Під населенням Дрогобича слід розуміти або населення населеного пункту Дрогобич, або населення в межах Дрогобицької міської громади (методика Всеукраїнського перепису населення 2001 року), або населення Дрогобицької міської територіальної громади.

Станом на 1 січня 2024 року в місті Дрогобич проживало 75 199 особи. Станом на 1 січня 2026 року в межах Дрогобицької міської ради проживало 98 015 осіб. Станом на 1 січня 2025 року в Дрогобицькій міській територіальній громаді проживало 125 900 осіб.

Також існує Дрогобицька агломерація (Регіональна агломерація «Дрогобиччина»), населення якої станом на 2017 рік становило 237 800 осіб.

Сьогодні Дрогобич посідає 54-те місце за чисельністю населення серед усіх міст України.

Історія

Стародавня історія У ранній бронзовій добі на околицях сучасного Дрогобича існувало поселення культури шнурової кераміки в урочищі Когутик (кінець III тис. до н.е.). Поселення мало комплекс валів та курганів.

Давньоруський період Вважається, що в X–XIII століттях на околицях сучасного Дрогобича існувало кілька слов’янських городищ і ремісничих осередків, зокрема городище в урочищі Митищі («Старий Бич», X–XI ст.), оборонне городище на горі Тептюж («Модричі-1», XI–XIII ст.) та інші.

Вагома згадка про Дрогобич як середньовічне місто з’являється в літописному реєстрі міст до монгольської навали «Список руських міст дальніх і ближніх», де його називають «Другабець на рѣцѣ Соленой».

Археологічні дослідження підтверджують, що вже в XII–XIII століттях у Дрогобича були міські укріплення. Це свідчить, що місто вже тоді було сталим середньовічним центром.

Литовсько-польський період Після падіння Галицько-Волинської держави Дрогобич, як центр волості Королівства Русь (королівський домен), увійшов до складу Королівства Польського.

У цей період Дрогобич поділявся на вісім передмість та одне середмістя, розташоване в межах міського валу. За підрахунками війтівських урядовців, на 1568 рік у передмістях налічувалося 155 будинків, а в середмісті — 90 будинків.

Національний склад населення передмість був досить строкатим: тут переважали русини (українці), які становили значну більшість, а також поляки, німці та євреї. Щодо даних про національний склад середмістя немає. Водночас відомо, що 1540 року король Сигізмунд I Старий заборонив русинам (українцям) будувати власну церкву в середмісті. Тож можна припустити, що населення середмістя, як і передмість, було строкатим.

З XIV століття до Дрогобича активно починають мігрувати німці. Проте вже в XV столітті їхня частка починає поступово зменшуватися: вони масово переселяються до Львова та Кракова, де існували великі німецькі громади. Так, уже в 30-х роках XVI століття востаннє трапляються згадки про німецьких колоністів у Дрогобичі.

У 1934 році в праці «Німецькі сили розвитку Польщі: дослідження німецько-польського сусідства в Центрально-Східній Європі» історик і етнограф, оберштурмбанфюрер СС Курт Люк здійснив приблизну оцінку частки німців у населенні Дрогобича за 1416–1478 роки. На основі вибірки зі 163 імен міщан він дійшов висновку, що лише 35 осіб, тобто близько 24 %, були німецького походження. Водночас його підрахунки зазнають критики через ідеологічну заангажованість автора.

Перші згадки про євреїв у Дрогобичі датуються 1404 роком. Переважно вони мешкали на Задвірному, Лішнянському та Завіжному передмістях. Євреї селилися довкола соляних копалень, де займалися солевидобутком. У середмісті їм селитися не дозволяли, за винятком тих, хто був орендарем соляних копалень, зокрема єврея Волчка, якому Владислав II Яґайло довірив соляні копальні міста.

