Canis lupus crassodon (острівний вовк Ванкувера) — підвид сірого вовка, ендемік прибережних районів Тихоокеанського Північного Заходу.

Цей підвид вирізняється напівводним способом життя та раціоном, що майже повністю складається з морських організмів, зокрема риби, молюсків і морських ссавців. Завдяки цим особливостям прибережні морські вовки вважаються унікальними серед підвидів вовка.

Прибережні вовки мають важливе значення в культурі та духовних віруваннях корінних народів регіону. Міфологічні істоти, такі як , відомі в традиціях народів цимшіан, тлінгітів та хайда з територій Британської Колумбії і Аляски, ймовірно, були натхненні образом цих вовків.

Опис Вовк острова Ванкувер має довжину тіла від від носа до кінчика хвоста та є помітно легшим за материкові популяції. Маса тіла становить 29–40 кг, тоді як у материкового вовка Британської Колумбії вона зазвичай коливається в межах 36–68 кг. Як і в інших вовків, виражений статевий диморфізм: самці більші за самиць.

Забарвлення хутра варіює та містить різні відтінки рудо-коричневого, сірого, бежевого й білого. Іноді трапляються повністю білі особини та рідкісні меланістичні особини.

Поширення

Ареал вовка острова Ванкувер простягається від півдня Аляски вздовж узбережжя Британської Колумбії, зокрема в межах Великого Ведмежого дощового лісу. Завдяки здатності добре плавати ці вовки також населяють низку островів у морі Селіш, включно з островом Ванкувер, від якого походить їхня назва.

Поведінка Однією з характерних рис цього підвиду є регулярні переміщення між островами. У деяких випадках вовки перепливають відстані до 12 км між ділянками суходолу. Такі переміщення іноді мають сезонний характер і, зокрема, пов’язані зі слідуванням за міграціями лосося, який є одним з основних компонентів їхнього раціону.

Раціон вовків острова Ванкувер є різноманітним, при цьому від 75 до 90 % корму має морське походження. Близько чверті цього обсягу становить лосось. Зафіксовано, що під час живлення лососем вовки іноді поїдають переважно голови риб, імовірно з метою зниження ризику зараження бактеріальною інфекцією, відомою як «лососеве отруєння», яка може бути смертельною для псових.

Уздовж узбережжя вовки добувають їжу, збираючи балянуси, двостулкових молюсків (зокрема клемів і мідій) та крабів, розриваючи пісок лапами й використовуючи потужні щелепні м’язи для розламування мушель. Вони також живляться падлом, яке залишає приплив, включно з різноманітними морськими організмами — від абалонів до туш китів. Зафіксовано випадки, коли вовки витягували на берег поплавки від крабових пасток з метою дістатися до наживки; таку поведінку дослідники описують як «високоефективну та цілеспрямовану».

Прибережні вовки також активно полюють на морських ссавців, зокрема на видр, тюленів та їхніх дитинчат, а також на наземних ссавців, таких як олень чорнохвостий. За умов зменшення доступності наземної здобичі частіше фіксується споживання річкових видр і норок.

Склад раціону змінюється залежно від сезону та доступності кормових ресурсів. У літній період вовки переважно живляться оленятами та вапіті, тоді як узимку важливу роль у харчуванні відіграє бобер.

На відмінності в раціоні також впливає вік тварин. Молоді вовченята споживають відносно більшу частку оленят порівняно з дорослими оленями, імовірно через те, що дрібніша здобич легше транспортується дорослими особинами до лігва.

Таксономія та генетика

Вовк острова Ванкувер визнано підвидом Canis lupus у таксономічному довіднику Mammal Species of the World (2005). Дослідження з використанням мітохондріальної ДНК показали, що вовки прибережної південно-східної Аляски є генетично відмінними від внутрішньоконтинентальних популяцій сірого вовка, що відображає закономірність, зафіксовану також в інших таксонах. Виявлено філогенетичний зв’язок цих вовків із вимерлими на півдні популяціями (зокрема з Оклахоми), що свідчить про те, що прибережні вовки є залишками колись широко поширеної групи, значна частина якої була знищена в останнє століття. Вважається, що вовки північної Північної Америки первинно поширилися з південних рефугіумів, розташованих південніше меж Вісконсинського зледеніння, після танення льодовиків наприкінці останнього льодовикового максимуму. Отримані результати ставлять під сумнів таксономічну класифікацію C. l. nulibus, запропоновану Новаком. Інше дослідження показало, що вовки прибережної Британської Колумбії є генетично та екологічно відмінними від внутрішньоконтинентальних вовків, включно з іншими популяціями Британської Колумбії. Водночас аналіз трьох прибережних популяцій вовків засвідчив тісний філогенетичний зв’язок між регіонами, що є географічно та екологічно суміжними. На підставі цього було запропоновано розглядати C. l. ligoni, C. l. columbianus та C. l. crassodon як єдиний підвид C. lupus.

У 2016 році два дослідження порівняли послідовності ДНК 42 000 однонуклеотидних поліморфізмів у північноамериканських популяціях сірого вовка та встановили, що прибережні вовки є генетично й фенотипово відмінними від інших вовків. Вони використовують спільні типи середовищ існування та здобичі й утворюють один із шести екотипів, виділених у дослідженні, — генетично та екологічно відокремлену популяцію, відмінну від інших популяцій типом середовища існування. Локальна адаптація вовчих екотипів, імовірно, відображає схильність вовків залишатися в тому типі середовища, в якому вони народилися. Вовки, що живляться рибою та дрібними оленями у вологих прибережних екосистемах, зазвичай мають менші розміри тіла порівняно з іншими популяціями вовка.

Примітки