У 2002—2003 роках у Вінниці сталися три вибухи в маршрутках, які призвели до загибелі та численних поранень пасажирів, що стало резонансною подією та терактом, розслідування якого так і не встановило винних, хоча версії варіювалися від боротьби між перевізниками до вимоги викупу.

Попередні події Голова Асоціації перевізників Валерій Снітько, який теж працював водієм, повідомив, що його бус спалили 9 травня 1998 року. А через 40 днів ще один. Через 5 років спалили ще чотири маршрутки.

Історія Перший вибух відбувся у вівторок, 11 вересня 2002 року, близько 09:10 біля універсаму «Вишенський» стався вибух задній частині маршрутки № 35 «Вишенька—Вокзал».

Через 40 днів лікування померла від отриманих опіків в лікарні 54-річна Ганна Танасійчук. Спочатку вважали, що вибух стався через вибуховий пристрій. Проте у поліції вважали, що, ймовірніше, причиною є коротке замикання або несправність у газобалонній системі.

Другий вибух теж у вівторок 6 травня 2003 року, біля тролейбусної зупинки «Вулиця Шевченка». Тоді шестеро пасажирів і водій отримали опіки. Першою версією слідства було те, що вибух стався через дезодорант. Слідчі припускали, що балончик якимось чином нагрівся від спеки, вибухнув і спричинив пожежу.«Події [11 вересня 2002 і 6 травня 2003 років] схожі між собою, як випадки, але вони обидві є випадковостями. Люди у транспорті перевозять різні предмети, у тому числі ті, які легко займаються. Вони порушують елементарні правила, а потім думають, що це хтось спеціально робить» — стверджував начальник науково-дослідного експертно-криміналістичного центру МВС у Вінницькій області Анатолій Потребчук. Через кілька днів після другого вибуху до вінницьких газет почали надсилати надруковані на машинці анонімні листи російською мовою. Перший отримали у виданні «Тумба»: «Наступного разу жертв буде набагато більше. Ми не заспокоїмось, поки не отримаємо гроші». Схожий лист потім надійшов до газети «33 канал». Тоді погрожували вибухами у вінницькому електротранспорті. Анонім вимагав 300 тисяч доларів.

Журналісти отримали ще декілька листів з погрозами та чіткими інструкціями про передачу коштів: анонім писав, у яких купюрах мають бути гроші, хто саме має передати пакунок тощо. Контрольна зустріч була призначена на тролейбусній зупинці на перехресті Келецької і проспекту Космонавтів. Однак її не відбулося. У п'ятому листі стверджувалося: «Жарти скінчились. Грошей я не отримав, тепер мова йде про мільйон доларів. Якщо не вірите, то чергові вибухи стануться в кафе та магазинах».

В газеті «33 канал» опублікували анонімний лист від «бомбера» з поміткою «передал Снітько»:

Міліція передала лист на почеркознавчу експертизу, обмежившись коментарем, що «міські психлікарні переповнені».

Останній вибух відбувся через чотири дні після публікації — 20 травня 2003 року на перехресті вулиці Чекістів та Богуна.

Пожежу в маршрутці вдалося швидко загасити.У задній частині згорілого авто знайшли залишки вибухового пристрою. Криміналісти казали, що «виготовити подібний зможуть навіть старшокласники, які більш-менш розуміються на хімії та фізиці».

Донька з мамою їхала маршруткою на ринок за випускною сукнею. Мама вижила після вибуху. Через 9 днів від отриманих опіків померла 15-річна Марина Ларченко. Олена Йосипчук їхала за весільною сукнею, під її сидінням була встановлена бомба. Від вибуху вона отримала опіки обличчя, важкі травми ніг, тому довгий час не могла самостійно ходити. Юля Рощук їхала на консультацію перед останнім іспитом. Також незадовго до того пройшла конкурсний відбір у модельне агентство. Сиділа позаду Олени, також отримала опіки обличчя.

За два дні після третього вибуху, в одній з маршруток на Барському шосе виявили вибуховий пристрій, який не здетонував.

Всього у трьох терактах постраждало 44 людини, 7 отримали інвалідність, 2 загинули.

Станом на 2012 рік кримінальну справу досі розслідувало обласне управління СБУ за статтею терористичний акт.

Розслідування та можливі причини Президент України Леонід Кучма заявив, що справа про теракти під його особистим контролем.

За інформацію, яка б допомогла знайти і заарештувати зловмисників, влада, місцеві бізнесмени та МВС обіцяли грошову винагороду: 10, 50, 100 і врешті 150 тисяч гривень. Паралельно анонімно за аналогічну інформацію пропонували 300 000 євро.