Проте в Дрогобичі тривалий час не існувало усталеної єврейської громади. Міська влада всіляко противилася єврейській міграції. Так, у той період нечисленним місцевим євреям було заборонено облаштовувати власний кіркут (цвинтар), що позбавляло можливості сформувати повноцінну єврейську громаду. Тож до 1578 року — коли польський король Стефан Баторій надав Дрогобичу привілей «De non tolerandis Judaeis», який забороняв євреям селитися в межах міста, а прибулим до Дрогобича євреям — перебувати в ньому понад три дні та займатися торгівлею поза ярмарковими днями, — у Дрогобичі мешкали лише нечисленні євреї, прибулі з сусідніх міст і пов’язані з єврейськими громадами своїх рідних міст.

Лише у 1635 році дрогобицький староста (за іншими даними — королівський підскарбій) Іван Данилович виділив єврейській громаді ділянку площею один королівський лан (близько 18 гектарів), дозволивши зводити на ній житлові будинки та синагогу. Це спричинило значний приплив єврейського населення до міста. Так, уже в 1664 році на Лані налічувалося 15 будинків, а в 1692 році — 30.

Визначити точну кількість населення міста в той час доволі проблематично, адже тоді демографічна статистика велася не за чисельністю мешканців, а за кількістю будинковласників. Так, у 1568 році в Дрогобичі налічувалося 245 будинковласників, що деякі історики інтерпретують як приблизно 1225 осіб (якщо припустити в середньому 6 мешканців на будинок). Проте ці підрахунки вважаються заниженими, оскільки не враховують неоподатковані будинки.

За підрахунками історика Антонія Прохаски, який розрахував населення на основі сплаченого міщанами чопового податку, у 1578 році в місті проживало приблизно 3600 осіб. Інші методики підрахунку за сплаченим шосом дають для того ж року близько 3078 осіб.

Попри чисельне домінування русинського (українського) населення, воно було слабо представлене в управлінні містом. Русини активно виступали проти міської римо-католицької влади, вимагаючи збільшення свого представництва в магістраті. Як свідчать матеріали судової справи 1578 року: «[українці] влаштовували збори… і ухвалювали постанови, що порушують громадський спокій…, піднімаючи бунт проти жителів римської віри».

Згодом етно-конфесійний конфлікт між мешканцями міста переріс у те, що восени 1648 року, під час Хмельниччини, 3 тисячі місцевих русинів (українців) підняли повстання проти влади короля. Об’єднавшись із козаками, вони взяли міські укріплення штурмом і влаштували криваву розправу над оборонцями.

Згодом у Дрогобичі почали діяти різноманітні церковні братства, які займалися відкриттям шкіл, де освіту проводили рідною мовою. У місті таких шкіл станом на XVIII століття було три.

За даними XVIII століття, у Дрогобичі мешкало 4 тисячі русинів (українців) із 6,5 тисяч населення.

Австрійський період Після поділів Речі Посполитої Дрогобич, як районний центр Самбірського округу в складі Королівства Галичини та Лодимерії, став володінням Габсбурзької монархії.

За даними Йосифинської метрики 1785–1788 років, у 1787 році в Дрогобичі мешкало 6465 осіб.

Подальші дані за австрійською документацією свідчать: у 1811 році — 8007 осіб, у 1819 році — вже 8690 осіб, а в 1820 році — 8700 осіб.

Після початку промислового видобутку нафти в Бориславі в 1850-х роках населення Дрогобича почало стрімко зростати. Окрім появи стабільного заробітку в пішій доступності від міста, активно розвивалася й міська промисловість. Так, у 1869 році в промисловості міста було задіяно 3958 робітників.

У 1869 році населення міста налічувало 18 880 осіб, з яких русини (українці) становили лише 5,4 тисячі, поляки — 4,3 тисячі, а більшість складали євреї — 9 тисяч.

Різке зростання населення забезпечувалося потоком безземельних селян, які переїжджали до міста в пошуках роботи, та ентузіастів, які прагнули підзаробити на нафтовому промислі. Це явище згодом знайшло відображення як у місцевому фольклорі, так і в художній літературі.

У 1880 році в Дрогобичі проживало 20 500 осіб. Крім того, близько 8 тисяч безземельних селян регулярно приходили до міста на заробітки.

У 1900 році — 22 400 осіб.

