П'єр Берто (; 8 жовтня 1907 року в Ліоні — 14 серпня 1986 року в Сен-Клу, департамент О-де-Сен) — французький германіст, політик та експерт з розвідки в Русі Опору. Він був офіцером Почесного легіону, кавалером Військового хреста та кавалером Ордена Визволення.
Біографія П'єр Берто був сином германіста Фелікса Берто. Його двоюрідний дід Фелікс Піке також був германістом. Через свого батька, який зробив значний внесок у просування творів Ґергарта Гауптмана у Франції і дружив з багатьма німецькими письменниками-емігрантами, П'єр у ранньому віці познайомився з німецькою культурою та літературою. Навчався в ліцеях у Руані та Майнці, а пізніше в ліцеях Жансон-де-Саї та Людовика Великого у Парижі. Після вступу до Вищої нормальної школи (ENS) у 1926 році серед його шкільних товаришів були Жан-Поль Сартр та Реймон Арон. З 1927 по 1928 рік Берто був першим французьким студентом Берлінського університету після Першої світової війни та лектором в Інституті романознавства під керівництвом Едуарда Вехслера. У Берліні Берто познайомився з Бріжит Берманн-Фішер, дочкою Самуеля Фішера та письменником Голо Манном, з яким підтримував тривалі дружні стосунки. 1936 року Берто захистив дисертацію «Гельдерлін. Есе про внутрішню біографію», таким чином він здобув докторський ступінь і став наймолодшим доктором з літературознавства у Франції на той час.
У 1932 році Берто працював помічником у виборчій кампанії депутата-соціаліста П'єра Вієно, який наприкінці 1920-х років був залучений до Франко-німецького комітету з інформації та документації (також відомого як Комітет Майріша). З 1934 по 1935 рік Берто працював разом з Жоржем Манделем на Французькому радіо на посаді керівника відділу розмовних програм. З 1936 по 1937 рік він був керівником апарату Вієно, який на той час обіймав посаду заступника державного секретаря у закордонних справах і займався розробкою законів про незалежність для підмандатних територій Лівану та Сирії. Протягом наступних двох років Берто обіймав посади викладача німецької мови в університетах Ренна та Тулузи.
З 1939 по 1940 рік Берто служив у французькій армії, спочатку перекладачем, потім у Міністерстві інформації організатором німецькомовних передач. Після поразки Франції в 1940 році він був однією з провідних фігур Опору в неокупованій зоні Південної Франції. У 1941 році його заарештував і засудив до ув'язнення військовий трибунал режиму Віші в Тулоні. Після звільнення він перейшов у підпілля і на час Визволення Франції в 1944 році став урядовим комісаром («Commissaire») у Тулузі. З 1946 по 1947 рік він був директором кабінету міністрів з питань громадських робіт та транспорту, а в 1947–48 роках — префектом департаменту Рона. Після виконання подальших адміністративних обов'язків у 1949 році його було призначено директором Національної служби безпеки. Він втратив цю посаду, коли в 1951 році свідчив у суді, що може покластися на слово честі гангстера Поля Леки (1905—1966), який викрав коштовності Беґум. Як консультант видавництва S. Fischer, він відіграв ключову роль у рішенні на початку 1950-х років публікувати зокрема і книги у м'якій обкладинці. З 1953 по 1955 рік П'єр Берто служив у Сенаті як сенатор від Французького Судану, сучасного Малі.
У 1958 році Берто відновив свою академічну кар'єру й до 1965 року викладав германістику в Університеті Лілля. На початку 1960-х років він разом з Ільзою Грубріх-Сімітіс консультував видавництво S. Fischer з питань розробки серії книг у м'якій обкладинці «Welt im Werden» («Світ у формуванні»), яка розглядала новаторські теми, такі як еволюційна біологія, кібернетика, автоматизація тощо. З 1965 по 1981 рік працював професором у Сорбонні. У 1968 році він заснував «Інститут Німеччини в Аньєрі» (сьогодні Кафедра германістики в Університеті Нова Сорбонна — Париж III), якою він керував і яка слугувала його лабораторією для нових форм германістики: мовою викладання, як письмового, так і усного, була німецька, а німецькомовні газети та засоби масової інформації мали служити навчальними матеріалами. Усі студенти мали провести рік у німецькому університеті та пів року в німецькій компанії, щоб безпосередньо познайомитися з німецькою культурою (civilisation allemande). Метою освіти було створення «молодих європейців». Берто також був рішучим прихильником франко-німецьких програм обміну студентами.так звана «програма германістики», з 1985 року Programme d´Études Allemandes (PEA), про зусилля Берто див. Reinhart Meyer-Kalkus: Die akademische Mobilität zwischen Deutschland und Frankreich (1925—1992). У 1970 році Берто був нагороджений медаллю Гете в Німеччині, а в 1975 році він отримав премію Генріха Гейне від міста Дюссельдорф.
