Олексій (Леонід) Олексійович Суярко (21 грудня 1921, Веркиївка — 13 липня 1996, Київ) — український радянський журналіст, науковець, історик партійно-радянської журналістики та міжнародних відносин. Доктор історичних наук (1969), професор (1971).

Учасник німецько-радянської війни, майор військової служби. Воєнний радіокореспондент-партизан, працював, зокрема, на радіостанції імені Тараса Шевченка, служив у 99-й стрілецькій дивізії.

Після завершення війни, протягом 20 років — доцент кафедри історії журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка (1952—1972), з яких два роки — завідувач кафедри. Майже 25 років — професор історії КПРС (пізніше — кафедри політичної історії) Київського інституту народного господарства імені Дем'яна Коротченка (1972—1996). Автор близько 100 наукових робітЖурналістика. Науковий збірник. Випуск 13 (38).

В історію України увійшов, як ідеологічний радянський пропагандист, учасник колективних кампаній проти українських націоналістів Матвія Шестопала та Романа Іванченка. Письменник-шістдесятник Станіслав Тельнюк у повісті «Грає синє море» (1971) вивів Олексія Суярка як негативного персонажа під прізвищем СулятицькийПлекаймо справжню дружбу.

Життєпис Народився 21 грудня 1921 року в селі Веркиївка на Чернігівщині в селянській родині. Брат — науковець-релігієзнавець секуляритивного спрямування, кандидат філософських наук Владислав Суярко (1931—2009). Мати, Оксана Суярко, під час німецько-радянської війни входила до складу підпільників Якова БатюкаАнтинацистський рух опору в Ніжині.

З 1939 року — літературний працівник Чернігівської обласної газети «Молодий комунар». Тоді ж розпочав навчання в Українському комуністичному інституті журналістики, яке рік потому було перерване через мобілізацію до Червоної арміїСуярко Олексій (Леонід) Олексійович.

З початком німецько-радянської війни проходив військову службу в Саратові та Саратовській області у складі 99-ї стрілецької дивізії. З 1942 року — воєнний радіокореспондент програми «Останні новини» «Українського радіо», працював на радіостанції імені Тараса Шевченка. Саме в цей період взяв псевдонім «Леонід Шелест», оскільки навіть «житомирська окупаційна газета „Українське Полісся“ опублікувала оголошення німецької комендатури: „Той, хто слухає радіостанцію Тараса Шевченка, карається через повішення“»«…Одначе не треба, не треба тужить» (війна і радіо: Петро Гайдамака і Федір Приходько).

Після деокупації Харкова став членом оперативної групи з відновлення радіомовлення міста, керівником якої був тодішній голова Українського радіокомітету Андрій Шевченко. До її складу також увійшли музикант Петро Гайдамака та поет Терень Масенко. Мовлення журналісти вели з будинку № 22 по вулиці Чернишевській.

У 1944 році — завідувач відділу газети «Колгоспник України». У 1944—1945 роках — літературний консультант журналу «Дніпро». Війну завершив у званні майора, був нагороджений медаллю «Партизанові Вітчизняної війни» II ступеняЧернігівчани в Київському університеті.

З 1946 року — літературний працівник-референт журналу «Сучасне і майбутнє». У 1949 році закінчив кафедру історії міжнародних відносин Київського державного університету (КДУ) імені Тараса Шевченка, три роки потому — аспірантуру при ній. Учень професора Віктора Жебокрицького, однокурсник професора Павла КалениченкаКілька сторінок спогадів.

У 1949—1952 роках — завідувач міжнародного відділу газети «Радянська Україна». З 1952 року — старший викладач кафедри історії журналістики КДУ імені Тараса Шевченка. Викладав курси і спецкурси «Історія друку», «Історія партійно-радянської преси», «Історія міжнародних відносин», «В. І. Ленін — редактор і публіцист», «Ленінська „Искра“ і Україна».

У 1954 році здобув науковий ступінь кандидата історичних наук, захистивши дисертацію на тему «Международное значение образования Союза ССР» (науковий керівник — професор Олександр Касименко). Рік потому затверджений у вченому званні доцента. Протягом 1959 та 1962 років виконував обов'язки декана факультету журналістики КДУ імені Тараса Шевченка.

У 1964—1969 роках — заступник декана факультету журналістики КДУ імені Тараса Шевченка. У 1969 році здобув науковий ступінь доктора історичних наук, захистивши двотомну дисертацію на тему «Рабочая печать Украины в период борьбы за создание большевистской партии». Два роки потому затверджений у вченому званні професора.

З 1970 року — завідувач кафедри історії журналістики КДУ імені Тараса Шевченка. У 1972 році звільнений з університету за «дезорганізуючу роботу». Тоді ж обійняв посаду професора кафедри історії КПРС (з 1990 року — кафедра політичної історії) Київського інституту народного господарства імені Дем'яна Коротченка (КІНГ), де викладав до кінця життя.

Помер на 75-му році життя 13 липня 1996 року. Похований разом із родиною на Байковому кладовищі (ділянка № 27, ).

Наукова діяльність, роль в історії України Автор близько 100 наукових робіт, історик партійно-радянської журналістики та міжнародних відносин. Серед учнів Олексія Суярка — заслужені журналісти України Андрій Мельничук і Анатолій Москаленко.

Учасник міжнародних наукових конференцій, зокрема у Братиславському та Варшавському університетах. Кандидат філологічних наук Тетяна Трачук називала Олексія Суярка «одним із перших дослідників українських робітничих періодичних видань».

Фахівцями відзначалось ідеологічно-пропагандистське спрямування професора Суярка. Професор Василь Яременко згадував, що Суярко був учасником колективних кампаній проти українських націоналістів Матвія Шестопала та Романа Іванченка:

Після того, як у 1972 році Суярко був звільнений з КДУ імені Тараса Шевченка за «дезорганізуючу роботу», у КІНГ імені Дем'яна Коротченка він, за спогадами Василя Яременка, «знову взявся „наводити ідеологічний порядок“». Письменник-шістдесятник Станіслав Тельнюк, випускник факультету журналістики КДУ імені Тараса Шевченка, у повісті «Грає синє море» (1971) вивів Олексія Суярка як негативного персонажа під прізвищем Сулятицький.

Член комісії з інформації Комітету ЮНЕСКО при Раді Міністрів УРСР, член республіканського правління Агентства друку «Новини». Протягом п'яти років — голова бюро міжнародної секції обласного відділення Спілки журналістів України. Протягом трьох років — секретар партбюро факультету журналістики КДУ імені Тараса Шевченка.

Науковий доробок (частковий) Международное значение образования Союза ССР: от объединения советских республик до принятия первой Конституции СССР (1922—1924 гг.): диссертация кандидата исторических наук : 07.00.00. — Киев, 1953. — 290 с. Рабочая печать Украины в период борьбы за создание большевистской партии: в 2-х т. : диссертация доктора исторических наук : 07.00.00. — Киев, 1968. — 778 с. Роль печати МАССР в формировании молдавской социалистической нации (1924—1940 гг.). — Кишинев: Штимнца, 1976. — 196 с. Ленинские принципы партийного руководства хозяйственным строительством / [И. В. Шульга, Л. А. Суярко, Д. П. Поклад и др.]. — Киев: Вища шк. Изд-во при Киев. ун-те, 1978. — 174 с. Д. З. Мануильский: революционер, дипломат, ученый / Л. А. Суярко. — Киев: Наук. думка, 1983. — 167 с. : ил. Мифы и реалии западного мира / Л. А. Суярко. — Киев: О-во «Знание» УССР, 1987. — 47, с.

Примітки