Бíлий ві́рш — неримований вірш; в усьому іншому (розмір, ритм, чергування наголошених і ненаголошених закінчень тощо) мало чим відрізняється від римованих.
Вперше з'явився в Італії в 16 ст. Розвиток білого вірша пов'язаний з прагненням наблизити віршовану мову до розмовної. Найбільшого розвитку білий вірш досяг у драматургічних жанрах (В. Шекспір, Дж. Мільтон, Й.-В. Гете, О. Пушкін, І. Кочерга), за класичний взірець яких можуть правити твори Лесі Українки («У пущі», «В катакомбах», «Йоганна, жінка Хусова», «Лісова пісня», «Бояриня» та інші), де п'ятистопний ямб, позбавлений рими, набуває гнучкої та природної інтонації.
В ліриці, якщо мовиться про білий вірш, використовуються будь-які віршові розміри, як двостопні, так і тристопні: Біліли зорі, мов кульбаба, і місяць ріс, мов молочай; як поле ширшало під вітром, коні прийшли до водопою (...) (Патриція Килина).
Або: Не збагну. Чи наснилось, а може, насправді... Наче в трави пірнаю, наче в травах тону... А на поміч не кличу. Немов божевільний, Вигрібаю чогось на глибінь (В. Марочкін).
У ліричному вірші, на відміну від драматичних творів, білий вірш може поділятися на строфи. Такий поділ здійснюється завдяки чергуванню переважно окситонних та парокситонних, а також дактилічних і гіпердактилічних клаузул.
Див. також Desiderata
Література Літературознавчий словник-довідник за редакцією Р. Т. Гром'яка, Ю. І. Коваліва, В. І. Теремка. — К.: ВЦ «Академія», 2007