Лондонська угода про зовнішні борги Німеччини, також відома як Лондонська боргова угода (), була договором про списання боргів між Федеративною Республікою Німеччина та країнами-кредиторами. Угоду було підписано в Лондоні 27 лютого 1953 року, і вона набула чинності 16 вересня 1953 року.

Загальний огляд 24 травня 1951 року Державні департаменти закордонних справ США та Великої Британії відповідно повідомили країни-союзниці, залучені до врегулювання, про нову домовленість щодо зовнішніх боргів Німеччини. Зміст повідомлення з самого початку зробив основні пункти обговорення зрозумілими. Повідомлення містило наступні тексти:У відповідь союзникам Аденауер повідомив їх про бажання Німеччини погасити свої борги. Конференція з питань зовнішніх боргів Німеччини (також відома як Лондонська боргова конференція) проходила з 28 лютого по 28 серпня 1952 року. Угоду, досягнуту на конференції, було підписано в Лондоні 27 лютого 1953 року. Угоду було ратифіковано Сполученими Штатами, Францією та Великою Британією 16 вересня 1953 року, після чого угода набула чинності. Спочатку Бундестаг відхилив угоду, але потім схвалив її під час наступного голосування.

Борги, охоплені Угодою Сторонами, які були залучені крім Західної Німеччини, були Бельгія, Канада, Цейлон, Данія, Франція, Греція, Іран, Ірландія, Італія, Ліхтенштейн, Люксембург, Норвегія, Пакистан, Іспанія, Швеція, Швейцарія, Південна Африка, Велика Британія, Сполучені Штати та Югославія. Держави Східного блоку не брали участі.

Деякі суми, які була винна Німеччина, виникли через її зусилля сплатити воєнні репарації, а інші були пов'язані з масштабними позиками Сполучених Штатів. Загалом 80 відсотків зовнішніх зобов'язань Німеччини були заборговані Сполученим Штатам, Нідерландам, Великій Британії та Швейцарії.

Угода охоплювала позики, що виникли внаслідок зовнішніх інвестицій відповідно до плану Дауеса, та позики від економічної допомоги Німеччині. Підтримка надавалася двома основними програмами — GARIOA та планом Маршалла.

Борги, які мали бути врегульовані іншими домовленостями, були виключені з Лондонської угоди. Претензії, що виникли у країн, постраждалих від Німеччини під час Другої світової війни, не були включені. Борги, які мали бути врегульовані Лондонською угодою, включали:

«недоговірні грошові зобов'язання, сума яких була визначена і настала до 8 травня 1945 року» «грошові зобов'язання, що виникли з кредитних або позикових договорів, укладених до 8 травня 1945 року» «грошові зобов'язання, що виникли з договорів, відмінних від позикових або кредитних договорів, і настали до 8 травня 1945 року»

Угода базувалася на трьох важливих умовах. По-перше, загальна сума, яку Німеччина зобов'язувалася сплатити, мала бути значно зменшена. Часові рамки виплат повинні бути розтягнуті достатньо довго, щоб допомогти економіці Німеччини зростати. І нарешті, загальна сума, яка мала сплачуватися щороку, була пов'язана зі «здатністю Німеччини здійснювати перекази».

Загальна сума, що обговорювалася, становила 16 мільярдів марок боргу, що виник внаслідок Версальського договору після Першої світової війни, який не був сплачений у 1930-х роках, але який Німеччина вирішила погасити для відновлення своєї репутації. Ці гроші були заборговані урядовим та приватним банкам у США, Франції та Великій Британії. Ще 16 мільярдів марок становили повоєнні позики США. За словами кількох коментаторів, загальна сума боргів, що виникли до Другої світової війни, становила 16,1 мільярда марок, тоді як борги після війни були розраховані в 16,2 мільярда марок.

