Проць Йосиф Давидович (2 червня 1878, Богородчани, нині Івано-Франківський район, Івано-Франківська область — 14 травня 1968, Львів, УРСР) — український греко-католицький священник, церковний і громадський діяч. Один із активних представників українського духовенства Галичини першої половини XX століття, який поєднував душпастирську службу з широкою освітньою, просвітницькою та організаційною діяльністю.

Тривалий час працював у Станіславі та Снятині, де був катехитом середніх навчальних закладів, ініціатором і співорганізатором українських освітніх, культурних і кооперативних інституцій. Брав участь у національно-визвольних подіях 1918–1919 років, підтримував Листопадовий чин і державотворчі процеси Західноукраїнської Народної Республіки, за що зазнав переслідувань з боку польської влади.

У міжвоєнний період належав до провідних діячів українського громадського життя Снятинщини, був причетний до розвитку мережі товариств «Рідна школа», «Просвіта», кооперативних установ і церковних братств. У роки німецької окупації очолював повітову делегатуру Українського центрального комітету в Снятині. Після Другої світової війни за відмову підтримати ліквідацію Української греко-католицької церкви був репресований радянською владою і відбув багаторічне заслання в Сибіру.

Життєпис

Походження Народився 2 червня 1879 року в Богородчанах. Навчався у місцевій народній школі (1887–1891) і гімназії у Станіславі (1891–1898). У 1898–1902 роках здобував богословську освіту в духовній семінарії та на богословському факультеті Львівського університету. У 1902 році митрополит Андрей Шептицький висвятив його на священника. Невдовзі виїхав на навчання до Відня, де студіював на філософському факультеті місцевого університету. Під час великодніх канікул разом зі студентами-співаками Віденського університету відвідав Краків. У межах цієї поїздки був присутній на концерті, за підсумками якого залишив письмовий спогад.

Кар'єра катехита Початкове служіння проходив у парафіях сіл Вербівці та Устя-Зелене (нині Тернопільська область), де організовував братства тверезості, гурток «Апостольство молитви» та кредитну касу Райффайзена, був членом управи Товариства допомоги вбогим греко-католицьким церквам святого Апостола Петра. У 1906 році призначений кафедральним сотрудником у Станіславі, де також був капеланом у в’язниці і катехитом у реальній школі. У 1909 році за його ініціативою створено читальню «Просвіти» у Княгинині. З 1910 року працював у Снятині як сотрудник, а від 1911 року — як катехит реальної школи.

У Снятині активно займався громадською діяльністю: опікувався сиротами, входив до складу громадської ради, організовував культурно-просвітницькі заходи — концерти та театральні вистави, кошти з яких спрямовувалися на утримання української гімназійної бурси та товариства «Рідна школа». Сприяв створенню кредитної каси, відновленню діяльності церковних братств тверезості та Серця Христового.

Під час Першої світової війни очолював місцевий комітет призову рекрутів до легіону Українських січових стрільців. У 1918 році активно підтримав Листопадовий чин та утворення Західноукраїнської Народної Республіки. У 1919 році видав брошуру «Чим воюють проти нас поляки?», закликаючи до захисту української державності. У тому ж році заарештований польською владою й ув’язнений на чотири місяці за звинуваченням у сприянні набору до УСС і УГА, після звільнення перебував під адміністративним наглядом.

У 1920 році виступив ініціатором створення приватної гімназії товариства «Рідна школа» в Снятині, де був катехитом і заступником директора. Сприяв заснуванню позичкової каси «Прут», складу «Народної торгівлі», музично-хорового товариства «Боян», відновленню церковних братств і «Просвіт» у місті та навколишніх селах. Після закриття гімназії польською владою у 1924 році тимчасово служив парохом у селі Лісна Слобідка, але невдовзі повернувся до Снятина, де до 1939 року працював катехитом державної гімназії. У 1925–1926 роках організував «Апостольство молитви», товариство Івана Милостивого та осередок Української християнської організації, увійшов до складу Народного комітету Українського національно-демократичного об’єднання.

