Че́рвенська різани́на (; ), також звана як Мінсько-Червенська дорога́ сме́рті () — масові розстріли в'язнів, що скоєна НКВС 25–27 червня 1941 року. Політв'язнів з Литви, Польщі та Білорусі НКВС змусило вирушити в марш смерті на схід з Мінська до Червеня після початку операції «Барбаросса», і багатьох з них було страчено.
Розстріли в'язнів, ймовірно, розпочалися вже в ніч з 22 на 23 червня 1941 року. НКВС вбив деяких в'язнів, поки вони ще перебували в Мінську. Решту пішки погнали до Могилева. Під час кількаденного маршу в'язні страждали від спеки, голоду та спраги. Їх також вбивали охоронці. 26 чи 27 червня колони, що йшли по маршу, досягли Червеня, де НКВС розстріляло ще від кількох сотень до тисячі в'язнів. Дехто вижив завдяки втечі охоронців та прибуттю вермахту.
Кількість в'язнів, убитих під час маршу смерті, залишається невідомою. Документи НКВС свідчать про те, що станом на 10 червня 1941 року кількість ув'язнених у Мінську становила 1802 особи. Деякі оцінки припускають, що вона могла сягати 18,000, проте такі оцінки є значно завищені. Серед жертв було багато литовців, білорусів, а також громадян Польської Республіки, заарештованих на територіях міжвоєнної Польщі, анексованої Радянським Союзом.
Передісторія Навесні 1941 року в Мінську, тодішній столиці Білоруської РСР, було дві в'язниці:
Головна (центральна) в'язниця у Піщаловському замку на вулиці Володарського, 1, широко відома як Володарка. Частину евакуйованих в'язнів, зокрема близько сотні литовців з , зібрали у Піщаловському замку в Мінську, де вже перебувало чимало польських в'язнів, членів Союзу збройної боротьби. В'язниця під назвою «Американка» розташовувалася в штаб-квартирі НКВС РСР за адресою Урицького проспект, 12 (нині проспект Незалежності), також відома як «Окраґлак». «Американка» була слідчою в'язницею. У ній утримувалися особи, що представляли особливий інтерес для НКВС, а також ув'язнені, щодо яких велося слідство або які очікували на винесення вироку. Водночас «Володарка», серед інших функцій, виконувала роль транзитної в'язниці, звідки засуджених відправляли у віддалені райони Радянського Союзу.
22 червня 1941 року нацистська Німеччина вторглася до Радянського Союзу. Перші тижні війни були дуже успішними для німецької сторони. Дивізіям Вермахту вдалося розгромити сили радянських прикордонних військових округів, а потім проникнути глибоко на окуповану Радянським Союзом територію. Німецький наступ у Білорусі був особливо успішним, оточивши та повністю розгромивши радянський Західний фронт менш ніж за два тижні під час битви за Білосток-Мінськ.
Радянська влада була рішуче налаштована перешкодити німцям звільнити політичних в'язнів, які утримувалися в зоні бойових дій. 24 червня 1941 року народний комісар внутрішніх справ Лаврентій Берія наказав регіональним відділенням НКДБ розстріляти всіх політичних в'язнів, евакуація яких у глиб країни була неможливою. Наказ Берії передбачав, що засуджені за «контрреволюційну діяльність», «антирадянську агітацію», саботаж та диверсії, а також політичні в'язні, що перебували під слідством, підлягають страті.
Так звані марші смерті, під час яких в'язнів виводили з камер, а потім гнали на схід у літню спеку протягом багатьох днів, стали характерною рисою ліквідації в'язниць на території сучасної Білорусі. У результаті цієї «евакуації» в'язні масово гинули від виснаження, голоду та спраги, гинули під час авіанальотів Люфтваффе та були вбиті своїми охоронцями.
Різанина
Марш смерті Документи НКВС свідчать про те, що станом на 10 червня 1941 року кількість ув'язнених у Мінську становила 1802 особи. Однак невідомо, чи це число включає в'язнів з усіх мінських в'язниць, чи лише тих, хто перебував у центральній в'язниці («Володарці»). Багато що свідчить про те, що кількість в'язнів була більшою, коли почалася евакуація, оскільки як безпосередньо перед німецьким вторгненням, так і після 22 червня НКВС продовжував масові арешти справжніх та ймовірних противників радянської влади. Ці особи не були зафіксовані в тюремних документах. Крім того, в перші дні війни до Мінська були відправлені в'язні, евакуйовані з прикордонних міст. У ніч з 23 на 24 червня туди було доставлено від 115 до 300 в'язнів з Каунаса. 24 червня було страчено 15 литовців, які отримали смертні вироки до евакуації (серед них був , міністр внутрішніх справ Литви у 1929–1934 роках). За даними польських джерел, у червні 1941 року лише в камерах в'язниці «Американка» утримувалося приблизно 2000–3000 осіб.