Відповідно до Лондонської угоди, сума до погашення була зменшена на 50 відсотків до приблизно 15 мільярдів марок і розтягнута на 30 років, і порівняно зі швидко зростаючою німецькою економікою мала незначний вплив. Важливою умовою угоди було те, що виплати здійснювалися лише тоді, коли Західна Німеччина мала торговельний профіцит, і що виплати обмежувалися 3 відсотками від експортних надходжень. Суми, встановлені Угодою, мали бути сплачені з прибутку, отриманого від німецького експорту, а не з резервів чи нових позикових сум. Це давало кредиторам Німеччини потужний стимул імпортувати німецькі товари, сприяючи відбудові.

Після набуття чинності врегулювання протягом наступних п'яти років, до 1958 року, Німеччина мала сплачувати лише борги, що виникли з несплачених відсотків. Це ще один приклад спроб допомогти економіці Німеччини зростати перед початком виплати заборгованих сум. Таким чином союзники також визнали готовність Німеччини компенсувати Ізраїлю.

Після п'ятирічного періоду Німеччина була зобов'язана сплачувати фіксовану суму 765 мільйонів марок на рік. З часом експорт Німеччини значно зріс, що зробило виконання платежів набагато легшим і зменшило їх негативний вплив на економіку. Борги, охоплені Угодою, були майже погашені протягом 1970-х років. Німеччина продовжувала сплачувати фіксовану суму, яка з кожним роком ставала дедалі меншим відносним тягарем для скарбниці, поки останній платіж не був здійснений у 1983 році.

Частина угоди стосувалася боргів, які мали бути сплачені після возз'єднання Німеччини. Протягом багатьох десятиліть це здавалося малоймовірним, але в 1990 році 239,4 мільйона марок відстрочених відсотків стали до сплати. Ці претензії були погашені за допомогою Fundierungsschuldverschreibungen (боргових цінних паперів фінансування) зі строком погашення 20 років. 3 жовтня 2010 року було здійснено остаточний платіж у розмірі 69,9 мільйона євро за цими облігаціями — останній платіж Німеччини за відомими боргами з обох світових воєн.

Переговори Переговори розпочалися зі створення союзниками Комісії. Ключовою роллю Комісії було визначити типи боргів, які мали бути врегульовані Лондонською угодою. Під час процесу обидві сторони вели переговори щодо умов Угоди «як рівні». Перша конференція відбулася в Бонні в червні 1951 року. Наступна конференція відбулася в Лондоні в липні 1951 року.

У лютому 1952 року відбулася ще одна конференція. Це був найважливіший момент усього переговорного процесу. Загальні суми боргів і терміни компенсацій були головною темою обговорення. Переговорні навички Німеччини відіграли величезну роль у результатах врегулювання.

На останніх етапах переговорів були врегульовані деякі «міжурядові борги» і підготовлені «детальні технічні звіти», які були включені до Лондонської угоди.

Вплив Угода значно сприяла зростанню повоєнної німецької економіки та відродженню Німеччини як світової економічної держави. Дослідження 2018 року в European Review of Economic History показало, що Лондонська угода «стимулювала економічне зростання трьома основними способами: створюючи фіскальний простір для державних інвестицій, знижуючи витрати на запозичення та стабілізуючи інфляцію». Вона дозволила Німеччині увійти до міжнародних економічних інституцій, таких як Світовий банк та Міжнародний валютний фонд.

Інше дослідження показало, що Лондонську угоду можна пов'язати зі «зростанням реальних соціальних витрат на душу населення в галузі охорони здоров'я, освіти, житла та економічного розвитку». Стабілізація інфляції стала великою перевагою для німецької економіки. Нова валюта Західної Німеччини, німецька марка, була дуже нестабільною до 1953 року. Після підписання угоди вона стабілізувалася завдяки списанню боргів.

Перехід Західної Німеччини від боржника до кредитора до середини 1950-х років також вплинув на економічне зростання Німеччини. Результат угоди можна описати як німецьке економічне диво. Німеччина досягла всього вищезазначеного, незважаючи на зобов'язання сплатити повну суму воєнних репарацій (з відсотками) до Лондонської конференції та незважаючи на наявність Арбітражного трибуналу.

Примітки

Посилання

Див. також

План Маршалла План Дауеса Німецьке економічне диво Возз'єднання Німеччини