Крагуєвська різанина — масове вбивство від 2778 до 2794 переважно сербських чоловіків та хлопчиків у місті Крагуєваць, що було скоєне німецькими солдатами 21 жовтня 1941 року. Вона сталася на окупованій німцями території Сербії під час Другої світової війни та була помстою за напади повстанців у районі Горні Мілановац, в результаті яких загинуло десять німецьких солдатів, а 26 отримали поранення. Кількість заручників, яких мали розстріляти, розраховувалася за формулою: 100 заручників на кожного вбитого німецького солдата і 50 заручників на кожного пораненого німецького солдата. Цю формулу розробив Адольф Гітлер з метою придушення антинацистського опору у Східній Європі.

Після проведення каральної операції в навколишніх селах, під час якої було розстріляно понад 400 чоловіків та спалено чотири села, було вбито ще 70 чоловіків-євреїв та комуністів, заарештованих у Крагуєваць. Одночасно німецькі війська та місцеві колабораціоністи зібрали чоловіків віком від 16 до 60 років, включаючи учнів середніх шкіл, і з-поміж них відібрали жертв. Вибраних чоловіків потім вивели на поля за межами міста, розстріляли з важких кулеметів, а їхні тіла поховали у братських могилах. Сучасні німецькі військові архіви вказують, що було розстріляно 2 300 заручників. Після війни завищені оцінки сягали 7000 загиблих, але німецькі та сербські вчені зараз погодилися на цифрі майже 2800 убитих, включаючи 144 учнів середніх шкіл. Окрім сербів, серед жертв масового вбивства були євреї, роми, мусульмани, македонці, словенці та представники інших національностей.

Кілька високопоставлених німецьких військових чиновників були засуджені за їхню участь у репресивних розстрілах під час Нюрнберзького процесу та наступних Нюрнберзьких процесах. Різанина мала глибокий вплив на хід війни в Югославії. Вона загострила напруженість між двома партизанськими рухами: партизанами, очолюваними комуністами, та роялістськими, сербськими націоналістичними четниками, і переконала лідера четників Дражу Михайловича, що подальші напади на німців призведуть лише до збільшення кількості смертей серед сербського цивільного населення. Німці незабаром зрозуміли, що масові страти сербів є неефективними та контрпродуктивними, оскільки вони, як правило, штовхали населення в обійми повстанців. Співвідношення 100 страт на одного вбитого солдата та 50 страт на одного пораненого солдата було зменшено вдвічі в лютому 1943 року, а пізніше того ж року його взагалі скасували. Пам'ять про цю різанину увічнена в Меморіальному парку «Жовтень у Крагуєваці» та розташованому поруч Музеї 21 жовтня, а також стала темою кількох віршів і художніх фільмів. Річницю різанини щорічно відзначають у Сербії як День пам'яті сербських жертв Другої світової війни.

Передісторія

Оточення та вторгнення в Югославію Після «Аншлюсу» 1938 року між нацистською Німеччиною та Австрією Югославія стала межувати з Німеччиною на північному заході й опинилася під дедалі більшим тиском, оскільки її сусіди приєдналися до країн Осі. У квітні 1939 року Італія відкрила другий кордон з Югославією, вторгнувшись і окупувавши сусідню Албанію. З початком Другої світової війни уряд Югославії оголосив про свій нейтралітет. У період з вересня по листопад 1940 року Угорщина та Румунія приєдналися до Троїстого пакту, приєднавшись до країн Осі, а Італія вторглася до Греції. Югославія на той час була майже повністю оточена країнами Осі та їхніми сателітами, і її нейтральна позиція щодо війни стала напруженою. Наприкінці лютого 1941 року до пакту приєдналася Болгарія. Наступного дня німецькі війська увійшли до Болгарії з Румунії, замкнувши кільце навколо Югославії. Маючи намір убезпечити свій південний фланг для майбутнього нападу на Радянський Союз, німецький диктатор Адольф Гітлер почав чинити сильний тиск на Югославію, щоб вона приєдналася до країн Осі. 25 березня 1941 року, після деякої затримки, югославський уряд умовно підписав пакт. Через два дні група прозахідних, сербських націоналістичних офіцерів Королівських югославських ВПС скинула регента країни, принца Павла, в результаті безкровного державного перевороту. Вони посадили на трон його племінника-підлітка Петра та привели до влади «уряд національної єдності» на чолі з командувачем Королівських югославських ВПС генералом Душаном Сімовичем. Переворот розлютив Гітлера, і він одразу ж віддав наказ про вторгнення в країну, яке розпочалося 6 квітня 1941 року.

