Ксаве́рій Франці́шек Мро́чко (; 1856, — 3 вересня 1901, Снятин) — польський педагог, фольклорист та етнограф кінця XIX століття, автор однієї з перших комплексних праць з народознавства Покуття. Тривалий час працював окружним шкільним інспектором у Снятинському та Городенківському повітах Королівства Галичини та Володимирії. Шляхтич гербу Шренява. Активний діяч товариства «Сокіл» у Снятині.

На основі власних польових записів він зібрав великий масив етнографічного матеріалу з життя, побуту, звичаїв та обрядів місцевого населення регіону. Його дослідження «Снятинщина. Причинки до крайової етнографії» стало важливим джерелом для вивчення традиційної культури Покутського етнографічного масиву та увійшло до кола праць провідних польських народознавців XIX ст. Активно досліджував історію Снятина як міста з довгим життєписом, де у низці газетних публікацій дав історичну, географічну та соціально-економічну оцінку місцевості. Частина спадщини Мрочка вважається втраченою.

Життєпис

Професійна кар'єра Францішек Ксаверій Мрочко народився 1856 року в родині зі шляхетним походженням. Упродовж своєї професійної діяльності працював у системі шкільної освіти Королівства Галичини та Володимирії. На початку 1880-х вчителював у Белзі, де його посада польською називалася nauczyciel szkoły wydziałowej (). Паралельно займався етнографічними дослідженнями. Згодом проживав і працював у Снятині, а Снятинщина стала другим осередком його педагогічної та науково-етнографічної діяльності.

У травні 1891 року був тимчасовим шкільним інспектором снятинського навчального округу. У квітні 1893 року Мрочкові, старшому вчителеві народної школи у Болехові та тимчасовому шкільному інспекторові снятинського навчального округу, Паулем Ґаучем фон Франкентурном доручено інспектувати також городенківський округ. 15 листопада 1893 року Ксаверій Мрочко відправився у село Потічок, аби перевірити, чи справді селяни підтримали своїми підписами прохання місцевого вчителя, Яна Рикали, аби той отримав учительську посаду в Потічку на постійній основі. З невідомих причин після розмови Мрочка з селянами ті вирушили до вчителя, аби з ним розквитатися. Озброєний револьвером Рикала зумів прокласти собі шлях крізь розлючений натовп і втік. Тоді селяни накинулись на школу та житло вчителя при ній: повибивали шибки, поламали всі меблі й привласнили готівку. Плюндрування зупинило лише прибуття жандармів.

Польськомовна преса критикувала інспектора за перешкоджання участі снятинських школярів у релігійних та патріотичних костюшківських урочистостях 31 березня та 1 квітня 1894 року. Під час святкувань, що включали похід зі смолоскипами та урочисте богослужіння в римо-католицькому костелі, Мрочко призначив шкільну інспекцію саме на час проведення служби. Це змусило дітей залишатися в класах і позбавило їх можливості долучитися до загальноміських заходів. Така поведінка посадовця викликала «прикре враження» у мешканців міста та стала приводом для «не зовсім схвальних дискусій» у межах навчального округу.

У першій половині 1894 року Мрочко поєднував посади старшого вчителя народної школи у Снятині та тимчасового шкільного інспектора снятинсько-городенківського навчального округу. В липні 1894 року міністром релігії та освіти Цислейтанії був призначений на посаду постійного шкільного інспектора цього ж округу. 1899 року анонімний автор у часописі для педагогів «Szkolnictwo» закидав Мрочкові як шкільному інспекторові непотизм при наборі педагогічних кадрів на роботу. Як приклад наводився конкурс 1897 року на посаду старшої вчительки при п’‎ятикласній жіночій школі в Снятині. Зазначалося, що міська рада обрала кандидатку з виділовим іспитом, однак призначення не було реалізоване, оскільки інспектор мав іншу кандидатуру. Конкурс оголосили повторно, а посаду отримала вчителька без відповідного іспиту.

У 1898 році Мрочко очолив повітовий комітет із організації Днів Міцкевича. 1 квітня 1900 року під час вокально-драматичного вечора, організованого Снятинським колом дам у залі «Сокола», Ксаверій Мрочко виголосив доповідь на тему «Стефан Баторій у Снятині». У ній Мрочко реконструював епоху елекційного періоду після правління Генріха Валуа, зосередившись на обставинах прибуття до Речі Посполитої його наступника — Стефана Баторія. Особливий акцент у доповіді було зроблено на історичній події, що відбулася в Снятині 3 квітня 1576 року. Баторій, перебуваючи під підозрою шляхти через своє гадане іновірство, склав католицьке визнання віри в місцевому костелі.Від вересня 1899 року належав до комітету сприяння будівництву костелу у Вовчківцях. Комітет, заснований 18 липня 1899 року, протягом двох років займався збором добровільних пожертв та організацією будівельних робіт. Дерев'яну споруду на 400 осіб вдалося звести та повністю оздобити в досить короткі терміни. Фундаційний акт, написаний на пергаменті, був урочисто підписаний членами комітету (включно з Мрочком) та вмурований у менсу головного вівтаря костелу Святого Станіслава під час його освячення 14 липня 1901 року для «вічної пам'яті» нащадків. Мрочко був серед почесних гостей, запрошених на офіційний прийом до маршалка Снятинського повіту Стефана Мойси-Росохацького, на завершення святкування.

Творчість Бувши молодим вчителем у Белзі, Францішек Ксаверій Мрочко так писав про свої етнографічні дослідження у листі до Казимира Бартошевича:

Перекладацька діяльність Переклад польською «Безталанного закохання» Юрія Федьковича авторства Францішка Ксаверія Мрочка вийшов 1879 року у тижневику .

