отримав можливість залишати міцний корпус, не чекаючи підйому апарата на борт судна.
Система занурення-спливання Для набуття від’ємної плавучості у носову та кормову баластові цистерни приймалася вода; крім того, можна було випустити частину бензину, витісненого водою, через керований бензиновий клапан. Для зменшення швидкості занурення на батискафі використовувався змінний баласт — металеві кульки, засипані у вертикальні циліндричні бункери, які утримувались магнітними затворами. Пілот міг надати апарату ще більшої позитивної плавучості, скинувши два акумуляторні бокси масою по 600 кг, установлені в нішах по бортах поплавця. Довгий 150-кілограмовий ланцюг, закріплений у нижній частині гондоли, виконував функцію гайдропа і пом’якшував посадку на дно, а також міг бути скинутий з апарата.
Рушійно-стерновий комплекс Рух апарата забезпечувався двома зануреними реверсивними електродвигунами з гвинтами.
Енергетична система Крім маршових електродвигунів ще одним споживачем електроенергії були два прожектори потужністю по 1 кВт.
Див. також
FNRS-2 (батискаф) Архімед (батискаф) Трієст (батискаф)
Примітки
Джерела
Літературв — (рос.). Григоров М. Ю., Райская С. Д., Ломакин И. А. Мировой опыт развития обитаемых подводных аппаратов предельных глубин погружения // Труды Крыловского государственного научного центра. — 2024. — № 1 (407). — С. 148—154. — Режим доступу: https://cyberleninka.ru/article/n/mirovoy-opyt-razvitiya-obitaemyh-podvodnyh-apparatov-predelnyh-glubin-pogruzheniya — Дата звернення: 18 березня 2026. — (рос.).
Інтернет-ресурси Deepest Divers // TIME. — 1954. — 1 March. — Режим доступу: https://web.archive.org/web/20100221070840/http://www.time.com/time/magazine/article/0,9171,819513,00.html. — Дата звернення: 21 серпня 2026. — (англ.). Touffait J. André Gempp (39), 1920–2005 // La Jaune et la Rouge. — 2006. — № 612. — Février. — Режим доступу: https://www.lajauneetlarouge.com/andre-gempp-39-1920-2005/ — Дата звернення: 21 серпня 2026. — (фр.).
Посилання
Документальний фільм «Dive to the Edge of Creation» / National Geographic, 1979 р. — Режим доступу: https://www.youtube.com/watch?v=OnUnR2f9bK0. — Дата звернення: 18 серпня 2026. — (англ.).
Історія батискафів. Довгий шлях до дна океану / ScienceUA, 30 липня 2023 р. — Режим доступу: https://www.youtube.com/watch?v=62KBlDLgzKc. — Дата звернення: 18 серпня 2026. — (укр.).
Deepest Diving Submarine // YouTube. — Режим доступу: https://www.youtube.com/watch?v=0HKOWCMxQ5Q. — Дата звернення: 21 серпня 2026. — (англ.). Quicky Quiz #33: When Did the French Bathyscaphe FNRS-3 Make Its Deep Dive? XD81535m // YouTube. — Режим доступу: https://www.youtube.com/watch?v=Jc5xYECJ4HQ. — Дата звернення: 21 серпня 2026. — (англ.)