У 1910 році — 29 000 осіб.

Період від початку Першої світової війни до закінчення Польсько-радянської війни

Перша світова війна З початком Першої світової війни в Дрогобичі розпочалася мобілізація чоловічого населення. Зважаючи на всю національну різноманітність міста, вона проходила за трьома рекрутськими списками: Польського піхотного легіону, Українського добровольчого легіону (далі — Українські січові стрільці) та інших підрозділів австрійської армії.

З наближенням фронту до міста 6 серпня 1914 року в Дрогобичі розпочалася евакуація цивільного населення. Вона здійснювалася поїздами, які вирушали з головного вокзалу в напрямку Дорожів — Самбір — Перемишль — Краків. Примусовій евакуації підлягали переважно поляки та євреї, тоді як українцям було дозволено залишитися. Стихійна евакуація відбувалася автомобілями та возами, не мала чіткого напрямку і характеризувалася загальною втечею від лінії фронту вглиб Австро-Угорщини.

Після звільнення Дрогобича в 1915 році склали статистику, за якою вдалося встановити щонайменше 1085 осіб, евакуйованих з міста до провінцій Австрії, Богемії та Моравії, Німеччини у серпні-вересні 1914 року.

Проте більшість мешканців залишилася в місті. Згадується, що станом на 4 листопада 1914 року, вже після боїв за місто, в Дрогобичі залишилося близько 27 тисяч осіб, які потерпали від голоду. А станом на січень 1915 року, за повідомленнями львівського губернатора, у Дрогобичі перебувало понад 20 тисяч мешканців.

Польсько-українська війна (1918-1919) Після Листопадового чину в Дрогобичі була встановлена українську владу. Проте польське населення міста швидко організувалося й розпочало повстання проти нової влади. Силами українських частин та місцевих українських добровольців польський виступ в місті вдалося придушити до 2 листопада 1918 року.

Проте в повіті повстання тривало щонайменше до 10 листопада. Після остаточного придушення польського виступу в Дрогобицько-Бориславському басейні частину мешканців, які так чи інакше брали участь у польському виступі, арештували й відправили до табору для інтернованих та військовополонених у Косачові.

Паралельно відбулася самоорганізація єврейської громади міста. Вони провели низку зборів і видали кілька декларацій, у яких загалом висловлювали стриману прихильність українській владі. Це загострило антагонізм між польською та єврейською громадами міста: поляки звинувачували євреїв у співпраці з українською владою, євреї ж наголошували на своєму нейтралітеті в конфлікті.

Окрім національної самоорганізації, відбувалася й класова. Українська соціал-демократична партія, яка традиційно користувалася великою популярністю в Дрогобицькому повіті, організувала створення Загальнозаводського союзу робітників (близько 600 членів), який об’єднав переважно робітників нафтової промисловості.

Весною 1919 року після року економічної блокади соціально-економічна ситуація на території ЗУНР відчутно погіршилася — по всій Галичині почалася гостра нестача продовольства. У щільно урбанізованому Дрогобицько-Бориславському басейні, де значну частку населення становили міські промислові робітники, брак харчів відчувався особливо гостро.

На тлі цієї ситуації українська міська влада почала обмежувати продаж харчових продуктів, зокрема солі, єврейським торговцям і кооперативам, намагаючись стримати спекуляцію. Водночас проявилася й корупційна складова: чиновники та інші державні службовці, користуючись своїм становищем, проводили самовільні конфіскації товарів у єврейських торговців, розкрадали гуманітарну допомогу та вимагали хабарі за побутові послуги.

На фоні всіх цих подій почали зростати антиурядові настрої. Апогеєм став Дрогобицький бунт 14 квітня 1919 року, коли самоорганізована українською громадою міста міліція спочатку повстала проти місцевої військової комендатури, відмовляючись іти на фронт. А згодом, коли керівництво повстанням перейняла група місцевих більшовиків-підпільників, бунтівники висунули гасла проти влади Державного секретаріату ЗУНР і за встановлення влади рад трудящих.

Польсько-радянська війна

Міжвоєнний період