У 2-14 номерах двотижневика «Przegląd Słowiański», що виходив у Познані в 1881 році під редакцією Хоцішевського, світ побачив його переклад повісті «Маруся» Григорія Квітки-Основ'яненка.

Переклад «Дівочого серця» Пантелеймона Куліша, над яким Мрочко працював 1881 року, проживаючи в Белзі, залишився в рукописі.

Методи дослідницької роботи 1880 року Францішек Ксаверій Мрочко, перебуваючи на літніх канікулах після завершеного року вчителювання у белзькій школі, писав до Юзефа Крашевського, котрого прагнув зацікавити знайденими матеріалами з хроніки бернардинського монастиря у Кристинополі. У 1880—1881 роках листувався з Теофілом Ленартовичем, від якого отримав автобіографію. Опублікував її в 1893 році, вже після смерті Ленартовича.

Мрочко зібрав значний фольклорно-етнографічний матеріал на території Покуття. Його дослідження охоплювали народний побут, звичаї, соціальні типи та маргінальні групи населення, зокрема жебрацтво. Публікував свої праці польською мовою у формі статей та етнографічних нарисів. За свідченнями сучасників, серед місцевого сільського українського населення Мрочко сприймався як заможна та освічена особа, що представляла державну адміністрацію. Він добре володів українською мовою, під час польових досліджень використовував елементи традиційного селянського одягу та практикував безпосереднє спілкування з носіями народної культури з метою фіксації звичаїв, вірувань і фольклорних матеріалів. За оцінкою Володимира Великочия, постать Ксаверія Мрочка викликала помітний інтерес серед місцевого населення. Селяни сприймали його як збіднілого «графа» або «цісарського дорадника», вважаючи водночас людиною поважною, хоч і дещо дивакуватою. Дослідник добре володів українською мовою, нерідко перевдягався у селянський одяг, спілкувався з місцевими жителями та збирав від них відомості про народні звичаї, вірування й традиції. Така практика польових досліджень, як зазначає Великочий, сприяла глибшому проникненню Мрочка в середовище покутян і забезпечила автентичність зібраного етнографічного матеріалу.

Мрочко також використовував службове становище задля досліджень: так, 31 грудня 1893 року він розіслав до педагогів городенківського та снятинського повітів анкету на 122 пункти у 14 розділах. Його метою було написання монографії згаданих повітів і презентація цієї публікації на Галицькій крайовій виставці. Окремі приклади запитань з анкети: описати весілля даного населеного пункту; перерахувати всі рослини, що використовуються в народній медицині; описати багатство та ресурси населеного пункту з точки зору тваринництва, рослинництва та корисних копалин, звертаючи увагу на пропорцію заліснення тощо. Вчителі нарікали на надто короткий час (три місяці), який їм відводився на заповнення цієї розлогої анкети.

Праця «Снятинщина» Зібрані на Снятинщині матеріали Мрочко (під псевдонімом Мар'ян ШреняваЦе не був повноцінний літературний псевдонім — йшлося лише про шифрування роботи.) надіслав на конкурс географічно-історичних описів повітів, оголошений Музеєм Дідушицьких з нагоди Галицької крайової виставки. Очолював конкурсне журі сам граф Володимир Дідушицький. Результати стали відомими у травні 1895 року: серед шістнадцяти надісланих робіт дослідження Мрочка посіло третє місце, за що він отримав фінансову нагороду — десять золотих монет по 20 крон. На основі цих матеріалів 1897 року видано книгу «Śniatyńszczyzna. Przyczynki do etnografii krajowej. Część pierwsza». У 1977 році книжку «Снятинщина» було перекладено з польської мови українською та видано видавництвом «Снятин» у серії бібліотечних випусків. Дослідниця Н. Стішова вважає, що друга частина книги «Снятинщина» є втраченою.

Дослідження Ксаверія Мрочка вирізняється чіткою структурою та лаконічним викладом матеріалу. Праця поділена на тематичні розділи, кожен з яких присвячений окремому аспекту краєзнавчого й етнографічного опису регіону. У ній подано узагальнені відомості про Снятинщину з широким залученням демографічних, географічних, господарських та інших статистичних даних. Автор використав народознавчі матеріали, зафіксовані в низці населених пунктів навколо Снятина, зокрема в селах Іллінці, Княже, Троїця, Ганьківці, Потічок, Стецева, Хлібичин, Рожнів, Заболотів, Залуччя, Джурів та Вовчківці. У першій частині праці Мрочко зосередився на характеристиці природно-географічних умов і територіального розташування Снятинського повіту, визначивши його межі з сусідніми адміністративними одиницями. Окрім цього, у дослідженні подано відомості про склад місцевого населення, економічне становище селянства, особливості сільського господарства, виробничі відносини та стан народної освіти.

Частина праці Мрочка присвячена шкірному промислу в Снятині. Автор зазначав, що у місті наприкінці XIX століття функціонували дві гарбарні. Описуючи одну з них, він ствердив, що на цьому підприємстві переробляли переважно місцеву сировину. Тут виготовляли підошви для взуття, ремені для млинів, шкіру для поясів, юхту для чобіт, а також овчину для кожухів і кептарів. В цілому, підприємство не спеціалізувалося на виробництві шкір дорогих ґатунків.

Із приміток Ксаверія Мрочка до цієї книги випливає, що він був обізнаний із працями Оскара Кольберга. Дослідник зазначав, що Кольберг у селі Підвисоке зафіксував не лише народну забаву «Вербовая дощечка», а й опублікував до неї нотний запис. Це свідчить про поінформованість Мрочка щодо попередніх етнографічних напрацювань та його увагу до музично-фольклорного аспекту традиційної культури.

Смерть і поховання