Берто помер 14 серпня 1986 рокуBiographie Pierre Bertaux (franz.) (Memento des у віці 78 років у Сен-Клу, департамент Верхня Сена.
Його син Даніель Берто — відомий соціолог, другий його син Жан-Лу Берто — відомий астроном, третій син Мішель — юрист.
Як один із найважливіших французьких германістів XX століття, Берто надав нового поштовху дослідженням Гельдерліна, хоча його тези щодо якобінізму швабського поета та твердження про те, що Гельдерлін не був психічно хворим, а «шляхетним симулянтом», залишаються спірними й донині. Берто також вважався блискучим знавцем Гете. Його погляди в багатьох аспектах виходили за звичні рамки академічної дисципліни германістики як у Франції, так і в Німеччині.
Вибрані праці Французькою мовою:
Hölderlin, Essai de biographie intérieure, Paris, Hachette, 1936 La mutation humaine, 1964 La libération de Toulouse et de sa région, éd. Hachette, 1973 Hölderlin ou le temps d'un poète, Paris, Gallimard, 1983 Mémoires interrompus par Pierre Bertaux, Hansgerd Schulte, Presses Sorbonne Nouvelle, 2000 ISBN 2910212149 Un normalien à Berlin. Lettres franco-allemandes (1927—1933). Hrsg. von Hans Manfred Bock. PIA, Asnières 2001 (Publications de l'Institut d'Allemand 29). ISBN 2-910212-16-5 (teilweise mit deutscher Übersetzung)
Німецькою мовою:
Mutation der Menschheit: Zukunft und Lebenssinn. Scherz, München 1963 (auch unter dem Titel Mutation der Menschheit: Diagnosen und Prognosen bei S. Fischer, Frankfurt/M. 1963) Afrika. Von der Vorgeschichte bis zu den Staaten der Gegenwart (Fischer Weltgeschichte, Bd. 32). S. Fischer, Frankfurt/M. 1966 Hölderlin und die Französische Revolution. Suhrkamp, Frankfurt/M. 1969 (Neuauflage: Aufbau, Berlin 1990. ISBN 978-3351017057) Wie ich Germanist wurde. In: Siegfried Unseld (Hrsg.): Wie, warum und zu welchem Ende wurde ich Literaturhistoriker? Eine Sammlung von Aufsätzen aus Anlaß des 70. Geburtstags von Robert Minder, S. 27–38. Suhrkamp, Frankfurt/M. 1972 Friedrich Hölderlin. Suhrkamp, Frankfurt/M. 1978 ISBN 3-518-02148-6 (Neuauflage: Insel, Frankfurt/M. 2000 ISBN 978-3458343523) Ein französischer Student in Berlin. In: Sinn und Form 35 (1983), H. 2, S. 314—327 Gar schöne Spiele spiel' ich mit dir! Zu Goethes Spieltrieb. Insel, Frankfurt/M. 1986. ISBN 978-3458145042
Література
Brigitte B. Fischer, Über den Herausgeber. In: Friedrich Hölderlin: Dichtung, Schriften, Briefe. Ausgewählt und herausgegeben von Pierre Bertaux (Fischer Bücherei 184). Fischer, Frankfurt/M. 1957 Ingrid Riedel (Hrsg.), Hölderlin ohne Mythos (Kleine Vandenhoeck-Reihe 356/357/358). Vandenhoeck & Ruprecht, Göttingen 1973. ISBN 3-525-33323-4 Hansgerd Schulte (Hrsg.), Spiele und Vorspiele. Spielelemente in Literatur, Wissenschaft und Philosophie. Eine Sammlung von Aufsätzen aus Anlass des 70. Geburtstages von Pierre Bertaux. Suhrkamp, Frankfurt/M. 1978. ISBN 3-518-06985-3 Chryssoula Kambas, La famille Bertaux. In: Michel Espagne und Michael Werner (Hrsg.), Histoire des études germaniques en France (1900—1970) (frz.). CNRS Éditions, Paris 1994, S. 205—222. ISBN 2-271-05054-5 Gaby Sonnabend, Pierre Viénot (1897—1944): ein Intellektueller in der Politik (Pariser historische Studien 69). Oldenbourg, München 2005. ISBN 3-486-57563-5 Rita Pokorny, Liebe als Methode. Zum 100. Geburtstag von Pierre Bertaux. In: Sinn und Form 59 (2007), H. 6, S. 847—854
Примітки
Посилання
Alexander Schmidt-Gernig: Europa als Kontinent der Zukunft. Pierre Bertaux und die Zeitdiagnostik der 1960er Jahre auf Clio online. Fachportal für die Geschichtswissenschaften (zuletzt geprüft am 3. März 2011). Abgedruckt in: Rüdiger Hohls/Iris Schröder/Hannes Siegrist (Hrsg.): Europa und die Europäer. Quellen und Essays zur modernen europäischen Geschichte. Franz Steiner Verlag, Wiesbaden 2005. ISBN 3-515-08691-9