Верті́ївка (до 1930 року Веркиївка) — село (у 1978-1992рішення Чернігівської обласної ради — смт), центр Вертіївської сільської громади, розташоване за 15 км від районного центру, має однойменну залізничну станцію на лінії Ніжин — Чернігів. Через село проходить автошлях Київ — Москва. Населення — 3849 осіб. Історична назва Веркиївка (за ім'ям засновника), за радянського періоду було перейменовано на Вертіївка.
Вертіївка в XVII — на початку XX століття
Виникнення села Вертіївка
Веркіївка виникла на початку XVII століття на землях, що звільнили польські та українські війська від московської влади. За адміністративно-територіальним поділом село входило до Ніжинського староства Київського воєводства і в 1635 році належало шляхтичеві Григорію Веркію Олешковському(Осишковському?). Від його імені воно отримало свою назву. Місцеві жителі займалися хліборобством та скотарством. Козацька сотня утворена 1654 році, коли реформували Ніжинські сотні. За час свого існування (1654-1782 роки) постійно перебувала в складі Ніжинського полку.
Козаччина Веркіївці брали активну участь у визвольній війні українського народу під проводом Богдана Хмельницького. За переказами, навесні 1648 року козаки розбили в болотистій місцевості на схід від села польський урядовий загін. Урочище, де відбувався бій, і досі називається Ляхівкою. У 1649 чи 1654, як було сказано вище, Веркіївка стала сотенним містечком Ніжинського полку.
За переписними книгами 1666 року в містечку налічувалося 152 двори козаків і селян, які займалися хліборобством та скотарством. У їх господарствах було 112 коней та 156 волів. Селяни відробляли щотижня по 2 дні на користь ніжинських полковників, доставляли їм продовольство до двору. З часом посполиті та козаки розорялися й продавали свої землі. Так, у другій половині XVII століття в містечку з'явилося 6 бобилів (безземельних селян).
Козаки підлягали сотенній адміністрації. Вони платили податки — гроші й продукти на утримання уряду сотника, хорунжого, осавули, платили збори з тютюнових ділянок і пасік, а також непрямі податки. Козаки відбували поштову службу, їх залучали до лагодження укріплень, шляхів, гребель, примушували виділяти підводи. Військова служба надовго відривала їх від свого господарства. Веркіївські сотники часто брали за звільнення козаків від походів хабарі — грішми й худобою. Ці факти використовувала московська влада для компрометації устрою Гетьманщини та заманювання українців до кріпацького стану.
До складу Веркіївської сотні входило 7-9 населених пунктів. Серед основних населених пунктів, за час існування сотні, є: села Берестовець, Британівка, Заньки, Іллінці, Кошелівка, Смолярі та містечко Вертіївка.
Сотниками були: Іван Косинський (Колібаба) (1654—1659, 1672); Самуїл Афанасьєв (1692—1709); Павло Зимницький (1721—1732); Іван Адасовський (1733—1738) (предок Марії Адасовської-Заньковецької); Іван Армашевський (1739—1761); Сидір Армашевський (1761—1766); Іван Варидарський (1770—1777); Сидір Армашевський (1777—1781).
Детальнішу інформацію про Веркіївську сотню можна знайти у праці Лазаревського А. «Описание старой Малороссии. Материалы для истории заселения, землевладения, управления». — Т.2. (1893 р.) та у праці Шафонського А. Ф. «Черниговского намесничества топографическое описание» (1851 р.).
Московська присутність
У 1782 Веркиївка перетворена на волосний центр Ніжинського повіту Чернігівського намісництва Російської імперії. 1786 в містечку налічувалося 534 двори й проживало 1399 козаків та 1226 селян. На початку XIX століття володарями веркиївських кріпаків та земель були граф Безбородько Олександр Андрійович та кілька дрібних поміщиків — нащадків ніжинського полковника Хрущова. Вони зосередили в своїх руках близько 6 тис. десятин. Селянські наділи на ревізьку душу становили 1,5 десятини. Культивували тютюн на продаж. Козаків примушували своїми кіньми возити товар до Ніжина, на місто Чернігів, Могилів, Вітебськ. Покріпачені масово переходили на Катеринославщину, Дон, до Таврії. 1809 кілька сімей козаків пересилилися на землі Чорноморського війська, а 1810 — в Таврійську губернію.
