Східний койот (Canis latrans var.) — дикий північноамериканський псовий-гібрид із батьківським походженням як від койота, так і від вовка. Ймовірно, гібридизація вперше відбулася в регіоні Великих озер, коли західні койоти почали мігрувати на схід. Східного койота вперше помітили на початку 1930-х — наприкінці 1940-х років, і його походження, ймовірно, пов’язане з наслідками винищення сірого вовка та східного вовка у південно-східному Онтаріо, Лабрадорі та Квебеку; це дозволило койотам колонізувати колишні території вовків і змішуватися із залишками популяцій вовка. Цей гібрид менший за східного вовка і займає менші території, але більший за типового західного койота і має більші ділянки проживання.

Таксономія та еволюція Цей псовий був названий Canis latrans var. і згадується під назвами східний койот, північно-східний койот, койвовк, а також південний твідовий вовк. Також його позначали як Canis latrans × lycaon.

Койоти та вовки вперше гібридизувалися в регіоні Великих озер, після чого відбулося розширення гібридної популяції койотів, що призвело до формування найбільшої відомої зони гібридизації серед ссавців.

У 2014 році ДНК-дослідження північно-східних койотів показало, що в середньому вони є гібридами західного койота (62 %), західного вовка (14 %), східного вовка (13 %) та свійського собаки (11 %) у своєму ядерному геномі. Гібридний рій поширився й на середній захід США: було показано, що койоти з Огайо в середньому є гібридами західного койота (66 %), західного вовка (11 %), східного вовка (12 %) та свійського собаки (10 %) у ядерному геномі.

Для північно-східних койотів гібридизацію з собаками датують періодом від 11 до 24 поколінь тому, і доказів нещодавнього схрещування койотів із собаками не виявлено. Виявлено певні докази зворотного схрещування гібридів першого й другого поколінь вовка та койота з койотами.

У койотів з Огайо вовча ДНК була присутня в ядерному геномі, але відсутня в мітохондріальному геномі, що свідчить про гібридизацію між самцями вовків і самицями койотів. У північно-східних койотів ДНК собаки була присутня в ядерному геномі, але не в мітохондріальному, що вказує на схрещування між самцями собак і самицями койотів. Хоча у сотень північно-східних койотів виявлено материнську вовчу ДНК, майже всі вони належать до одного й того самого гаплотипу, що свідчить про одиничний випадок давньої гібридизації між самицею вовка та самцем койота. Ці результати підтверджують гіпотезу статевої взаємодії, зумовленої різницею в розмірах тіла, за якої більший за розмірами самець майже завжди схрещується з самицею меншого виду.

Північно-східні койоти мають перевагу через різноманітніший геном, що включає гени як вовків, так і собак, що, ймовірно, дозволило їм адаптуватися як до лісових, так і до антропогенно змінених середовищ існування. Койоти поширилися на північний схід після початку гібридизації з вовками приблизно 154–190 років тому. Койоти є генетично більш «вовкоподібними» в районах із високою щільністю білохвостого оленя, що підтверджує гіпотезу про те, що інтрогресію генів вовків сприяла генетичній адаптації до цього джерела їжі. У США налічується приблизно 16–20 мільйонів білохвостих оленів, а їхня надмірна чисельність, за оцінками, спричиняє щорічні збитки на суму близько 2 мільярдів доларів США, з яких лише дорожньо-транспортні пригоди становлять близько 1 мільярда доларів. Практики управління популяціями мають враховувати екологічну цінність великих хижаків у підтриманні природної рівноваги.

У 2016 році Група спеціалістів з псових (Canid Specialist Group) Комісії з виживання видів МСОП (IUCN/SSC) запропонувала виокремити східного койота в окремий вид — Canis oriens (лат. «східний канід») — з загальною назвою «койвовк» через його морфологічну та генетичну відмінність. Крім того, він схрещувався з іншими північно-східними койотами на більшій частині свого ареалу без подальшої гібридизації з будь-яким із батьківських видів, за винятком периферій ареалу. Його ареал включає території, у яких західному койоту було б складно вижити.

