«Саман» () — індонезійський роман Аю Утамі, опублікований у 1998 році. Це перший роман Утамі, який зображує життя чотирьох сексуально розкутих подруг та колишнього католицького священика Самана, на честь якого названо книгу. «Саман», написаний за сім-вісім місяців, поки Утамі була безробітною, був проданий тиражем понад 100 000 примірників і започаткував новий літературний рух, відомий як «шастра ванґі» (спочатку вживалося зневажливо), який відкрив двері для припливу літературних творів сексуального характеру, написаних молодими індонезійськими жінками.

«Саман» прямо порушує теми сексуальності, що на той час були табу для жінок-письменниць в Індонезії. Авторка також пише про надприродне і містицизм. Утамі заявляла, що ці історії відображають деякі її особисті переживання, такі як втрата віри, що відображає втрату віри священика Самана. Утамі також включає уривки, що відображають руйнівність політичного авторитаризму Сухарто; у пізніших інтерв'ю вона заявляла, що політичні реалії, відображені в «Самані», все ще актуальні для Індонезії після Сухарто.

«Саман» виграв конкурс романів Ради мистецтв Джакарти 1997 року, що призвело до його публікації. Критичні відгуки були неоднозначними. Деякі критики хвалили багатство мови, а інші висміювали роман за його сексуальну відвертість і ставили під сумнів, чи є він справді твором Утамі. Зрештою роман був високо оцінений за новаторське зображення поглядів жінки на сексуальність. Станом на 2008 рік він був перекладений шістьма мовами і отримав кілька нагород, зокрема премію Принца Клауса 2000 року. Зараз триває робота над екранізацією роману.

Сюжет Перший розділ, що починається в Центральному парку, у Нью-Йорку, описує очікування Лайли на одруженого Сіхара та її план втратити з ним цноту. Зрештою, Лайла усвідомлює, що Сіхар перебуває зі своєю дружиною, і через це почувається пригніченою.

Другий розділ описує дитинство Самана, включно з його стосунками з матір'ю, жінкою, схильною до духовного світу, його вступ до священства та спробу захистити громаду збирачів каучуку від зазіхань місцевої плантації на їхню землю. Після того, як ця спроба зазнає невдачі, а найняті плантацією бойовики знищують громаду й убивають тих, хто чинить опір, Самана захоплюють і піддають тортурам. Зрештою, члени опору, що вижили, звільняють його, і він стає втікачем, відмовляючись від своїх обов'язків священника. За допомогою Ясмін, він стає правозахисником.

Третій розділ, написаний з погляду Шакунтали, розповідає про те, як Ясмін, Кок, Шакунтала та Лайла познайомилися в старшій школі та про їхні пригоди, як сексуальні, так і академічні. Шакунтала згадує свою підліткову фантазію про зустріч з «іноземним демоном», обійми з ним, а потім дискусію про різні культурні аспекти сексуальності. Ближче до кінця розділу Шакунтала зазначає, що її приваблює Лайла, і вона недолюблює Сіхара, але підтримує починання подруги, оскільки піклується про неї.

У четвертому розділі Самана таємно забирають до Нью-Йорка Ясмін і Кок. Хоча і Кок, і одружена Ясмін залицяються до нього, він спочатку відмовляється. Однак посеред ночі вони з Ясмін вступають у статевий зв'язок, але Саман засмучений, бо швидко еякулював. Весь останній розділ складається з електронних листів між Саманом та Ясмін, в яких обговорюються їхні невпевненості, що набувають дедалі більш сексуального характеру.

Письменник

Хоча спочатку «Саман» мав увійти до робочого проєкту під назвою «Лайла не затримується в Нью-Йорку» (Laila Tak Mampir di New York), згодом, після того, як персонажка Ларунг набула надто значного розвитку, Утамі розділила сюжетні лінії. «Саман» було опубліковано першим, а «Ларунг» вийшла у 2001 році. «Саман» був написаний протягом семи-восьми місяців, коли Утамі не мала роботи.

А. Джунайді з газети «The Jakarta Post» припускає, що політичні погляди в книзі «Саман» частково натхненні попередньою кар'єрою Утамі як журналістки, яка працювала як у Forum Keadilan, так і як одна із засновниць Альянсу незалежних журналістів Індонезії.