Селяни брали участь у наполеонівських війнах на боці Московії. Козаки — у новостворені козацькі «новые малороссійскіе полки», селяни в ополченнях, багато — погоничами в обозі. По війні частина демобілізована, частина перетворена в солдати, частина переселена на Кубань. Крім панщини, примушували утримувати солдатів, які приходили на постій, постачання для війська провізії, фуражу, возів.
У 1839 колишній козак, граф Безбородько, який вислужився у Петербурзі, заснував у селі цукровий завод. За сезон 1856/57 року тут вироблено продукції на суму 40 тис. крб. сріблом. На річці Багачці діяв також млин.
Частина населення займалася ткацтвом, чоботарством та кравецтвом. Напередодні скасування кріпосного права тут жило 83 ремісники. Наприкінці 50 років у містечку відбувалися щотижневі базари та один ярмарок на рік. Заможні козаки й селяни частину товару продавали в Ніжині, а тютюн вивозили до Петербурга й Польщі.
В містечку 1859 року налічувалося 828 дворів, де жило 5733 осіб. Хоч кількість населення весь час зростала, у Веркиївці не було лікарні. Заможніші їздили за медичною допомогою до Ніжина, бідні лікувалися методами народної медицини. 1847 спалахнула епідемія холери.
Друга половина XIX століття
Довідавшись про реформу 1861 року, веркиївці відмовилися працювати в економії господаря. Вимагали землі, розкріпачення без викупу. Для приборкання були викликані війська. За уставними грамотами, 1086 селянам виділено на ревізьку душу по 1,8 десятини землі. Водночас поміщику належало 7400 десятин угідь. Така кількість землі могла прогодувати сім'ю при умові належного господарювання, також селяни орендували ділянки чи наймитували. Стандартна плата косаря — 38, молотника — 20 коп.
Наприкінці 80-х років наймити жали за п'ятий сніп, молотили й віяли — за десятий, а під час неврожаїв ця плата зменшувалася.
Багато селян орендували землю з половини, причому поміщики вимагали ще за кожну десятину поля поставити 2 косарі та зібрати й звезти в клуню урожай з 1/4 десятини. В основному сіро-піщані землі не давали високих урожаїв. Оброблялися погано, бо не вистачало робочої худоби. 1887 на 10 селянських дворів припадало в середньому 9 коней. З кожної десятини тут збирали по 65 пудів озимини та по 44 пуди ярини. У селян не було сіножатей, тому вони також орендували їх з половини, змушені були ще відробляти 2 дні за десятину.
На початку XX століття земельний наділ на ревізьку душу становив уже 1,2 десятини, але не з вини панів. Безземелля перетворювало селян у сільськогосподарських робітників. Вони працювали в економії Терещенка, який мав близько 6,5 тис. десятин землі. Робочий день тут тривав від світанку до темряви, а плата за виснажливу працю дорослого робітника становила 40 коп. у день. Після скасування кріпосного права у 70 роках XIX століття цукровий завод, що не витримав конкуренції, закрили. З 1873 року почав діяти винокурний завод. Умови праці на підприємстві були тяжкі. Робочий день тут часом не обмежувався. Робітники працювали з 6 годин ранку до 10—11 годин ночі без перерв для відпочинку й харчування. Вихідних днів протягом усього сезону (6—7 місяців) не було. Відпочити вдавалося лише один день на Різдво та два дні на Пасху. Плата ж на заводських харчах за таку каторжну працю становила 10 крб. на місяць.
1905 доведені до злиднів, безземельні селяни 6 квітня вдалися до мародерства і підпалів садиб поміщицьких працівників, які охороняли економію Терещенка. 18 квітня вийшли на демонстрацію з червоними прапорами й лівацькими піснями. Хотіли ґвалтом відібрати землю і розподілити між неуками. У жовтні погромили 12 садиб заможних селян, а 10 листопада підпалили економію Терещенка. Виступи були й 1906 році. На подвір'ї волосного управління зібралося близько 800 селян, які мали обрати уповноважених для виборів до Державної думи. Протестували проти визначених старшиною виборних, вимагали виборчого права. Примусили до втечі волосного старшину. Земський начальник з допомогою поліції провів «вибори» уповноважених із числа заможних господарів, що було правильним рішенням.