Югославія була швидко розгромлена об'єднаною силою держав Осі та капітулювала менш ніж за два тижні. Уряд та королівська родина вирушили у вигнання, а країну окупували та розчленували її сусіди. Німецька окупація Сербії обмежувалася кордонами Королівства Сербія, що існували до Балканської війни, і була спрямована на контроль над ключовими залізничними та річковими транспортними шляхами, що пролягали через цю територію, а також над її цінними ресурсами, зокрема кольоровими металами. Площа окупованої території становила близько 51 000 км², а чисельність населення — 3,8 мільйона осіб. Гітлер недовго розглядав можливість знищення будь-якої сербської держави, але швидко відмовився від цієї ідеї, і німці почали шукати серба, придатного для очолення маріонеткового уряду у Белграді. Спочатку вони зупинилися на Мілані Ачимовичі, переконаному антикомуністі, який обіймав посаду міністра внутрішніх справ Югославії наприкінці 1939 та на початку 1940 років.

Окупація та опір

Після вторгнення виникли два рухи опору: багатоетнічні партизани під керівництвом комуністів та четники — прихильники монархії та сербські націоналісти, хоча протягом 1941 року на окупованій території навіть партизани складалися майже виключно з сербів. Партизанами керував Генеральний секретар Комуністичної партії Югославії Йосип Броз Тіто; четників очолював полковник Дража Михайлович, офіцер довоєнної Королівської Югославської армії. Ці два рухи мали дуже різні цілі. Партизани прагнули перетворити Югославію на комуністичну державу під керівництвом Тіто, тоді як четники прагнули повернення до довоєнного статусу-кво, за якого була б відновлена югославська монархія — і, як наслідок, сербська політична гегемонія. Комуністичний опір розпочався на початку липня, незабаром після вторгнення до Радянського Союзу, і був спрямований як проти німців, так і проти маріонеткових властей. До кінця серпня 1941 року партизани та четники проводили спільні атаки проти німців. Партизани були добре організовані, і багато їхніх командирів мали значний військовий досвід, бо воювали у Громадянській війні в Іспанії. Протягом кількох місяців після вторгнення вони мали 8 000 бійців, розподілених між 21 загоном лише в Сербії. Багато четників були або ветеранами Балканських воєн та Першої світової війни, або колишніми членами Королівської югославської армії. На момент масового вбивства вони налічували близько 20 000 бійців на окупованій німцями території Сербії.

29 серпня німці замінили Ачімовича на іншого затятого антикомуніста — колишнього міністра армії та флоту та начальника Генерального штабу генерала Мілана Недича, який сформував новий маріонетковий уряд. У вересні уряду Недича було дозволено сформувати Сербські добровольчі загони (пізніше Сербський добровольчий корпус, СДК) — допоміжне воєнізоване формування, покликане допомогти придушити антинімецький опір. Фактично, СДК був військовим крилом фашистського Югославського національного руху (, Збор), очолюваного Дімітрієм Льотичем. Спочатку передбачалося, що його чисельність становитиме 3 000–4 000 бійців, але зрештою ця цифра зросла до 12 000. На чолі її стояв Коста Мушицький, колишній полковник Королівської югославської армії, якого Недич призначив 6 жовтня 1941 року. На початкових етапах окупації СДК становила основну частину сил Недича, чисельність яких наприкінці 1941 року становила близько 20 000 осіб.

