«Дай се́рцю во́лю, заведе́ в нево́лю» — драма на 5 дій українського письменника, театрального режисера й актора Марка Кропивницького. П'єса є значною переробкою його першого драматичного твору «Микита Старостенко, або Незчуєшся, як лихо спобіжить», написаного у 1863 році.
Твір, присвячений темі складних стосунків у пореформеному українському селі, пройшов тривалий шлях удосконалення і сприяв розвитку психологічної драми в українській літературі.
Історія написання Перша редакція п'єси під назвою «Микита Старостенко, або Незчуєшся, як лихо спобіжить» була написана у 1863 році, в рік видання Валуєвського циркуляру. Вперше вона була поставлена восени того ж року в місті Бобринці силами аматорського гуртка, де сам драматург брав участь у виставі.
У 1873 році Кропивницький ґрунтовно переробив твір, надавши йому назву «Дай серцю волю, заведе в неволю». Ця редакція була дозволена до постановки цензурою 13 листопада 1873 року і ставилася в Харкові протягом сезону 1873–1874 років.
Після скасування заборони на українські вистави, п'єса знову була поставлена в Харкові 12 грудня 1881 року, а 25 січня 1882 року — в Києві, де роль Івана Непокритого виконав сам Марко Кропивницький. Враховуючи сценічний досвід та відгуки критики, драматург ще раз доопрацював текст, удосконаливши композицію та посиливши реалістичність. Саме ця версія, що отримала схвальні відгуки, була вперше надрукована у «Збірнику творів» М. Л. Кропивницького у 1882 році.
Персонажі Семен Мельниченко — працьовитий парубок. Микита Гальчук — син сільського старшини, багатій. Іван Непокритий — сирота, побратим Семена. Одарка Степаненкова — бідна дівчина-сирота, кохана Семена. Маруся — дівчина, закохана в Микиту. Скубко — писар, староста. Кугут — селянин, староста. Зачепиха — баба Одарки. Морозиха — удова, в хаті якої відбуваються вечорниці. Горпина, Христя — дівчата. Парубки, селяни.
Сюжет Дія відбувається на Херсонщині. Працьовитий парубок Семен Мельниченко повертається із заробітків до коханої дівчини Одарки. Їхньому щастю заважає багатий син старшини Микита Гальчук, якому Одарка відмовила. Засліплений гордістю та ревнощами, Микита намагається завадити весіллю Семена та Одарки, погрожуючи Семену, а під час сватання навіть намагається його вбити. За цей злочин Микиту ув'язнюють.
На Семена чекає нове випробування: його забирають у солдати. Його побратим, сирота Іван Непокритий, жертвує собою і йде до війська замість нього. Через кілька років Іван повертається з російсько-турецької війни калікою, а Микиту етапом повертають у село. Семен, який на той час став поважною людиною в громаді, приймає обох у своїй хаті. Однак вночі Микита знову намагається вбити Семена, але, почувши, як той уві сні називає його братом, кається і помирає від душевних мук. Трагічно складається і доля Марусі, яка, знехтувана Микитою, божеволіє.
Жанр Автор визначив жанр твору як драму, однак за своїми ознаками п'єса тяжіє до мелодрами через зворушливу історію кохання, яскраві емоційні обставини, жертовні вчинки та трагічний фінал.
Основною темою є морально-етичне протистояння персонажів, а не суто класова нерівність. Кропивницький досліджує мораль, поведінку та психологію героїв, протиставляючи чесність і працьовитість бідних селян (Семен, Іван, Одарка) егоїзму, гордості та пихатості сільських багатіїв (Микита).
Назва п'єси є символічною і втілює головну ідею: потурання пристрастям і гордості без контролю розуму може призвести до трагічних наслідків — «неволі» власних вчинків.
Художні особливості П'єса написана в традиціях української реалістичної драматургії, започаткованих І. Котляревським, Г. Квіткою-Основ'яненком та Т. Шевченком. Марко Кропивницький майстерно використовує фольклорні елементи: народні пісні, звичаї, приказки та прислів'я. Вони не лише створюють етнографічний колорит, але й слугують засобом характеристики персонажів та розкриття їхнього емоційного стану.
Іван Франко, рецензуючи виставу, відзначав, що головною привабливою силою п'єси є саме її етнографічна складова: місцевий колорит, звичаї, пісні та танці. Водночас він критикував твір за певну «неправдоподібність і штучність» сюжету та надмірну сентиментальність персонажів, зазначаючи, що дійові особи роблять «враження... якоїсь етнографічної виставки».
Значення «Дай серцю волю, заведе в неволю» є однією з перших соціально-побутових драм в українській літературі, яка поглибила психологізм та звернулася до гострих моральних конфліктів у пореформеному селі. П'єса мала значний успіх на сцені та суттєво вплинула на подальший розвиток української драматургії і професійного театру.
Примітки