Батискаф «Архімед» (фр. Archimede) — це глибоководний дослідницький апарат Військово-морських сил Франції. Як підйомну рідину у своєму поплавці він використовував 160 000 літрів (42 000 американських галонів) гексану, який виконував функцію бензинового заповнювача для забезпечення плавучості.

Історична довідка 8 листопада 1955 року Керівний комітет з питань батискафа вперше розглянув питання будівництва нового батискафа. Як наступник "FNRS-3", він мав врахувати досвід, отриманий під час ста занурень, здійснених його попередником, та відповідати таким загальним характеристикам:

Мати здатність опускатися на глибину 11 000 метрів, тобто досліджувати найглибші відомі траншеї; Мати значні резерви електроенергії та бути максимально маневровим під водою; Забезпечувати максимальний простір для наукового обладнання як всередині, так і зовні сфери, що дозволяє проводити дослідження в усіх галузях: фізика, біологія, геологія тощо; Мати форми корпусу, значно кращі за форми FNRS-3, щоб витримувати буксирування зі швидкістю щонайменше 8 вузлів за гарної погоди.

Французький флот провів дослідження, а угоду про будівництво нового батискафа було підписано 16 червня 1958 року. Будівництво було доручено інженеру П'єру Вільму (фр. Pierre Wilm), який вже брав участь у будівництві FNRS-3.

Національний центр наукових досліджень узяв на себе фінансування будівництва. Кошторисна вартість усіх робіт зі спорудження апарата сягала 250 мільйонів французьких франків. Значну допомогу надав Бельгійський фонд наукових досліджень, який виділив субсидію розміром один мільйон бельгійських франків. 30 червня 1958 року Міністерство морського озброєння доручило «Арсенал де Тулон» конструкторську розробку та проведення налагоджувальних випробувань батискафа.

Будівництво та випробування 30 липня 1958 року Міністерство збройних сил доручило Тулонському арсеналу будівництво, оснащення та випробування нового батискафа, який згодом у день його спуску на воду отримав назву «Архімед». Негайно були проведені детальні дослідження, а також численні та необхідні випробування під тиском. Будівництво сфери було доручено Компанії ательє та кузень Луаре (фр. «Compagnie des Ateliers et Forges de la Loire»). Її було доставлено до Тулона 28 липня 1960 року. Поплавець, будівництво якого розпочалося в Мурійонському арсеналі в червні 1959 року, було перевезено на остаточний спуск 11 липня.

Збірку сфери та поплавця було завершено у січні 1961 року. Перший запуск відбувся 28 липня 1961 року, а перше (статичне) занурення було здійснено 29 вересня 1961 року.

Для роботи з «Архімедом» було обрано судно забезпечення «Марсель ле Біан» (фр. Marcel Le Bihan).

Після серії занурень, проведених біля узбережжя Тулона на глибину 2 300 метрів у період з жовтня 1961 року по березень 1962 року, «Архімед» був завантажений на вантажне судно, що прямувало до Японії, 3 квітня 1962 року.

Побудований для занурення на глибину до 11 000 метрів, конструктори "Архімеда" хотіли побачити, як він випробує свої межі та зануриться в одну з найглибших западин у світі. Вибір упав на Курильську западину біля узбережжя Японії, глибина якої становить понад 10 000 метрів.

Експедиції

Травень-жовтень 1962 року: Перші глибокі занурення. 22 травня батискаф опустився на глибину 4 800 м, однак через несправність електричного кабелю занурення довелося перервати. 25 липня 1962 року «Архімед» здійснив своє рекордне занурення, досягнувши глибини 9 545 метрів. На борту перебували Анрі-Жермен Делоз, тодішній керівник лабораторії батискафів CNRS, японський професор Тадайоші Сасакі та лейтенант О'Бірн, один з пілотів «Архімеда». На жаль, рекорд у 10 916 метрів, досягнутий американським батискафом «Трієст», не був побитий не завдяки можливостям «Архімеда», а тому, що Курильська западина виявилася не такою глибокою, як вказував гідролокатор. У Курильській западині було здійснено 8 занурень.

Жовтень та листопад 1963 року: 6 занурень у районі Тулона для різних модифікацій та налаштувань, а також встановлення нового наукового обладнання.