На межі століть
З 15 грудня 1895 по 1 січня 1896 зареєстровано 20 захворювань на черевний тиф, 6 — на скарлатину, 2 — на холеру, а всього за рік амбулаторію, яку відкрили в 70-ті роки, відвідало 9216 хворих. Медичну допомогу надавав один лікар. 1907 Веркіївку обслуговували лише акушерка й фельдшер.
Більшість жителів була неписьменною. Крім училища, де вивчали садівництво й бджільництво, 1877 року у двох земських школах навчалося 89 учнів і працювало 2 вчителі. 1881 року засновано однокласну земську школу, 1909 — двокласну, 1912 — ще одну однокласну. 1913 земство відкрило бібліотеку.
Село протягом XX століття
Веркіївка в роки Визвольних Змагань 1917—1921
1917 село визнало владу Української Центральної Ради. Вторгнення радянських військ у січні 1918 року призвело до хаосу та ліквідації централізованої влади. Вже у березні 1918 року село звільнили німецькі війська, які уклали союзний договір з УНР, а згодом — з Гетьманом України Павлом Скоропадським 27 травня 1918 року в супроводі групи стражників до села прибув повітовий начальник гетьманської варти військового округу і наказав скликати сход. Група більшовицьких терористів (К. А. Січкар, Ю. С. Лисиця) відкрили вогонь і вбили його.
Наступного дня з Ніжина сюди прибула озброєна комісія. Але більшовики втекли у навколишні ліси. Ними створено загін, який боровся з українською владою. У другій половині червня в районі Веркіївки—Мрина—Носівки більшовицькі загони створили так званий Центральний військово-повстанський штаб. Під його орудою диверсійними акціями займався Веркіївський партизанський загін. У липні під с. Дроздівкою напали на кінний загін, що прямував до с. Кукшина. Захопили багато зброї, важливі документи та списки селян, які підтримували більшовиків.
Українська влада разом з німецькими військами зосередила в районі війська. За цих умов прихильники росіян прийняли рішення про «загальне збройне повстання», яке невдовзі провалилося. На світанку 6 серпня загін кількістю 500 чоловік під командуванням П. К. Маруні й К. А. Січкаря з півночі й з півдня увірвався в село й оточив урядові установи. Зав'язався бій, який того ж дня закінчився перемогою повстанців. Проте не встигли вони відпочити, як стало відомо, що з боку Ніжина наближаються гетьманські війська. Повстанці зав'язали бій. Гетьманці почали обстріл з гармат. Червоні втекли у ліс.
Веркіївські червоні партизани 14 серпня знову вели бій з німецьким загоном. На Десні, біля села Хибалівки, партизани обстріляли пароплав і захопили в полон 10 гетьманських офіцерів, багато зброї та боєприпасів. Після цієї операції загін утік в Дроздівські ліси. Згодом влилися в 1-шу Українську Радянську дивізію, яка формувалася тут, і вела партизанські дії в тилу військ УНР. У складі цих партизанських загонів воював член Веркіївського ревкому, згодом генерал-полковник Червоної армії М. П. Кирпонос (1892—1941).
Частини Таращанського полку 19 січня 1919 року знову захопили Веркіївку. 21 січня відновив діяльність так званий ревком. Було конфісковано землю. Селяни успішно провели весняно-посівну кампанію. Всупереч червоному теророві, поновила роботу лікарня, школа, хата-читальня. Наприкінці червня у зв'язку з наближенням військ Денікіна більшовики вдалися до примусової мобілізації молоді у ряди Червоної Армії.
На початку вересня білогвардійці зайняли містечко. Вчергове червоні окупанти повернулися в село 20 листопада 1919 року.
Встановлення радянської влади
26 листопада у Веркіївці розіграно комедію під назвою «вибір сільського ревкому». Члени угруповання полювали за молоддю, яку силували вступати до комсомолу. 18 червня 1920 обрано адміністрацію села. Тоді ж створено й так званий комнезам на чолі з М. Марунею. Вони конфіскували селянське добро, провокували конфлікти між заможними та бідними односельцями.