26 січня 1930 року Йосиф Проць брав участь у катедральному соборі Святого Воскресіння в Станиславові у хіротонії (висвячення) о. Івана Лятишевського на єпископа-помічника. У святі взяли участь чотири єпископи: Станиславівський єпископ Григорій Хомишин, Перемиський єпископ Йосафат Коциловський, а також львівські коад’ютори Іван Бучко та Никита Будка. Через хворобу митрополит Андрей Шептицький не зміг бути присутнім особисто, проте надіслав своїх представників і листа з побажаннями. У спогадах священника Йосифа Проця описано, що богослужіння очолив Перемиський єпископ Йосафат Коциловський, який навчався з Лятишевським у Духовній семінарії до Першої світової війни. Проць також зазначав, що на церемонії були присутні численні священники різних конфесій (римсько-католицькі, вірмено-католицькі та єзуїтські), представники української інтелігенції, вірні, а також родичі єпископа з Богородчан і Ланчина. У своїх спогадах Проць підкреслював, що святкування відбулося «дуже святково», і згадував про присутність батька нововисвяченого єпископа, 85-річного Юліяна. Він також зазначав, що після церемонії повернувся до Снятина, відчуваючи радість за те, що Іван Лятишевський, якому він вважав себе близьким другом і товаришем, отримав таке високе духовне достоїнств. У 1937 році Йосиф Проць долучився до створення читальні товариства «Скала». У листопаді 1938 року відправив панахиду з нагоди 20-ліття Листопадового чину. Останні роки життя За німецької окупації очолював повітову делегатуру Українського центрального комітету в Снятині, організував народну й шкільні кухні, бурси й дитячий садок. Співпрацював із представником УЦК у Львові. Улітку 1944 року виїхав до Самбора, а згодом до міста Ліська на Закерзонні. За свідченнями сучасників, у дні вимушеного відходу з рідних земель отець Йосиф Проць зазнав помітних змін у настроях і поведінці. Він тяжко переживав перспективу еміграції та не сприймав життя в чужині, яка, за обставинами того часу, здавалася неминучою. Перебуваючи в Ліську, він, за спогадами очевидців, часто спостерігав, як його земляки, пригнічені та стривожені, залишали рідні місця й вирушали на Захід. Після кількох днів роздумів о. Йосиф Проць ухвалив рішення не покидати рідної землі. Це рішення підтримала його донька Марія, яка залишалася поруч із батьком і погодилася з його вибором. Історик Михайло Бажанський стверджував, що о. Проць усвідомлював небезпеку такого кроку та можливі фатальні наслідки, з огляду на його попередню громадську й освітню діяльність, пов’язану з вихованням молоді в національному дусі.

Відмовився підтримати ініціативу возз’єднання УГКЦ з Російською православною церквою. У вересні 1945 року був заарештований у Самборі і засуджений до 10 років заслання в Сибіру. Після повернення проживав у Львові, де помер і 14 травня 1968 року. 16 травня 1968 року був похований на Янівському цвинтарі. У 1998 році його перепоховали в Снятині в родовій усипальниці. Перепохованням займався колишній районний архітектор Снятинського району, син художника Ярослава Лукавецького Олександр-Ждан.

Вшанування Матеріали про життя і діяльність Йосифа Проця зберігаються в музеях Української греко-католицької церкви в Богородчанах та у літературно-меморіальному музеї Марка Черемшини у Снятині. Його діяльність розглядається як приклад поєднання церковного служіння з активною громадською позицією та національною свідомістю.

Родина Батьки: Батько —Давид Проць. Дружина: Аурелія Проць (?—1905). Діти: Костянтин Йосипович Проць (1903, Устя-Зелене — 1927, Снятин) — син, студент Львівської політехніки, помер від наслідків туберкульозу. Марія Йосипівна Проць (1904, Устя-Зелене — 1975, Львів) — донька. Примітки

Джерела