У перші дні війни Мінськ зазнав сильних бомбардувань з боку Люфтваффе. Будівля «Володарка» також постраждала від авіанальотів. За словами , керівник розвідувальної служби ZWZ Білостоцького району, який на той час перебував ув'язнений у Мінську, але в іншій в'язниці, 23 червня на центральну в'язницю впали дві німецькі бомби, вбивши кілька десятків в'язнів. Йонас Петруйтіс, очевидець події, згадував, що рейд відбувся 24 червня, і бомби влучили в адміністративну будівлю, вбивши десятьох співробітників НКВС, включаючи заступника начальника в'язниці, та частково знищивши тюремну канцелярію та справи про в'язнів. Через панівний хаос обидві мінські в'язниці мали проблеми з постачанням. В'язням або не давали води чи їжі, або отримували мінімальне постачання.
25 червня близько 2000 в'язнів було проведено пішки військами 42-ї конвойної бригади НКВС до Червеня. По дорозі близько 500 в'язнів було страчено за те, що вони не встигали за ними. У радянському звіті стверджувалося, що 209 в'язнів було розстріляно через плутанину та німецький авіанапад.
Перша частина маршу проходила вулицями палаючого міста. Потім евакуйованим наказали залишити свій багаж. Деякі в'язні, особливо ті, хто мешкав у Мінську, намагалися втекти в хаосі. Однак у більшості випадків вони гинули від куль охоронців. Дехто намагався злитися з натовпом біженців та жертв пожеж. Потім конвой безжально відкрив вогонь, вбиваючи як втікачів, так і мирних жителів, які підійшли занадто близько до колони. Були також випадки, коли в'язні гинули під завалами будівель, що руйнувалися.
Першим місцем збору був ліс, розташований приблизно за з міста. Туди було відправлено всіх в'язнів, вивезених з Мінська, а також з в'язниць та слідчих ізоляторів у сусідніх містах. За словами Януша Правджича-Шляського, кількість евакуйованих могла сягати 20 000 осіб. Головна комісія з розслідування злочинів проти польської нації дійшла аналогічних висновків, оцінивши, що приблизно 20 000 в'язнів було вивезено до Могилева, включаючи 8 000–11 000 в'язнів, вивезених з Мінська. Серед них було багато громадян Польщі, заарештованих на північно-східних територіях міжвоєнної Польщі. Серед в'язнів були неповнолітні.Побачивши 12-річну дівчинку, що йшла поруч зі мною, я запитав її, чому її заарештували. З великою серйозністю та здивуванням вона відповіла: «За контрреволюцію та шпигунство»; вона родом з Несвіжа – спогади Януша Правджича-Шляського.Серед евакуйованих також були: литовці – політичні в'язні, привезені з Каунаса (кількістю від 115 до 300 осіб), офіцери та солдати Червоної Армії, заарештовані НКВС, включаючи пілотів, Пауль Юнг – громадянин Швейцарії, який добровільно зголосився взяти участь у Зимовій війні на боці Фінляндії, нібито навіть французькі та британські солдати, які після втечі з були інтерновані в СРСР.
Під час маршу НКВС продовжувало ліквідовувати в'язнів, яких вважали особливо небезпечними. Свідки згадували, що офіцери пильно стежили за колонами, викликали людей по одному, відводили їх убік, а потім розстрілювали. Деяких жертв змушували ставати на коліна або нахилятися ударами прикладами гвинтівок, що полегшувало катам здійснення смертельного пострілу.