Опис

Дорослі східні койоти більші за західних койотів і в середньому важать 20-25 кг, при цьому самиці східних койотів важать на 21 % більше, ніж самці західних койотів.

Східні койоти також мають більшу масу тіла при народженні — 349–360 г проти 250–300 г у цуценят західного койота. У віці 35 днів середня маса тіла цуценят східного койота становить близько 1 590 г, що на 200 г більше, ніж у західних цуценят. Після цього фізичні відмінності стають більш помітними: у цуценят східного койота формуються довші кінцівки. Також зафіксовано відмінності у розвитку зубів — прорізування зубів починається пізніше та відбувається в іншій послідовності.

Між цуценятами східних і західних койотів не виявлено суттєвих відмінностей у проявах агресії та бійок, хоча східні койоти зазвичай б’ються рідше й є більш грайливими. На відміну від західних цуценят, у яких бійки передують ігровій поведінці, у східних цуценят бійки виникають уже після початку ігор. Східні койоти, як правило, досягають статевої зрілості у віці близько двох років, що значно пізніше, ніж у західних койотів.

Окрім розмірів, східні та західні койоти мають подібну зовнішню будову: обидва характеризуються стоячими вухами, прямим і пухнастим хвостом, виразною надхвостовою залозою та вузькою грудною кліткою. Східний койот має чотири кольорові фази забарвлення — від темно-коричневого до світло-русявого або рудувато-русявого; найпоширенішим є сіро-коричневе забарвлення, а ноги, вуха й боки часто мають рудуватий відтінок. Койоти чорного забарвлення трапляються рідко, однак випадки їх спостереження зафіксовано.

Поширення Східний койот поширений по всій східній частині США, зокрема в штатах Нью-Йорк, Нью-Джерсі, Пенсільванія, Огайо, Західна Вірджинія, Меріленд, Делавер, Вірджинія, Джорджія, регіоні Нова Англія, а також у Вашингтоні, округ Колумбія. Також він трапляється у східних провінціях Канади: Онтаріо, Квебек, Нью-Брансвік, Нова Шотландія, Острів Принца Едварда, та Ньюфаундленд і Лабрадор.

Чисельність популяцій східного койота останнім часом зросла в різних частинах США, зокрема на Лонг-Айленді та в Нью-Йорку.

Раціон Східні койоти є всеїдними опортуністами й полюють або живляться падлом будь-яких доступних тварин, яких легко впіймати або знайти. Хоча відомо, що їхній раціон може включати здобич від коників до лосів, Міністерство природних ресурсів і лісового господарства Онтаріо зазначає, що основними об’єктами їхньої здобичі взимку є кролі, зайці та олені, тоді як у літній період вони переважно живляться дрібними ссавцями, дикими ягодами, птахами, земноводними та кониками.CBC: Coyotes are moose killers, study finds

Їхній раціон змінюється залежно від пори року. Влітку він може включати, але не обмежується, комахами та ягодами, тоді як восени й узимку переважають дрібні ссавці. У міру ускладнення зимових умов наприкінці сезону об’єктами полювання стає більша здобич, зокрема білохвостий олень. Східні койоти часто полюють парами, однак оленів, загиблих унаслідок дорожньо-транспортних пригод або природних причин, вони значно частіше поїдають як падло.

Дослідники з Державного університету штату Нью-Йорк (Коледж екології та лісівництва) вивчали туші тварин, які відвідували койоти з радіонашийниками, протягом зими та літа 2008–2009 років. Узимку лише 8 % дорослих оленів були достеменно вбиті східними койотами. Решта 92 % були поїдені після загибелі внаслідок наїздів транспортних засобів або інших травм. Дорослі олені, здобуті койотами, мали тяжкі попередні ушкодження і, ймовірно, загинули б з інших причин навіть за відсутності хижацтва з боку койотів. Навесні основною здобиччю стають оленята.

Примітки

Література Parker, G.E. 1995. Eastern coyote: the story of its success. Nimbus, Halifax, Nova Scotia, Canada. Way, J. G. 2007. Suburban Howls: Tracking the Eastern Coyote in Urban Massachusetts. Dog Ear Publishing, Indianapolis, Indiana, USA.

Посилання

Eastern Coyote/Coywolf Research