У 1964 році батискаф було перевезено до США для участі у франко-американській експедиції, метою якої було дослідження глибоководної западини, розташованої за 70 миль на північ від Пуерто-Рико в Атлантичному океані. Експедиція, що отримала назву «Операція Діпскан» (англ. Deep Scan), фінансувалася Колумбійський університетом, ВМС Франції, Французькиим національниим центром наукових досліджень (франц. CNRS), і Лабораторією електроніки ВМС США. З травня по серпень «Архімед» здійснив 12 занурень на глибини понад 5 км. У них брали участь лейтенанти Гюе де Фробервіль і Марк Менє, а також доктор Анрі Делоз — керівник Лабораторії батискафів. Під час занурень у Пуерто-Риканську западину, зокрема на максимальну глибину 8 400 м, були виявлені гігантські уступи на стінках западини та раніше невідомі течії на глибині 6 000 м. У ході експедиції зроблено унікальні підводні фотознімки, взято зразки донних порід і ґрунту, проведено вимірювання температури, солоності та акустичних параметрів води.

Квітень-липень 1965 року: 7 занурень у районі Тулона для випробувань.

Липень-жовтень 1965 року: 14 занурень у западині Матапан (Греція). Максимальне занурення під час цих занурень: 5 110 метрів.

Лютий, березень та вересень 1966 року: 10 занурень у районі Тулона.

Травень-серпень 1966: 13 занурень у жолобі Мадейра (Португалія). Максимальна глибина, досягнута під час цих занурень: 4 390 метрів.

Лютий 1967: 4 тестові занурення в районі Тулона.

Травень-серпень 1967: 9 занурень у Курильському жолобі (Японія). Максимальна глибина, досягнута під час цих занурень: 9 260 м.

Травень-листопад 1968 року: 10 випробувальних занурень біля Тулона, 7 занурень з пошуком торпед, а потім 8 пошукових занурень для підводного човна «» біля Сен-Тропе.

1 січня 1969 року: CNRS (Національний центр наукових досліджень) передав свої обов'язки щодо батискафів . Між CNEXO та ВМС Франції було підписано нову угоду щодо оперативного впровадження.

Березень-травень 1969 року: 5 пошукових занурень для підводного човна «Мінерва» біля Сен-Тропе та 3 пошукові занурення для фрегата «Каравелла», що загинув у морі біля Ніцци.

Червень-вересень 1969 року: 15 занурень в Азорській западині (Португалія) з 17 червня по 6 вересня 1969 року. Максимальна досягнута глибина під час цих занурень: 3 400 метрів.

Квітень-листопад 1970 року: 5 дослідницьких занурень для підводного човна «Мінерва» біля Сен-Тропе (зроблено 800 фотографій затонулого судна), 15 дослідницьких занурень на затонулому підводному човні «Еврідіка» біля Тулона, а потім 5 геологічних занурень з розробкою осадового профілометра та диференціального батометра. Скельна плита, сфотографована Архімедом на глибині 2 700 метрів.

Квітень-жовтень 1971 року: 17 занурень біля Тулона, включаючи 7 технологічних занурень, 5 гравіметричних вимірювальних занурень та 6 інтервенційних занурень (вилучення цілі на глибині 550 метрів).

Улітку 1971 року під час глибоководних випробувань біля Неаполя у «Пірнаючого блюдця» "SP 3000" обірвався нейлоновий трос, який з’єднував його з судном, і апарат опустився на дно. Місцезнаходження "SP 3000" визначили за допомогою акустичного випромінювача, установленого на «блюдці». Через тиждень до місця аварії було доставлено «Архімед». Точка його посадки на ґрунт знаходилася за 1500 м від "SP 3000". За пеленгом і даними бортового гідролокатора батискаф вийшов до троса, що утримував «блюдце» на баластному якорі. Маніпуляторам «Архімеда» вдалося захопити нейлоновий трос і перерізати його дисковим ножем. Звільнене від якоря «Пірнаюче блюдце» спливло з глибини 3 300 м на поверхню.

Жовтень 1971 року: 2 занурення в Тірренському морі. Максимальна глибина під час цих занурень: 3 250 метрів.

Квітень-червень 1972 року: 4 технологічні занурення та 2 військово-наукові занурення біля узбережжя Тулона. Максимальна глибина під час цих занурень: 2 290 метрів.