Евакуація також супроводжувалася масовими стратами:
Під час зупинки поблизу Червеня 20 в'язнів витягли з однієї колони та розстріляли над гравійним кар'єром. Колону приблизно з 300 в'язнів спрямували на бічну дорогу та зупинили біля вільхового гаю. У той же час з боку Мінська під'їхала машина з групою співробітників НКВС. Вони наказали конвою вбити всіх в'язнів. Кілька з них підслухали розмову та попередили своїх товаришів. В результаті деякі в'язні спробували втекти, але це вдалося лише чотирнадцяти. Решту розстріляли з кулеметного вогню. Ще одну колону з приблизно 200 в'язнів привели до придорожнього гаю поблизу Червеня. Там охоронці звільнили в'язнів-злочинців і розстріляли решту. Ще одну колону, що складалася з невідомої кількості в'язнів, також зупинили біля лісу поблизу Червеня. Там конвой наказав в'язням тікати, а потім відкрив по них вогонь з кулеметів. Поранених добили. Тіла вбитих були розчавлені колесами вантажівок або, за іншою версією, гусеницями танків. Повідомляється, що лише одна людина вижила під час різанини. За невідомих обставин групу поляків у характерних довгих пальтах, як згадують свідки, розстріляли.
За драматичних обставин одна з колон, що налічувала 1200 осіб, уникла розстрілу. У якийсь момент командир колони отримав письмовий наказ розстріляти полонених, але, прочитавши його, порвав документ і покінчив життя самогубством. Дезорієнтовані охоронці втекли, а полонені розбіглися по всій території.
Червень 26 чи 27 червня, подолавши відстань у , в'язні дісталися міста Червень. Йоанна Станкевич-Янущак згадувала, що мешканці ставилися до в'язнів зі співчуттям, намагаючись дати їм їжу та воду без будь-яких суттєвих перешкод з боку охоронців. В'язнів зібрали на подвір'ї місцевої в'язниці; за словами Януша Правджича-Шляського, лише 2000 з майже 20 000 в'язнів, які мали виїхати з Мінська, дісталися в'язниці. 26 червня решту в'язнів помістили до Черв'янської в'язниці. Кілька кримінальних в'язнів були звільнені, коли вони пішли добровольцями до Червоної Армії. Прибулим видавали по склянці води та по 100–200 грамів хліба. Невдовзі після цього співробітники НКВС почали викликати вибраних в'язнів на ім'я. Двох, хто зголосився, негайно відвели до тюремної лазні та розстріляли.
Невдовзі співробітники НКВС почали розділяти в'язнів за статтю та за судимостями чи звинуваченнями. Було сформовано дві групи чоловіків – одна чисельністю приблизно 600–700 осіб, інша – приблизно 400, а також групу приблизно з 30 жінок. Деякі політичні в'язні, відчуваючи небезпеку, що наближається, видавали себе за звичайних злочинців або людей, спійманих на спробі незаконного перетину кордону, таким чином уникаючи відбору. Литовські свідки також повідомляють, що велику групу в'язнів-злочинців вивели з в'язниці та добровільно зголосилися вступити до Червоної Армії.
27 червня білоруський НКВД отримав телеграму від , начальник тюремного відділу НКВС у Москві, наказав залишити 400 в'язнів у Червені та розстріляти решту. Оскільки справи в'язнів були знищені німецькими бомбардуваннями в Мінську, охоронці відбирали 400–750 в'язнів майже випадковим чином.
У ніч з 26 на 27 червня відібраних в'язнів повели з Червня до Бобруйська. Спочатку солдати НКВС розстріляли тих в'язнів, які відставали. Потім, біля лісу приблизно за з Черв'яна, НКВС організувало масові розстріли. З литовських полонених вижило близько 40.
Увечері вищезгадану групу з 600–700 чоловіків вивели з в'язниці та погнали на південний схід дорогою до Бобруйська. Подолавши приблизно 3–4 кілометри, колона дійшла до лісу, де конвой почав розстрілювати в'язнів, починаючи з тих, хто йшов у задніх рядах. У якийсь момент на дорозі з'явилися машини з озброєними радянськими військами, які відступали на схід. Вважаючи ситуацію нападом німецьких диверсантів, вони відкрили вогонь як по в'язнях, так і по їхніх конвоях. За наказом НКВС вся колона впала на землю. Пояснивши ситуацію, конвой наказав в'язням тікати в ліс, потім відкрили вогонь з кулеметів і почали кидати в них гранати. Після закінчення різанини вони склали тіла загиблих у купу, облили їх бензином і підпалили. Вижило лише 37 в'язнів, яким вдалося втекти з місця страти. Серед них був Януш Правджич-Шляський. Після виснажливого триденного переходу через ліси та болота, вцілілі в'язні зустріли німецькі війська.