Військова справа Шуме́ру — сукупність військових традицій, озброєння, тактики та фортифікаційного мистецтва народів Південного Межиріччя (Шумеру) у період із IV по III тисячоліття до н. е. Цей період охоплює еволюцію збройних конфліктів від локальних сутичок між містами-державами до масштабних війн за гегемонію над усім Межиріччям.
Саме в Шумері відбулися ключові для історії людства військові інновації: формування перших професійних армій, винахід бойової колісниці, застосування щільного строю важкої піхоти (протофаланги) та зведення масштабних оборонних споруд. Військові конфлікти, такі як війна між Лагашем і Уммою, стали одними з перших детально задокументованих в історії, а пам'ятки на кшталт «Стели шулік» та «Штандарта Ура» дають уявлення про організацію та ієрархію тогочасного війська.
Цей етап розвитку військової справи в регіоні завершився занепадом шумерських міст-держав і переходом до тактики мобільних стрілецьких загонів, яку успішно застосувала Аккадська імперія.
Загальна характеристика Конфлікти, зокрема і війни, ймовірно, існували завжди; вони ніби є частиною людського існування, тож давні шумери не були виключенням. Дослідження археології ранніх війн є одним із найскладніших завдань, насамперед через обмеженість матеріальних свідчень, однак уже в урукський період є підстави стверджувати про наявність перших військових конфліктів на теренах Шумеру. Знахідки на телі , який розташований у північно-східній частині Сирії, свідчать про ймовірну велику битву та захоплення міста загарбниками з півдня. Під час розкопок знайдено численні глиняні кулі, які використовувалися як набої для пращі, що свідчило про значну для того часу битву. Битва при Хамукарі може бути найдавнішою задокументованою масштабною міською битвою, проте точно не найпершою. Так, розкопки біля турецького міста Мерсін вказують на велику облогу: приблизно у 5000-х роках до нашої ери велику браму, яка охороняла місто, спалили й знищили, а саме місце бою усіяли метальними кулями.
Ранньодинастичний період ознаменував перехід від локальних конфліктів до широкомасштабних воєн, де вже брали участь сильні регіональні гравці. Найбільш задокументованим конфліктом цієї епохи стала тривала ворожнеча між містами-державами Лагаш і Умма за прикордонну територію Гу-Едін. Першим відомим арбітром у цій суперечці виступив Месілім, цар Кіша, який встановив кордон, проте стабільність була крихкою. Через кілька поколінь Умма порушила угоду, що призвело до серії кривавих зіткнень. Близько 2430 р. до н. е. правитель Лагаша Еанатум розгромив Умму, увічнивши свою перемогу на «Стелі шулік». Окрім міжусобних війн, Еанатум проводив експансію проти зовнішніх ворогів, зокрема еламітів, зруйнувавши їхню столицю Сузи.
З часом характер воєн змінився: від суперечок за окремі поля правителі перейшли до спроб об'єднати весь Шумер під єдиною владою. Еншакушана, правитель Урука, першим зумів підкорити значні території Шумеру та Аккаду. Пізніше Лугаль-Анне-Мунду з міста Адаб створив першу велику, хоча й нетривку імперію. Останнім видатним шумерським воїном-правителем став Лугальзагесі, який об'єднав майже всі міста-держави. Проте виснажені тривалими внутрішніми війнами шумерські міста не змогли протистояти новій військовій силі — мобільним військам Саргона Аккадського. Поразка Лугальзагесі стала символічним кінцем ранньодинастичної епохи та початком періоду централізованих імперій, де військова справа перейшла на новий рівень організації.
Роди військ та тактика
Трансформація військової справи в Межиріччя була тісно пов'язана з переходом від племінної структури суспільства до державної організації. У племінну епоху війна сприймалася як різновид полювання або набігу з метою захоплення худоби та ресурсів, де статус чоловіка визначався його успіхами в сутичках, а ідеологія базувалася на походженні від спільного міфічного предка. У цей період військова справа мала демократичний характер: використовувалося найпростіше озброєння — луки, палиці, списи та кам'яні булави. Воїни та мисливці зазвичай виступали в похід майже голими або в коротких передниках, не маючи спеціалізованих обладунків чи поділу на роди військ.
З виникненням ієрархічних держав у IV—III тис. до н. е. з'явилася потреба у професійному захисті територій, що призвело до створення регулярних армій. У цей період характер військової справи докорінно змінюється: центральне місце у війську посідає колісниця, запряжена ослами або онаграми. Екіпаж складався з візника та воїна, озброєного довгим списом і дротиками. Цікавою особливістю цього етапу є зникнення «демократичних» видів зброї: кам'яна булава стає суто культовим предметом, а лук витісняється з поля бою і залишається лише знаряддям мисливців. Натомість арсенал поповнюється кинджалом та бойовою секирою. Військо поступово перетворювалося з ополчення вільних общинників на аристократичні дружини, де воїни підкреслюють свій статус пишними передниками, голеною головою або складними перуками.Важливим свідченням цього процесу є «Стела шулік» царя Лагаша Еанатума ( 2500―2400 рр. до н. е.), яка демонструє існування щільних бойових шикувань — ранніх форм фаланги. Воїни на стелі зображені в бронзових шоломах, що захищали голову та шию, та під прикриттям великих прямокутних щитів, які утворювали суцільну стіну. Основним озброєнням були списи з бронзовими наконечниками. Окрім важкої піхоти, на пам'ятках того часу (зокрема на корпусі ліри з Ура) зафіксовано легку піхоту — допоміжні війська без обладунків, озброєні сокирами та піками.
