Італійсько-югославські відносини (; ; ; ; ) — історичні двосторонні відносини між Італією (Італійським королівством у 1918—1946 роках і Італійською Республікою в 1946—1992 роках) та Югославією (Королівством Югославія у 1918—1941 роках і комуністичною Югославією в 1945—1992 роках). Тривали від створення Югославії в 1918 році до її розпаду в 1992 році.

Взаємини суттєво погіршилися відразу після закінчення Першої світової війни та незадовго до встановлення фашизму в Італії відзначалися постійним напруженням через суперечку за Далмацію і місто-порт Фіуме (Рієка). Відносини в подальші міжвоєнні роки були ворожими через зазіхання Італії на югославські землі, що призвело до рішення Італії спільно з Німеччиною вдертися в Югославію під час Другої світової війни. Після війни у відносинах виникла напруженість через статус Вільної території Трієста, далі під час Холодної війни вони покращилися.

Міжвоєнна доба (1918—1940)

Кордон у Далмації

26 квітня 1915 року Італійське королівство підписало таємну Лондонську угоду з членами Антанти. Згідно з цим договором, Італія мала оголосити війну Троїстому союзу, а навзамін вона б одержала Юлійську Країну, північну Далмацію і протекторат над Албанією.

У березні 1918 року Анте Трумбич із Югослов'янського комітету та представник Італії Андреа Торре підписали угоду, в якій чітко зазначалося, що майбутній кордон між Італією та Королівством Югославія (союз Сербського королівства та Держави словенців, хорватів і сербів) буде визначено демократичним шляхом.

У листопаді 1918 року після капітуляції Австро-Угорщини на тлі перемир'я у Вілла Джусті Італія військово окупувала австро-угорські території Юлійська Країна, Істрія, Кварнер і Далмація. На узбережжі Далмації Італія створила губернаторство Далмація, тимчасовою метою якого було наблизити територію до повноцінного входження в Італійське королівство, поступово заміщуючи попереднє законодавство італійським.

Тим часом, Версальський договір анулював Лондонську угоду через заперечення президента США Вудро Вільсона. Італія отримала лише Юлійську Країну, далматинське місто Зара (Задар) та острови Црес, Лошинь і Ластово. Велика кількість далматинських італійців (нібито майже 20 000) переїхала з переданих Югославії місцевостей Далмації, переселяючись на територію тодішньої Італії (здебільшого в місто Зара). Після завершення Першої світової війни та розпаду Австро-Угорщини Далмація увійшла до новоствореного Королівства сербів, хорватів і словенців (пізніше перейменованого на Королівство Югославія).

Після провалу угоди про кордон на Паризькій мирній конференції між Італійським королівством і Королівством Югославія продовжилися дискусії. Протягом 1920 року італійський уряд перебував під внутрішнім тиском, щоб розширити свої кордони як справедливу компенсацію за воєнні жертви та спричинені війною борги. Прикладом такого тиску була публікація підробленого листа, нібито від Авраама Лінкольна до Мачедоніо Меллоні, в якому Лінкольн однозначно визнавав усе узбережжя між Венецією та Котором італійською національною територією.Newspaper Popolo d'Italia from 20 April 1920 Здавалося, що відносини владнали після підписання Рапалльського договору, анексії Італією Вільної держави Фіуме та згортання губернаторства Далмація.

Відносини з Королівством Югославія істотно похитнулися і постійно залишалися напруженими через суперечку щодо Далмації та міста-порту Фіуме (Рієка). Італійці претендували на Фіуме за принципом самовизначення, не враховуючи його переважно слов'янське передмістя Сушак. За задумом Ліги Націй, воно стало вільною державою, проте його захопили якісь італійські повстанці на чолі з письменником Габріеле д'Аннунціо. 1924 року місто розділили між Італією та Югославією. У 1922 році в Італії прийшли до влади фашисти. Їхня політика включала націоналістичні дії у напрямку італізації, якими права меншин ставали значно обмеженими.