Проблеми Джунаіді зазначає, що хоча «Саман» розповідає про жіноче сприйняття сексуальності, він також зачіпає питання авторитаризму режиму «Нового порядку» Сухарто, включно з репресіями щодо правозахисників та правозахисниць. В інтерв'ю The Jakarta Post у 2005 році, Утамі заявила, що її критика «Нового порядку» досі актуальна, оскільки на момент інтерв'ю вона вважала, що уряд Сухарто залишив Індонезії спадок того, що вона називає «ядерними відходами», включно з втратою сільськогосподарського потенціалу країни. У цьому ж інтерв'ю Утамі також зазначила, що індонезійці та індонезійки стали корумпованими та ледачими, що зросла бюрократія, і що в них відсутнє почуття спортивного духу.

Утамі також зазначила, що роман є відображенням її власного неспокою та тривоги. Хоча мало що безпосередньо відображає події з її життя, вона зазначає, що втрата Саманом релігії відображає її власну, а книга відображає її переконання, що в індонезійській культурі існують подвійні стандарти щодо цноти. Хоча роман торкається теми расової гармонії, Утамі сказала, що вважає цю тему нерозвиненою.

Барбара Гетлі зазначає, що «Саман» протиставляє уявні відмінності між Східною та Західною культурами. Вона наводить сцену, де Шакунтала фантазує про зустріч із «іноземним демоном» (європейським дослідником) під час купання, а пізніше «обіймається» з ним та обговорює «химерну» вимогу щодо носіння азійськими чоловіками прикрас для пеніса, а також «грубість» європейців та європейок, які не переймаються цнотою, носять бікіні публічно та показують секс на телебаченні. За словами Гетлі, це стає ще іронічнішим через те, що обоє персонажів оголені під час цієї дискусії. Вона також відзначає, що «Саман» торкається традиційного архетипу жіночої сили, що походить від природи та надприродного, і переосмислює архетип героя через Самана, який є маленьким, худим і недосвідченим у стосунках із жінками, але здатним витримати тортури та захистити громаду збирачів каучуку.

Публікація та сприйняття

«Саман» був опублікований у 1998 році після перемоги в конкурсі романів Джакартського художнього інституту 1997 року. У 1998 році «Саман» переміг у конкурсі романів Джакартської ради мистецтв. У 2000 році він отримав премію Принца Клауса. До 2005 року його було перекладено голландською та англійською мовами; англійський переклад писався довго, оскільки Утамі хвилювався, що надмірне пояснення роману призведе до втрати ним усієї його чуттєвості. Його також перекладали французькою, чеською та японською мовами (двома окремими перекладачами). рік тривав переклад на корейську мову. До 2004 року було продано 100 000 примірників книги, що є великою цифрою для індонезійського роману.

Критичні відгуки були неоднозначними. Деякі критики високо оцінили використану в романі «багату мову». Однак інші не схвалювали відкриту сексуальність роману, а відверте використання слів «пеніс», «вагіна», «оргазм» та «презервативи» вважалося «надлишковим»; інші суперечливі терміни включають «зґвалтуйте мене», «я все ще незаймана» та «мастурбація». Власна мати Утамі відмовилася читати роман уголос своєму майже сліпому чоловікові, заявивши, що він «не призначений для їхнього покоління». Кемпбелл зазначає, що використання мови в «Самані» відображає позиціонування жіночих персонажів як самостійних та незалежних, здатних приймати власні рішення.

У творі «Саман» Утамі стала однією з перших індонезійських письменниць, яка відкрито обговорювала у своїй творчості сексуальність, яка загалом є табуйованою темою для жінок. Однак, коли роман вперше вийшов, Утамі зіткнулася з звинуваченнями в тому, що вона не була справжньою письменницею; серед тих, кого вважали автором, був поет Гоенаван Мухаммад, відомий як наставник Утамі. Мухаммад заперечив чутки та сказав, що хотів би «писати таку прозу, яку використовує Аю». Утамі припускає, що чутки ґрунтувалися на переконанні, що лише чоловіки можуть писати хороші романи; літературна сцена до «Самана» справді була зайнята письменниками-чоловіками.

Після падіння президента Сухарто роман започаткував нову еру літератури та запалив літературний рух «шастра ванґі» (буквально «ароматна література»), а також приплив літературних творів сексуального характеру, написаних жінками. Утамі не погоджується з терміном «шастра ванґі», стверджуючи, що він відображає одержимість преси жінками-письменницями, а не їхньою творчістю.

У 2011 році тривала робота над екранізацією роману, і голландський сценарист Орлов Сейнке висловив зацікавленість у участі в цьому проєкті. Однак Сейнке та Утамі мають творчі розбіжності щодо того, яких персонажів слід залишити в екранізації. Станом на кінець 2025 року інформація про вихід завершеного фільму чи серіалу за романом «Саман» відсутня.

Посилання

Примітки

Бібліографія