Вже починаючи із ранньодинастичного періоду, кожен правитель, «енсі» () або «лугаль» (), мав власне військо, яке формувалося як із професійних загонів, так і з ополчення селян-робітників, що скликалося на час кампаній. Військова структура була чітко ієрархічною: загонами керували «угули» (), які підпорядковувалися головному командувачу — «нубанді» (). За свою службу воїни отримували платню та мали привілеї при розподілі продовольства, що підкреслює високу соціальну значущість армії у становленні перших держав Шумеру. Тактика таких армій базувалася на взаємодії різних родів військ, де фаланга утворювала основний центр бойової лінії для прориву строю противника, тоді як на флангах розташовувалися мобільні загони легкої піхоти. Окрім польових битв, легка піхота залучалася до облог та операцій на пересіченій місцевості.
Межиріччя стало регіоном першого засвідченого використання бойових повозок (протоколісниць). Шумерські повозки мали масивний вузький кузов із високим переднім бортом та суцільні дискові колеса, що оберталися незалежно на нерухомій осі. Через відсутність поворотної передньої осі такі конструкції були маломаневреними і могли перекинутися на великій швидкості. Екіпаж зазвичай складався з візника та воїна, озброєного дротиками, які зберігалися у прикріплених до бортів сагайдаках. Двоколісні варіанти використовувалися переважно для зв'язку та транспортування воєначальників, тоді як важчі чотириколісні брали участь безпосередньо у бойових діях. На полі бою вони також слугували транспортом для елітних воїнів, які могли спішуватися перед початком бою для проведення дуелей — поєдинки найсильніших бійців були важливою частиною військової етики, а переможці часто героїзувалися у фольклорі.
Оскільки коні на той час у регіоні ще не були відомі, у повозки запрягали четвірки ослів або гібридів онагра з ослом. Тваринами керували за допомогою віжок, протягнутих крізь носові кільця, а також за допомогою голосу та кнута. Колісниці вважалися державною власністю: вони видавалися воїнам на час походу і поверталися до міських арсеналів після його завершення (наприклад, місто Умма мало загін із 60 колісниць). Попри психологічний ефект, важкі шумерські повозки були надто вразливими та неповороткими, через що наприкінці III тис. до н. е. вони поступово зникли з ужитку. Їхнє відродження у легшій та ефективнішій формі відбулося лише у 2 тис. до н. е. з появою коней та коліс зі спицями.
Озброєння
Метальна зброя Перші види метальної зброї — луки та пращі — виникли з потреби тримати дистанцію під час полювання, проте згодом стали основною силою у війнах. Хоча ці інструменти відомі з глибокої давнини, їхня ефективність на полі бою залежала від складної технології виготовлення та тривалого вишколу воїнів.
Праща Перші археологічні знахідки, що вказують на використання пращі, датуються VI тисячоліттям до нашої ери, проте найдавніша відома така зброя ― «Манчестерська праща», походить з XII династії Давнього Єгипту. Сама праща, виготовлена з органічних матеріалів, швидко розкладається, тому основними свідченнями її застосування є «набої» — глиняні кулі та обтесане каміння. На місці битви при телі знайдено кулі вагою 255―520 г та діаметром 6―10 см, які за силою удару можна вважати умовною «важкою артилерією» того часу: вони були здатні не лише вбити людину, а й пробити дерев'яний щит.
Принцип роботи пращі полягає у збільшенні ефективної довжини важеля руки метальника. Якщо професійний бейсболіст може кинути м'яч зі швидкістю понад 150 км/год, то праща фактично подвоює швидкість снаряда. На момент вильоту швидкість кулі може сягати 100 м/с, що значно перевищує швидкість стріли з довгого лука (близько 60 м/с). Досвідчений пращник, тренований з дитинства, міг досягати швидкості снаряда у 150 м/с, що наближається до початкової швидкості пістолетної кулі 45-го калібру. Завдяки низькому аеродинамічному опору (порівняно зі стрілами, чиє оперення створює значне тертя), дальність польоту каменя з пращі могла сягати 400―500 метрів.
Знахідки з спростовують уявлення про пращу як про неточну зброю, непридатну проти обладунків. Подвійна конусоподібна форма снарядів свідчить про те, що пращники володіли технікою закручування кулі під час кидка (подібно до обертання кулі в нарізній зброї). Це забезпечувало стабільність у польоті, високу точність та здатність пробивати захисне спорядження. Античні джерела пізніше згадували пращників, здатних з великої відстані поцілити в будь-яку частину обличчя ворога.
Лук Лук був не менш давнім видом зброї, ніж праща, проте потребував значно складнішої технології виробництва та спеціальних навичок. Уже у III тисячолітті до нашої ери на території Межиріччя з'являються перші композитні луки, виготовлені з комбінації дерева, рогу та сухожиль. Така конструкція дозволяла накопичувати значно більше енергії, ніж простий дерев'яний лук, забезпечуючи більшу дальність стрільби та пробивну силу.
Хоча далекобійна зброя була відома ще в досаргонівські часи, саме Аккадська імперія змогла повною мірою реалізувати її потенціал. Письмові джерела та пам'ятки мистецтва, зокрема знаменита «Стела перемоги Нарам-Суена», вказують на те, що військовий успіх Аккаду значною мірою базувався на масовому впровадженні композитного лука як стандартної зброї для рядових воїнів. Це дозволило змінити тактику бою: замість того, щоб покладатися винятково на зіткнення важкої піхоти, аккадці почали використовувати інноваційні методи ведення бою на дистанції. Комбіноване застосування потужних луків та пращ дозволяло розстрілювати ворожі фаланги ще до того, як вони могли наблизитися для рукопашної сутички. Перевага цієї тактики була наочно продемонстрована під час придушення повстань (наприклад, царем Рімушем у 2276 р. до н. е.), де мобільні стрільці виявилися ефективнішими за традиційні шумерські шикування.
Обладунки та озброєння піхоти