Електрометалургійний та електрохімічний завод у Дарфо – колишнє підприємство на півночі Італії.
Підгрунтям для розвитку майданчику стало використання гідроенергетичних ресурсів Альп. В 1893-му один з італійських підприємців (джерела згадують його компанію під англомовною назвою The Bonara Italian Steel and Tin Piate Manufacturing Company Limited) органзував у Дарфо продукування олова те жерсті, а в 1899-му майданчик перейшов до Società Elettrosiderurgica Camuna, що спробувала запустити виробництво сталі в електропечах системи Стассано. Втім, хоча технічно процес був успішний, проте він не забезпечив позитивної рентабельності і в 1902 році завод продали компанії Società Ferriere di Voltri, яка відновила виробництво олова, а в 1907 році доповнила асортимент карбідом кальцію (отримують плавкою вапна з вугіллям у електропечах), який в ті часи мав особливе значення для індустрії освітлення (як джерело ацетилену).
Енергетичні потреби майданчику спершу забезпечувала гідроелектростанція Деццо, модернізована в 1909-му зі зібльшенням напору з 32 до 117 метрів, до якої невдовзі приєдналась ГЕС Маццунно (станом на початок 1960-х вони мали потужність у 5,8 МВт та 3,4 МВт відповідно). При цьому в 1910-му організували виробництво феросплавів – феросиліцію, феромарганцю, феросилікомарганцю.
Також в Дарфо випускали чавун на основі піритного огарку (виникав на хімічних заводах як відходи при виробництві сульфатної кислоти). Можливо відзначити, що використання піритного огарку в Італії набувало підвищеного значення в часи Першої та Другої світовой війн, коли при необхідності нарощування випуску промисловість стрічалась з нестачею традиційної сировини.
В 1929-му завод придбала металургійна компанія Ilva, що в 1961-му унаслідок злиття з власником металургійного комбінату в Корнільяно була перетворена на Italsider (при цьому на тлі допомоги зі сторони держави у подоланні наслідків світової економічної кризи з другої половини 1930-х Ilva контролювалась державною Finsider, що була представником агенції Istituto per la Ricostruzione Industriale (IRI)).
В 1950-му запустили ГЕС Паравізо потужністю 17,2 МВт, яка створила підгрунтя для подальшого розвитку майданчику.
Станом на початок 1960-х завод в Дарфо продукував феросилікомарганець та феросиліцій з вмістом легуючих компонентів 65-70% та 75-80% відповідно. Під час модернізації 1949 – 1950 років 12 однофазних печей потужністю по 0,85 МВт були замінені 5 трифазними печами потужністю від 2,6 до 7,5 МВт, до яких в 1959-му додали трифазну обертову тигельну піч з показником у 10,8 МВт (для їх роботи було потрібно до 100 млн КВт-год електроенергії на рік). Також є відомості, що потужність заводу досягнула 18 тисяч тонн феросплавів на рік. Крім того, в 1960-х роках організували виробництво карбіду кальцію сталевого класу (продукт високої якості з низьким вмістом домішок, що використовується для очистки сталі від сірки та кисню).
Необхідний для технологічного процесу кварц походив з розташованого за шість десятків кілометрів на південний захід, в околицях Бергамо, кварцитового кар'єру Монте-Альбенза (Палаццаго), тоді як марганцева руда постачалась із регіону Лаванья (півсотні кілометрів на схід від Генуї), відомого своєю копальнею Гамбатеса. Вапняк та вапно мали місцеве походження з вапнякового кар'єру Чівідате (що мав печі для випалу вапна).
З плином часу Italsider потрапила у важке фінансове становище і в 1980-му завод у Дарфо продали компанії Banzato, що використовувала його до 1999 року.La storia del lavoro nel sistema idroelettrico della Valle Camonica come proposta didattica del Musil di Cedegolo
Примітки