Прелюдія

Антинімецьке повстання

Нездатність Недіча розгромити партизанів і четників змусила військового командувача в Сербії звернутися до Німеччини з проханням про підкріплення з інших частин континенту. У середині вересня для придушення повстання в Сербії туди перекинули 125-й піхотний полк із Греції та 342-гу піхотну дивізію з Франції. 16 вересня Гітлер видав Директиву № 312 генерал-фельдмаршалу Вільгельму Лісту, командувачу Вермахту в Південно-Східній Європі, наказуючи йому придушити будь-який опір у цій частині континенту. Того ж дня Верховне командування Збройних сил () опублікувало наказ Гітлера про придушення «Комуністичних збройних рухів опору на окупованих територіях», підписаний генерал-фельдмаршалом Вільгельмом Кейтелем. Цей указ визначав, що всі напади на німців на Східному фронті слід «розглядати як такі, що мають комуністичне походження», і що за кожного вбитого німецького солдата слід розстрілювати 100 заручників, а за кожного пораненого — 50. Цей наказ мав поширюватися на всю Східну Європу, хоча аналогічна політика вже була запроваджена в Сербії ще 28 квітня 1941 року з метою стримування партизанських нападів. У першій половині року напади на німців посилилися, і Сербія знову перетворилася на зону бойових дій. Німецькі війська розійшлися по сільській місцевості, спалюючи села, беручи заручників і створюючи концентраційні табори. Перші масові страти заручників розпочалися в липні.

Посилення військової присутності Німеччини в Сербії призвело до нової хвилі масових страт та воєнних злочинів. Командири, які несли найбільшу відповідальність за ці звірства, були переважно австрійського походження та служили в австро-угорській армії під час Першої світової війни. Більшість із них були затятими антисербами, і історик Стеван К. Павлович пов'язує ці упередження з більш загальним антислов'янським расизмом нацистів. 19 вересня генерал-лейтенант гірсько-піхотних військ Франц Беме був призначений повноважним командувачем у Сербії, на якого покладалася безпосередня відповідальність за придушення повстання; він прибув разом зі штабом XVIII гірського корпусу. Для виконання цього завдання йому були виділені додаткові сили, що посилили три німецькі окупаційні дивізії, які вже перебували на цій території. Цими дивізіями були 704-та, 714-та та 717-та піхотні дивізії. Беме висловлював глибоку ненависть до сербів і заохочував своїх солдатів, переважно австрійського походження, до «помсти» над ними. Його головними причинами невдоволення були вбивство ерцгерцога Франца Фердинанда та подальші військові поразки Австро-Угорщини від рук Королівської сербської армії, які, на його думку, можна було виправити лише шляхом розстрілу сербських мирних жителів. «Ваша мета, — заявив Беме, —має бути досягнута на тій землі, де 1914 року через зраду сербів, чоловіків і жінок, текли ріки німецької крові. Ви — месники за тих загиблих».

Зіткнення в Горні Мілановаці

Здача 6-ї роти До кінця вересня 1941 року місто Горні Мілановац фактично було відрізане від решти окупованої німцями Сербії через часті перебої в автомобільному та залізничному сполученні, що вело до нього та з нього. — 29 вересня підрозділи четників з Такова та партизанські загони з Чачака атакували Горній Мілановац, який обороняла 6-та рота 920-го батальйону (місцевої оборони). Гарнізон 6-ї роти базувався в місцевій школі. Партизани не розраховували захопити гарнізон, але здійснили напад, щоб залучити нових бійців з околиць. Місцевий командир четників Звонімір Вучкович дізнався про плани партизанів і вирішив приєднатися до нападу, щоб уникнути значної втрати авторитету, яка б сталася, якби він дозволив партизанам атакувати самостійно. Повстанці розпочали ранковий напад на школу. Хоча їм вдалося захопити вартові пости, важкі кулемети німців незабаром зупинили штурм. За 90 хвилин бою десять німців загинули та 26 отримали поранення. Дві повстанські групи вирішили, що продовження штурму буде занадто дорогим, і Вучкович запропонував вести переговори з німцями.