Мико́ла Марке́лович Кишаке́вич (1878, Лежайськ, нині Польща — 19 грудня 1916, Бортятин) — український греко-католицький священник Перемиської єпархії, душпастир і громадський діяч на Судово-Вишнянщині.

Життєпис

Походження і освіта Народився 1878 року в місті Лежайську (нині Республіка Польща) у родині Маркела Кишакевича та Барбари (до шлюбу Гайдук) четвертою дитиною із семи. Найстарший брат — Йосиф Кишакевич (1872—1953), священник, композитор і хоровий диригент. В 1901 році закінчив Перемиську духовну семінарію. Від 1902 року — катедральний сповідник у Перемишлі при катедрально-парафіяльній церкві Різдва св. Івана Хрестителя. У 1903—1905 роках служив сотрудником у Сокалі при церкві св. Миколая. 1906 року призначений завідателем церкви св. великомученика Димитрія у селі Гординя Самбірського деканату. Від 1908 року і до смерті — сотрудник (сопомічник управителя) у селі Бортятин Судово-Вишнянського деканату при церкві Успіння Пресвятої Богородиці, де парохом був о. Григорій Лев.

Душпастирська і громадська діяльність Під час російської окупації Галичини у роки Першої світової війни о. Микола виконував душпастирські обов'язки одночасно у трьох парафіях через гостру нестачу священників. Щоденно долав пішки кілька кілометрів до Судової Вишні, відвідуючи хворих і потребуючих духовної опіки. Виснажлива праця під час епідемічних пошестей спричинила тяжке захворювання нирок, що стало причиною його передчасної смерті. У Бортятині ініціював заснування читальні, каси взаємодопомоги, філії товариства «Січ» та братства тверезості. Організовував фестини й аматорські театральні вистави. Під час воєнних лихоліть дім Кишакевичів був осередком національного життя околиці. За свідченнями сучасників, він сприяв збереженню релігійної та національної свідомості місцевого населення, що нерідко викликало конфлікти з представниками російської окупаційної адміністрації. Вирізнявся щирістю, тактовністю та почуттям гумору.

Смерть Помер 19 грудня 1916 року у віці 38 років, на 15-му році священства, після тривалої хвороби. Похорон відбувся 21 грудня (за іншими даними — 1917 року) за участі численного духовенства, церковних братств і мешканців Бортятина, Судової Вишні та навколишніх сіл.

Родина Залишив вдову Олександру (до шлюбу Ільницьку) та шестеро дітей, матір, сестру і чотирьох братів. Один із його синів, Володимир Кишакевич в міжвоєнний та повоєнний час став провідним лікарем-фтизіатром Львівщини.

Оцінки діяльності Микола Кишакевич здійснив великий вплив на погляди Дзіковського. У некролозі для газети «Діло» за 4 січня 1917 року (опубліковано в числі 16 за 21 січня 1917 року) описував о. Миколу Кишакевича як видатного священника та громадського діяча під час російської окупації Галичини 1915 року. Він пригадує, як вперше зустрів о. Миколу та його родину в Бортятині, де був прийнятий як близький родич, нагодований і щиро гостинно зустрінутий. Дзіковський відзначає, що о. Микола залишався на місці, коли інші священники втекли або були вивезені, виконуючи обов'язки пастиря, старшого друга і захисника громади. Він описує його як людину, яка стоїть непохитно на своєму становищі, працює невтомно і з любов'ю до народу, готову до найгірших випробувань разом зі своїми вірними. Особливу увагу Дзіковський приділяє діяльності о. Миколи у Вишенщині. Завдяки його старанням не вкорінилося православ'я, громада зберегла вірність українській церкві, а населення об'єдналося як один незрушимий мур під його проводом. Дзіковський підкреслює його вміння говорити з людьми, переконувати їх і захищати інтереси вірних навіть перед представниками влади.

Важливим прикладом мужності та відданості о. Миколи Дзіковський називає випадок, коли під час арешту російським офіцером він поручився за студента богослов'я, рятуючи його від переслідування. Автор спогадів наголошує на гідності, самовідданості та любові до людей, яку проявляв священник у найтяжчі моменти. Дзіковський завершував спогади словами вдячності та визнання заслуг о. Миколи, відзначаючи його як мужнього чоловіка, батька та пастиря, який своєю відданістю і свободою рятував ближнього від нещастя.

Примітки

Джерела

Хом'як М. «Його праці завдячує Вишенщина свою честь». Збруч, 10 листопада 2016.