1925 року дві країни підписали Неттунський договір, але його ратифікували в югославському парламенті аж у 1928 році після вбивства Степана Радича.

Албанське питання

Перед тим, як стати вождем Італії, Беніто Муссоліні чітко висловив своє бачення Югославії, зокрема «що її доля — Егейське, а не Адріатичне море». Перемовини в Лозанні між Беніто Муссоліні та югославським міністром закордонних справ Момчилом Нинчичем 20 листопада 1922 року Відносини між двома державами припинилися після підписання пакту про дружбу між Італією та Албанією 27 листопада 1926 року. Це стало причиною того, що міністр закордонних справ Югославії Момчило Нинчич пішов у відставку, що також підштовхнуло інших членів уряду наслідувати його приклад. Нинчич зробив це «на тій підставі, що підтримуваний його політикою важіль стримування спонукав його зробити такий крок».

Цим пактом Італія в очах короля Олександра зайшла в югославську зону впливу. Муссоліні не був зацікавлений у дипломатичних протестах із боку Белграда. 11 листопада 1927 року Югославія підписала таємний військовий пакт із Францією.

У цей час відбувся перший контакт між Анте Павеличем (який хотів допомоги Італії у знищенні Югославії і створенні незалежної Хорватії) та офіційними представниками Італії. Після проголошення диктатури в Югославії Анте Павелич покинув «свою» країну та в жовтні 1929 року опинився у вигнанні в Італії. У тому ж році Муссоліні дав завдання налагодити зв'язок з хорватськими сепаратистами.

Після проголошення диктатури 6 січня відносини з сусідніми державами залишалися «однією з головних турбот белградського уряду». Влада Югославії була гостро зацікавлена в поновленні підписаного в Римі 1924 року пакту про дружбу між Італією та Югославією. І міністр закордонних справ Воїслав Маринкович, і виконувач обов'язків міністра закордонних справ Коста Кумануді мали однакові погляди на зовнішні справи. Прем'єр-міністр Петар Живкович заявляв, що політика його уряду «буде мирною та додержуватиметься тих самих напрямків, яких і до того тримався уряд короля Олександра». Югославський уряд продовжував відстежувати внутрішні події в Албанії, особливо кризу, яка змусила Еліаса Вріоні, якого вважали «дуже близьким до Муссоліні», залишити уряд у Тирані.

Погані взаємини між королівствами Югославії та Албанії найкраще відобразилися в подіях 1928 і 1929 років. Перші дипломатичні проблеми виникли, коли Зог I за допомогою Італії проголосив себе королем албанців. На той час більшість населення югославського Косова сприймали в Югославії албанцями; це проголошення стало запрошенням до створення Великої Албанії з допомогою Італії. Ці побоювання підтвердилися в 1929 році, коли Італія відмовилася підписати з Югославією нову угоду про дружбу. Наступного року вона дозволила Анте Павеличу жити в Італії, де той організував усташів (хорватський фашистський антиюгославський рух).

Наприкінці 1930 року Югославія започаткувала таємні переговори з Італією. Щоб посилити тиск на Белград, Муссоліні виголосив кілька промов зі словами Dalmazia o morte («Далмація або смерть»).Промова Муссоліні в Неаполі 25 жовтня 1931 року Але справжньою вимогою було те, щоб Югославія визнала італійське панування в Албанії. Відхиливши цю пропозицію в 1932 році, Югославія почала шукати нових союзників, які були б проти тих вимог. Як наслідок, Югославія в березні 1934 року підписала торговельну угоду з нацистською Німеччиною.