Липень 1972 року: 2 технологічних занурення та 6 науково-тренувальних занурень поблизу Мадейри (Португалія). Максимальна глибина під час цих занурень: 4 330 метрів.

Жовтень 1972 року: 6 тренувальних занурень для науковців та пілотів поблизу Корсики. Максимальна глибина під час цих занурень: 2 640 метрів.

Листопад 1972 року: 1 інтервенційне занурення (800 метрів) поблизу Сен-Тропе.

Березень-липень 1973: 6 технологічних занурень у районі Тулона. Підготовка до проекту "Famous". Максимальна глибина під час цих занурень: 2 400 метрів.

FAMOUS експедиція (французько-американське дослідження серединно-океанського підводного середовища) була масштабною міжнародною ініціативою з дослідження океанічного дна. Завдяки спільному партнерству, уряди США та Франції профінансували глибоководні підводні дослідження з допомогою пілотованих підводних апаратів для фотографування та картографування Серединно-Атлантичного хребта, гірського ланцюга на дні океану, де Північноамериканська тектонічна плита зустрічається з Євразійською та Африканською плитами. Під час цього історичного проєкту були використані американський підводний апарат «Алвін» та французькі підводні апарати «Cyana» та «Архімед»..

Квітень-травень 1974: 6 технологічних та навчальних занурень у районі Тулона. Підготовка до проекту "Famous" та зустріч з пілотованим підводним апаратом "Cyana" на мілководді (30 метрів).

Липень та серпень 1974: 13 геофізичних та геологічних занурень на Серединно-Атлантичному хребті. Друга кампанія "Famous". Максимальна глибина під час цих занурень: 2 800 метрів. Після повернення до Тулона він більше не брав участі в глибоководних операціях.

1975: Переведений у резерв у Тулоні.

1978: Виведений з експлуатації.

За 13 років служби «Архімед» здійснив 226 занурень у морях по всьому світу.

«Архімед» отримав нове життя в 2001 році в Сіте-де-ла-Мер (фр. Cité de la Mer de Cherbourg) (Місто моря) в Шербурі. 21 червня 2001 року, у присутності П'єра Вільма, його архітектора, Філіпа де Гільбона, який був його пілотом, та Жана Жаррі, інженера - , його було встановлено у Великій залі Сіте-де-ла-Мер.

«Архімед» сам по собі символізує пригоду, якою було дослідження морських глибин. Складне та витончене судно дозволило Франції бути серед небагатьох країн, які наважилися зануритися у безодню. Надзвичайна пригода, яка досягла свого піку в середині 1960-х років і залишалася відносно невідомою для широкої публіки, затьмарена космічними перегонами. Конструкція

Загальна конструкція Ж. Гуо та П. Вільм створили проєкт батискафа. На ньому, на відміну від попередніх моделей, були встановлені рушії для вертикального та горизонтального переміщення. Населена сфера не виступала за обводи легкого корпусу, що дозволило покращити гідродинаміку та збільшити швидкість буксирування до 8 вузлів.

Поплавець містить паливо, яке забезпечує підіймальну силу батискафа. Його форму було обрано для полегшення буксирування на поверхні, а сфера вбудована в його основу, щоб забезпечити мінімальний опір руху вперед і уникнути завихрень. Три відсіки, розташовані в кормовій частині, містять акумуляторні батареї на 110 В, дві батареї на 24 В, а також рушійний і стерновий двигуни. Дві цистерни, порожні на поверхні, необхідно заповнити водою, щоб розпочати занурення. Цю воду можна виштовхнути стисненим повітрям після повернення на поверхню.

Поплавець увінчаний мостовою палубою, що простягається від носа до корми. Виготовлений з легкого сплаву, він призначений для захисту та обтічної обробки обладнання, розташованого зовні поплавця. Для збільшення плавучості апарата на поверхні встановлені цистерни шпигатного типу. Обтічна рубка висотою 1,90 м, виготовлена ​​з легкого сплаву, захищає верхню панель шлюзового отвору доступу до сфери, а також членів екіпажа під час маневрів перед зануренням та після повернення на поверхню. Роликові кілі, які також використовуються для викидання на берег, розташовані в нижній частині поплавця.

Міцний корпус