Станом на 2012 рік 35-го маршруту «Вишенька—Вокзал» не було. Залишалося лише кілька авто, з якими не закінчилася угода. А 9 років тому це був один з найприбутковіших маршрутів.

За версією адвоката Валерія Палія, події були пов'язані з перерозподілом ринку пасажирських перевезень у Вінниці наприкінці 1990-х — на початку 2000-х років. Він стверджував, що ще у 1998 році було здійснено першу спробу. За його словами, перевізники зазнавали адміністративного тиску з метою примусового «продажу» бізнесу або мали об'єднуватися для захисту своїх інтересів. Адвокат також зазначав, що у травні 2003 року ситуація набула форм терору, а подальше «розкриття» терактів він оцінював як сфальсифіковане.

Після вибухів у громадському транспорті правоохоронні органи розгорнули масштабні оперативно-розшукові заходи. Протягом тривалого часу міліціонери щоденно патрулювали маршрутні таксі, тролейбуси та трамваї. Проведено масові обшуки, затримано 127 осіб, сотні мешканців міста були опитані як свідки.

Через відсутність результатів у пошуку осіб, причетних до терактів, начальник Управління внутрішніх справ у Вінницькій області Валерій Бевз та його заступник Валерій Дерновий подали у відставку. Після цього Валерій Бевз певний час особисто виконував обов'язки керівника підрозділу з боротьби з організованою злочинністю.

У межах розслідування затримували також окремих представників місцевого самоврядування та транспортного бізнесу. Зокрема, депутат Вінницької міської ради Сергій Кармаліта був заарештований, його утримували в слідчих ізоляторах. Під час перебування під вартою він оголошував голодування та заявляв про тиск з боку правоохоронних органів. У зверненнях до колег-депутатів Кармаліта покладав відповідальність за можливі наслідки для свого життя на окремих керівників міліції. Також був заарештований тодішній голова Вінницької асоціації перевізників «Маршрут» Микола Дзюбенко. Його підозрювали в авторстві анонімних листів, пов'язаних із погрозами вибухів. Водночас почеркознавча експертиза не підтвердила ці підозри, і згодом Дзюбенка звільненили.

Пізніше прокурор міста Вінниці Віктор Войцишен публічно вибачився перед Миколою Дзюбенком за дії правоохоронних органів. Крім того, було порушено кілька кримінальних справ щодо працівників міського відділу міліції за фактами можливих незаконних затримань. У межах перевірок, зокрема, вивчали зразки почерку співробітників та з'ясовували, чи їхні дії були самостійними або здійснювалися за вказівкою керівництва.

У 2005 році в інтерв'ю Валерій Бевз заявив, що у резонансній «справі маршруток», за його словами, «присутній вплив влади», а також колишнього заступника начальника обласної міліції. Йшлося про Валерія Дернового, який на той час перебував під арештом у межах так званої «Мукачівської справи», пов’язаної з обвинуваченнями у фальсифікації результатів виборів міського голови. Згодом провадження у цій справі було закрито, а Дернового звільнено.

Компенсації жертвам За інформацією видання «RIA», інвалідами було визнано сімох постраждалих, із поміткою «інвалідність загального захворювання». Вони отримували пенсійні виплати на загальних підставах. Частині постраждалих інвалідність згодом було скасовано. Зокрема, Оксані Беспалько, яка зазнала близько 30 % опіків тіла під час вибуху 20 травня 2003 року, інвалідність було знято приблизно через рік після подій.

Постраждалі не отримали спеціального статусу жертв теракту, що унеможливило системне державне відшкодування шкоди здоров'ю. Обговорювали законодавчі ініціативи щодо їхньої реабілітації, однак відповідний закон так і не був ухвалений. Соціальна підтримка, зокрема пільговий проїзд, мала обмежений і тимчасовий характер та з часом фактично припинилася. Медичне лікування та подальша реабілітація здебільшого здійснювалися за власний кошт постраждалих. За свідченнями потерпілих, системної санаторно-курортної допомоги або довгострокових програм медичної підтримки держава не забезпечила. Окрему допомогу, за їхніми словами, надавали лише лікарі, які брали участь у лікуванні одразу після вибухів.

Родинам загиблих також не було надано компенсації. Зокрема, після смерті однієї з потерпілих родичам було запропоновано лише символічну допомогу з боку місцевої влади, без матеріального відшкодування. Загалом питання компенсацій і реабілітації жертв вінницьких терактів залишилося неврегульованим, попри офіційне визнання вибухів терористичними актами.

Примітки

Посилання