Пізніші роки

9 жовтня 1934 року члени Внутрішньої македонської революційної організації, яким допомагали усташі, вбили югославського короля Олександра. Італію критикували за допомогу і фінансування цих організацій, за вишколи їх членів у закритих тренувальних таборах за італійської підтримки та під її контролем.Судове слухання у справі Миле Будака

Під тиском Франції Королівство Югославія не порушувало перед Лігою Націй питання про міжнародну відповідальність Італії у царевбивстві. Після приходу до влади Мілана Стоядиновича відносини між двома королівствами покращилися. 1 жовтня 1936 року було підписано торговельну угоду, після чого поновилися переговори, які обернулися підписанням подальших угод 25 березня 1937 року, що засвідчило початок офіційно дружніх відносин. Також було підписано угоду про врегулювання всіх прикордонних питань, а Італія надала Югославії відомості про особи та місце проживання 510 учасників руху усташів. У 1939 році Галеаццо Чіано безпосередньо переговорив із Міланом Стоядиновичем про анексію Італією Албанії. З цього приводу югославський регент принц Павло змістив і заарештував Стоядиновича; відтоді італо-югославські відносини стрімко погіршилися.

В останні два роки перед початком Другої світової війни Італія майже розірвала дипломатичні контакти з Югославією та розпочала переговори з Німеччиною й усташами. У 1940 році Італія відкликала з Іспанії генерала Гастоне Гамбару, щоб той міг перебрати на себе керівництво силами, яким належало вторгнутися в югославську провінцію Бановину Хорватію.National Archives and Records Administration, Washington – Microfilm publication, Record of Italian Armed Forces Цей наступ було відкладено лише через оголошення Італією війни Франції 10 червня 1940 року. Італія розробила плани нападу на Югославію в лютому 1940 року з головною метою захоплення Шибеника, Спліта і Котора, щоб полегшити розв'язання адріатичного питання. Єдиною проблемою цього плану було те, що Адольф Гітлер хотів створити союз між двома королівствами проти Греції. На переговорах наприкінці 1940 року Італія запропонувала Югославії Салоніки, але це було відхилено. Лише коли Гітлер у березні 1941 року висунув аналогічну пропозицію, її було прийнято, і Югославія 25 березня 1941 року стала союзницею держав Осі. Після державного перевороту 27 березня Гітлер наказав напасти на Югославію. Через два дні новий прем'єр-міністр Югославії Душан Симович попросив італійської допомоги у відновленні відносин з Німеччиною. Симович попередив Італію, що Югославія захопить італійську Албанію, якщо держави Осі оголосять їй війну.Newspapers Novo vreme of 17 October 1943 and Spremnost of 31 October 1943 Ця війна розпочалася 6 квітня 1941 року і закінчилася знищенням Королівства Югославія 17 квітня.

Друга світова війна в Югославії

Італійсько-німецьке вторгнення в Югославію

Вторгнення в Югославію (кодова назва «Директива 25» або «Операція 25») — це напад держав Осі на Королівство Югославія, який розпочався 6 квітня 1941 року під час Другої світової війни. Вторгнення завершилося беззастережною капітуляцією королівської югославської армії 17 квітня 1941 року, анексією та окупацією країни державами Осі та створенням Незалежної Держави Хорватія (Nezavisna Država Hrvatska, або НДХ). Італія анексувала територію, що утворила провінцію Любляна, місцевості, якими розширила провінцію Фіуме, та землі, що утворили друге в історії губернаторство Далмацію.

2-га італійська армія перетнула кордон невдовзі після німецьких військ. Вона зіткнулася з 7-ю югославською армією. Італійці зіштовхнулися з обмеженим опором і окупували частини Словенії, Хорватії та узбережжя Далмації. Окрім 2-ї армії, Італія мала чотири дивізії 9-ї армії на югославському кордоні з Албанією. Ці формування були так розташовані на випадок югославського наступу на цьому фронті. Італійську 2-гу армію під час вторгнення супроводжували близько 300 добровольців-усташів під командуванням Анте Павелича; приблизно така ж кількість усташів виступила в складі німецької армії та інших союзників Осі.

10 квітня 1941 року виникла Незалежна Держава Хорватія. Держава технічно була монархією та італійським протекторатом від моменту підписання Римських угод 19 травня 1941 року до капітуляції Італії 8 вересня 1943 року. Але призначений король, принц Аймоне Савойський-Аоста, відмовився взяти на себе королівську владу, виступаючи проти італійської анексії населеної хорватами югославської області Далмація.

Кінець війни