Національна дослідницька рада () - головний державний дослідницький орган Італії. Рада підпорядкована . Вона займається організацією й популяризацією діяльності в галузі наукових досліджень і технологій. У Національній дослідницькій раді працює 8 000 постійних співробітників та 4 000 тимчасових працівників - дослідників, технологів, техніків та адміністративного персоналу.

Історія Заснована 18 листопада 1923 року та перетворена 1945 року на державний орган, Національна дослідницька рада спершу зосереджувалася переважно на освітній діяльності, а також на підтримці й координації досліджень у всіх галузях науки й техніки.

Одразу після початку Першої світової війни в багатьох європейських країнах науковці прагнули створити органи, здатні об’єднати всю діяльність, пов’язану з винаходами та дослідженнями. У 1916 році було засновано із завданням «тісніше поєднати науку та її застосування». 1917 року декретом від 25 листопада було дозволено надзвичайні витрати у розмірі 3 мільйонів лір на «обладнання та оснащення Вищих інститутів фізики, хімії та їхніх технічних застосувань». Того ж 1917 року створено Бюро винаходів і досліджень ().

Завдяки цим ініціативам поступово зростала увага до проблем науки, що підтвердило створення в листопаді 1918 року , у якій Італію представляв Віто Вольтерра разом із представниками Франції, Великої Британії, США та Бельгії. Вирішальним став президентський декрет від 17 лютого 1919 року, який утворив комісію «з дорученням підготувати проєкт заснування Національної дослідницької ради»; у документі зазначалося, що «Національна дослідницька рада має на меті організовувати та сприяти дослідженням з науково-промисловою метою і для національної оборони». Цей акт офіційно започаткував процес створення Національної дослідницької ради, який завершився виданням декрету від 18 листопада 1923 року.

23 грудня 1987 року Національна дослідницька рада зареєструвала перший італійський інтернет-домен: cnr.it.

1999 року, після ухвалення законодавчого декрету від 30/01/1999 № 19 («Riordino del Consiglio nazionale delle ricerche»), Національна дослідницька рада стала «національною дослідницькою установою з загальною науковою компетенцією та науковими інститутами, розташованими по всій території країни, що провадить діяльність першочергового значення для розвитку науки та поступу держави».

Останніми роками Національна дослідницька рада зазнавала критики через переважання адміністративного апарату над власне дослідницькою діяльністю: за даними звіту Рахункової палати, у 2010 році 70% бюджетних ресурсів спрямували на оренду, утримання римської штаб-квартири та оплату праці персоналуsettimanale "Panorama" del 30 ottobre 2013, articolo "I tagli dimenticati" di Stefano Vespa, pag. 56. Періодичне оцінювання досягнутих результатів, ухвалене 2011 року, запровадили лише з 2017 року. За даними наукового журналу "Nature", у 2018 році Національна дослідницька рада посіла десяте місце серед державних науково-дослідних установ світу за кількістю наукових статей, опублікованих приблизно у вісімдесяти журналах, які відстежує це видання. 2021 року, з призначенням , уперше жінка обійняла посаду президента Національної дослідницької ради, яку до того часу займали лише чоловіки.

Структура Наукова мережа Національної ради досліджень нині складається із семи департаментів:

Біомедичні науки () Фізичні науки та технології матеріалів () Науки про систему Землі та технології для довкілля () Хімічні науки та технології матеріалів () Інженерія, інформаційно-комунікаційні технології й технології для енергетики та транспорту () Біоагропродовольчі науки () Гуманітарні та соціальні науки, культурна спадщина ()

Президенти

1924-1927 Віто Вольтерра 1927-1937 Гульєльмо Марконі 1937-1941 П'єтро Бадольйо 1941-1943 1943-1944 1944-1944 Гвідо Кастельнуово (комісар) 1944-1956 1956-1960 1960-1965 1965-1972 1972-1976 1976-1984 1984-1993 1993-1997 1997-2003 2003-2004 (комісар) 2004-2007 2007-2008 (віцепрезидент-заступник) 2008-2011 Лучано Маяні 2011-2012 2012-2016 2016-2021 2021-2025 2025 –

Цифрові ресурси З 2012 року бібліотека та ІТ-відділ CNR-IRCrES розробили та керують низкою репозиторіїв, що містять тексти, зображення, аудіо- та відеофайли. Найбільшим з цих цифрових архівів є Byterfly. Запущений 2017 року з повністю відкритою архітектурою доступу до контенту та даних, він містить понад мільйон файлів, включно з архівними файлами високої роздільної здатності, з якими можна вільно ознайомлюватися та завантажувати у відкритому форматі.

Примітки

Літуратура

For a history of the National Research Council, edited by Raffaella Simili and Giovanni Paoloni, Rome-Bari, Laterza, 2001, 2 томи, ISBN 978-88-420-5929-5, ISBN 978-88-420-6225-7

Посилання