Теорія вартості як виробничих витрат або «суми виробничих витрат» — це теорія Адама Сміта, викладена в праці «Багатство народів», згідно з якою обмінна вартість товару залежить від витрат, вкладених у нього, як у вигляді оплати праці, так і у вигляді прибутку (представленого нормою прибутку, помноженою на вкладений капітал).

П'єро Сраффа у вступі до першого тому «Повного зібрання творів Девіда Рікардо» згадав про теорію «підкорення» Сміта. Сміт протиставляв природні ціни ринковим. Він висунув теорію, що ринкові ціни будуть наближатися до природних, коли товари будуть знаходитися на тому, що він назвав «рівнем ефективного попиту». На цьому рівні природні ціни Сміта на товари є сумою природних ставок заробітної плати, прибутку та ренти, які повинні бути сплачені за ресурси у виробництві. (Сміт не дає однозначної відповіді на питання, чи рента є визначальним фактором ціни, чи визначається ціною. Остання точка зору є консенсусною серед пізніших класичних економістів, які дотримуються теорії ренти Рікардо-Мальтуса-Веста).

Сміт коливався між прийняттям цієї теорії та теорією трудової вартості. Девід Рікардо намагався врятувати теорію вартості за часом праці, пояснюючи, що прибутки та доходи були відрахуваннями від відсотка, призначеного для заробітної плати, але врешті-решт він прийняв як «виняткову» (не пояснюючи її) ситуацію, яка згодом виявилася правилом: вирівнювання ставок прибутку призводить до того, що зміна вкладеного капіталу не зменшує відсоток, призначений для заробітної плати, а збільшує загальну вартість товару.

Девід Рікардо поєднав цю теорію виробничої вартості цін з теорією вартості праці, як її пізніше розуміли Ойген фон Бем-Баверк та інші. Це теорія, згідно з якою ціни мають тенденцію до пропорційності соціально необхідній праці, вкладеної у товар. Рікардо виклав цю теорію на початку першого розділу своєї книги «Принципи політичної економії та оподаткування», але контекстуалізував її як таку, що стосується лише товарів з еластичною пропозицією. Такенага пропонує нове тлумачення, згідно з яким Рікардо з самого початку мав теорію вартості виробництва, і представляє більш послідовне тлумачення, засноване на текстах «Принципів політичної економії та оподаткування». Takenaga, Susumu (2016). Structure of the theory of value of David Ricardo (en inglés). doi:10.13140/RG.2.1.5068.2646. Consultado el 4 de febrero de 2023. Ця передбачувана спростування призводить до того, що пізніше стало відомо як проблема трансформації.

Джон Стюарт Мілль прийняв теорію вартості як виробничих витрат, що стало вершиною класичної політичної економії, яка стала домінуючою парадигмою до кінця XIX століття. У «Принципах політичної економії» Мілль дійшов висновку, що вартість товару — це лише середня ціна, а пошук об'єктивної основи вартості є помилковим, і запропонував зосередити увагу на формуванні «цін», а не «вартості». Мілль може розглядатися як важливий попередник маржиналізму Вільяма Джевонса та Леона Вальраса.«Glossary of People: Moll, John Stuart (1806-1873)». www.marxists.org. Consultado el 18 de noviembre de 2021.

Це частково було б спростовано Карлом Марксом у новій спробі відродити теорію трудової вартості на основі аналогічних принципів класичної економіки (в ній він знайшов найкраще пояснення товарного суспільства, але водночас і краху капіталізму, який був би його наслідком, оскільки правильні передумови класичної економіки щодо конкуренції передбачали б тенденцію до зниження норми прибутку та кризу надвиробництва через зниження заробітної плати).

Карл Маркс пізніше повертається до цієї теорії в першому томі «Капіталу», водночас вказуючи, що він добре усвідомлює, що ця теорія є хибною на нижчих рівнях абстракції. Це призвело до всіляких дискусій про те, що «насправді мали на увазі» як Девід Рікардо, так і Карл Маркс. Однак, здається, незаперечним є те, що вся класична економіка і Маркс категорично відкидали теорію вартості праці].Donald F. Gordon, "What was the Labor Theory of Value", American Economic Review Papers and Proceedings, V. 49, n. 2 (mayo de 1959): 462–472

