«Досьє Іпкресс» () — перший шпигунський роман Лена Дейтона, опублікований у 1962 році. Сюжет пов’язаний із промиванням мізків у період Холодної війни та містить сцени в Лівані й на атолі, де проводиться випробування американської ядерної зброї, а також відомості про РДС-1 — першу атомну бомбу Радянського Союзу. Твір було екранізовано у вигляді фільму 1965 року та телевізійного серіалу 2022 року.

Plot Розповідь подана у формі звіту неназваного агента розвідки про справу, пов’язану з викраденням британських учених. Він працює в невеликому агентстві та отримує завдання розібратися з кримінальним діячем, на ім'я Джей, який продає викрадених осіб Радянському Союзу. Хоча одного з учених вдається врятувати, розслідування ускладнюється: з’являються хибні сліди, відбуваються вбивства, а підозра падає на самого протагоніста. Його відправляють за кордон, де його звинувачують у подвійній агентурі, захоплюють у полон і піддають тортурам, після чого з’ясовується, що це було частиною ширшої змови. Повернувшись до Лондона, він викриває істину: його керівник Далбі є справжнім зрадником, який співпрацює з Джеєм. За допомогою військової розвідки обох заарештовують. Наприкінці з’ясовується, що викрадення були частиною програми промивання мізків під назвою Іпкресс, призначеної для перетворення важливих осіб на лояльних до СРСР. Джей зрештою переходить на бік британців, тоді як про Далбі повідомляється як про загиблого.

Передумови У 1966 році Дейтон писав: «Я заробляв достатньо грошей як художник, щоб писати все, що захочу. Я обрав шпигунський роман»:Я хотів мати проблему або загадку, яка б супроводжувала дію книги, але прагнув, щоб сама книга була нерівною й неохайною, як життя. Я хотів, щоб характеристика персонажів і діалоги визначали загадку, а не навпаки, як це було у детективних романах 1930-х років, які перетворилися на головоломки, а не на історії. Передусім мене цікавили варіації обману й помилок.

Надто багато персонажів у прочитаній мною художній літературі завжди говорили всю правду й майже ніколи не помилялися у своїх судженнях. Я вирішив написати оповідь від першої особи, у якій оповідач брехатиме кожному, якщо це відповідатиме його цілям, і обрав формат історії про таємного агента, щоб використати політичне тло, яке мене цікавило.«Роман має борг перед Чендлером, але був натхненний “Осором диявола” — старим фільмом із Богартом і Лорре», — додав Дейтон. У 1992 році він зазначив, що поштовхом до написання роману стала його реальна сусідка Анна Волкофф, білогвардійська емігрантка, яка співпрацювала з криптографом американського посольства для шпигунства на користь Німеччини під час Другої світової війни. Мати Дейтона готувала для її званих вечер, і він згадував, як офіцери MI5 прийшли її заарештувати: «Цей досвід став головним чинником у моєму рішенні написати шпигунську історію з першої ж спроби художньої прози». Сюжет включає тему контролю свідомості; акронім ІПКРЕСС розшифровується як «Induction of Psycho-neuroses by Conditioned Reflex under Stress» («індукція психоневрозів за допомогою умовного рефлексу під впливом стресу»). Зображене промивання мізків подібне до техніки шоку, відомої як «психічне програмування», розробленої Дональдом Юеном Камероном у 1950-х роках, спочатку на нічого не підозрюючих пацієнтах психіатричних лікарень; ця методика застосовувалася й фінансувалася в межах секретної програми ЦРУ MKULTRA в Канаді.

Роман Протагоніст Дейтона залишається безіменним, і це зберігається в усіх продовженнях. На початку роману повідомляється, що він працював у військовій розвідці протягом трьох років, перш ніж приєднатися до свого теперішнього агентства — WOOC(P) — як цивільний співробітник. WOOC(P) описується як «один із найменших і найважливіших підрозділів розвідки». Точне значення абревіатури не розкривається, хоча його попередній керівник називає її «тимчасовою». Побіжно також зазначається, що він походить із Бернлі, графство Ланкашир, і народився приблизно у 1922 або 1923 році. WOOC(P) є невеликим підрозділом, і безіменний герой має значну автономію. Він винахідливий і готовий до будь-яких обставин, зберігаючи «набір для втечі», що містить гроші, фальшивий паспорт та інші документи, які пересилаються поштою; він забирає цей пакунок за адресою в сумнівній лондонській крамниці та знову відправляє його туди в новому конверті. Він також гурман, який цінує якісну їжу. Кулінарія відіграє помітну роль як у романі, так і у фільмі; сам Дейтон був досвідченим кухарем. Як і в кількох інших його ранніх романах, заголовки розділів мають особливу форму. У «Досьє Іпкресс» кожен розділ починається з цитати з гороскопа, яка пов’язана з подіями розділу, хоча й досить умовно, як це характерно для більшості гороскопів. Обкладинка книги, створена другом Дейтона Реймондом Гоукі, описується як «шаблон для обкладинок усіх наступних “аеропортних” романів».

Фільм Кіноверсію з Майклом Кейном у головній ролі було випущено у 1965 році; продюсером виступив Гаррі Зальцман, співпродюсер фільмів про Джеймса Бонда, за участю кількох провідних членів творчої команди цих стрічок. Кінематографічна форма ускладнила збереження анонімності героя Дейтона, який отримав ім’я Гаррі Палмер. Ім’я персонажа було обране Кейном під час обіду з Гаррі Зальцманом. Вони намагалися знайти ім’я для героя й дійшли висновку, що найкраще підійде максимально буденне ім’я. На запитання Зальцмана, яке ім’я могло б бути найбуденнішим, Кейн запропонував «Гаррі», а потім одразу перепросив. Однак Зальцман поставився до цього з гумором і зазначив, що його справжнє ім’я — Гершель, а не Гаррі, тож варіант його влаштував. Прізвище було натхнене хлопцем, на ім’я Палмер, якого Кейн знав у школі; він описував його як «найбільш нудного хлопця, якого я коли-небудь зустрічав». Ім’я «Гаррі» насправді з’являється в короткому епізоді книги, коли до безіменного героя звертаються словами «Hello, Harry». Це змушує його подумати: «Мене звуть не Гаррі, але в цій справі важко пам’ятати, чи колись це було не так».

Телесеріал Телевізійну адаптацію з тією ж назвою, зняту режисером Джеймсом Воткінсом і з Джо Коулом у ролі Палмера, було вперше показано на ITV 6 березня 2022 року.

Примітки

Посилання

Лондон у романі «Досьє Іпкресс», стаття Ніколаса Тределла на сайті London Fictions