Маркс критикував еквівалентність вартості товару його природній ціні або вартості виробництва. Маркс розрізняв капітал, вкладений у капіталістичне виробництво, на постійний, вкладений у сировину, обладнання тощо, і змінний, вкладений у заробітну плату, вартість якого менша за ту, яку повертає робітник. Останній надлишок є додатковою вартістю, ставка якої дорівнює додатковій вартості між змінним капіталом (наприклад, якщо за 12-годинний робочий день вартість заробітної плати дорівнює 8 годинам, а надлишкова додаткова праця становить 4 години, ставка становить 50%). «За цих обставин, при однаковій експлуатації робітника в різних галузях промисловості, різні капітали однакового обсягу будуть виробляти дуже різні суми надлишкової вартості в різних сферах виробництва, а отже, і дуже різні норми прибутку, оскільки прибуток є нічим іншим, як часткою надлишкової вартості від загального вкладеного капіталу. Це буде залежати від органічного складу капіталу, тобто від його розподілу на постійний і змінний капітал».«K. Marx: Carta a F. Engels (2 de agosto de 1862).». www.marxists.org. Consultado el 4 de febrero de 2023. Виходячи з цього, Маркс критикує аналіз доходу від землі за рикардіанською економікою. Отже:Припустимо, що середній склад усього несільськогосподарського капіталу становить c (постійний капітал) = 80, v (змінний капітал) = 20, так що продукт (при нормі додаткової вартості 50 відсотків) = 110, а норма прибутку = 10 відсотків. Припустимо також, що середній склад сільськогосподарського капіталу становить c = 60 і v = 40. [...] Тоді продукт, при тій самій експлуатації праці, що й раніше, буде дорівнювати = 120, а норма прибутку = 20 відсотків. Отже, якщо фермер продає свій продукт за його вартістю, він продає його за 120, а не за 110, що є його собівартістю.Марксистська теорія, однак, знову зіткнеться з проблемою взаємозв'язку між вирівнюванням норм прибутку та відповідними коливаннями цін у співвідношенні до частки вкладеного основного капіталу. На сьогоднішній день дискусія триває серед різних течій марксистських економістів: прихильники тимчасового підходу стверджують, що вирішили проблеми марксистської економіки на основі своєї інтерпретації, тоді як більшість прихильників Сраффа, фізикалістів або менш ортодоксальних підходів стверджують, що проблема є нерозв'язною.

До цього часу, однак, як класики (які дотримувалися теорії витрат), так і їхні критики (які залишалися вірними теорії праці) вважали, що споживча вартість зводилася лише до необхідної умови існування мінової вартості, але не визначала її величину (єдиним винятком були «невідновлювані товари», які, без додаткового аналізу, визначалися за їхньою абсолютною нестачею і не піддавалися вимірюванню).

Теоретична протилежність тому, що було спільним для цих двох теорій, з'явилася з теорією корисності, яка стверджувала, що мінорна вартість товару визначається граничною корисністю для споживача відповідно до його споживчої вартості.

Три гілки маржиналізму (Леон Вальрас, Вільям Джевонс і Карл Менгер) прийняли цю пропозицію з істотними відмінностями: Вальрас і Джевонс розглядали корисність в більш об'єктивних термінах, і вивчення відносин корисності між товарами було кардинальним, тоді як у Менгера корисність є повністю суб'єктивною, а вивчення шкали переваг є порядковим. Походження цього методу сягає пізньої схоластики та деяких ключових класичних економістів, які розробили цю позицію в загальних рисах, а саме Річарда Кентіллона та Жана-Батиста Сея. Відповідні систематизатори та популяризатори маржиналізму (Вільфредо Парето, Альфред Маршалл та Ойген фон Бом-Баверк) поглибили відмінності між різними течіями.

Особлива маршаллівська позиція, яка стала «мейнстрімом» сучасної мікроекономіки, полягала в тому, щоб поглинути теорію вартості як виробничих витрат класиків у маржинальних термінах і застосувати її до вивчення пропозиції товарів на ринку, зберігаючи при цьому зв'язок між вартістю обміну та власною ідеєю споживчої вартості для попиту на ці товари. Цей синтез класичної політичної економії та маржиналізму отримав назву неокласичної економіки.

Дещо іншу теорію цін, що визначаються вартістю, пропонує «неорікардіанська школа» «NEO-RICARDIANS». web.archive.org. 3 de abril de 2012. Archivado desde el original el 3 de abril de 2012. Consultado el 4 de febrero de 2023. П'єро Сраффи та його послідовників. Йошнорі Шіозава представив сучасну інтерпретацію теорії вартості виробничих витрат Рікардо.Shiozawa, Y. (2016) The revival of classical theory of values, in Nobuharu Yokokawa et als. (Eds.) The Rejuvenation of Political Economy, May 2016, Oxon and New York: Routledge. Chapter 8, pp.151-172.

Польський економіст Міхал Калецький розрізняв сектори з «цінами, що визначаються вартістю» (такі як виробництво та послуги) і сектори з «цінами, що визначаються попитом» (такі як сільське господарство та видобуток сировини).«Michal Kalecki». web.archive.org. 20 de abril de 2012. Archivado desde el original el 20 de abril de 2012. Consultado el 4 de febrero de 2023.

Примітки