Право на приватність — елемент різних правових традицій, метою якого є обмеження дій уряду та приватного сектору, що загрожують приватності осіб. Понад 185 національних конституцій згадують право на приватне життя. З моменту викриття глобального стеження у 2013 році право на приватне життя стало предметом міжнародних дискусій. Урядові установи, такі як АНБ, ФБР, ЦРУ, та Центр правительственної зв'язку, займаються масовим . Деякі сучасні дебати навколо права на приватне життя включають питання про те, чи може приватне життя співіснувати з поточними можливостями отримувати доступ до багатьох деталей життя людини та аналізувати їх; чи втрачається право на приватне життя як частина суспільного договору щодо посилення захисту від ймовірних терористичних загроз; та чи є загрози тероризму вагомим приводом для шпигунства за населенням. Суб'єкти приватного сектору також можуть загрожувати праву на приватне життя зокрема технологічні компанії, такі як Amazon, Apple, Meta, Google, Microsoft та Yahoo, які використовують та збирають персональні дані.
Міжнародне право
Право на приватність є одним із основних прав людини, яке міцно закріплене в міжнародному праві. 10 грудня 1948 року Генеральна Асамблея Організації Об’єднаних Націй ухвалила Загальну декларацію прав людини (ЗДПЛ); хоча саме право на приватність у цьому документі не згадується, у статті 12 йдеться про приватність:
Пізніше приватність кодифікується в наступних (жорстких) міжнародних договорах з прав людини, включаючи Міжнародний пакт про громадянські та політичні права:
Ніхто не може зазнавати свавільного чи незаконного втручання в його особисте життя, сімейне життя, недоторканність житла чи кореспонденцію, а також незаконних посягань на його честь і репутацію. Кожен має право на захист закону від такого втручання чи посягань.
— Міжнародний пакт про громадянські та політичні права, стаття 17
Історія Поняття «права людини на приватність» бере свій початок у XII столітті в італійському місті Болонья, коли в «» значення латинського слова ius, яке раніше означало «те, що є справедливим», було розширено і стало включати поняття «права — повноваження, яким володіє особа для контролю над чимось або для пред'явлення претензій на щось».
У Сполучених Штатах статтю у випуску від 15 грудня 1890 року під назвою «», написану адвокатом та майбутнім суддею Верховного суду США Луїсом Брендейсом, часто називають першим явним висновком про право США на приватність. Воррен II та Брендейс писали, що приватність — це «право бути залишеним у спокої» та зосереджувалися на захисті окремих осіб. Такий підхід був відповіддю на нещодавні технологічні досягнення того часу, такі як фотографія та сенсаційна журналістика, також відома як «жовта преса».
Право на приватність нерозривно пов’язане з інформаційними технологіями. У своїй широко цитованій у справі «» (1928) Брандейс спирався на ідеї, викладені ним у статті «Право на приватність». У цій окремій думці він наголошував, що питання особистого життя мають більший стосунок до конституційного права, йдучи настільки далеко, що стверджував: «уряд було визнано потенційним порушником права на приватність». Він пише: «Відкриття та винаходи дали уряду можливість, за допомогою засобів, набагато ефективніших за тортури на дибі, домогтися розкриття в суді того, про що шепочуться в кабінеті». У той час телефони часто були комунальним майном, з спільними лініями та операторами телефонної станції, які потенційно могли підслуховувати. До часу справи , у 1967 році, телефони стали особистими пристроями з лініями, що не використовувалися спільно між будинками, а комутація була електромеханічною. У 1970-х роках нові обчислювальні та записуючі технології викликали ще більше занепокоєння щодо приватного життя, що призвело до прийняття .
В останні роки було мало спроб чітко та точно визначити «право на приватність».
Як індивідуальне право
вважає, що нові технології змінюють баланс між приватністю та розкриттям інформації, і що права на приватність можуть обмежувати державний нагляд для захисту демократичних процесів. Вестін визначає приватність як «право окремих осіб, груп чи установ самостійно визначати, коли, як і в якій мірі інформація про них передається іншим». Вестін описує 4 стани приватності: самотність, близькість, анонімність та стриманість. Ці стани повинні збалансувати участь з нормами:Кожна людина постійно перебуває в процесі особистої адаптації, в якому вона балансує між бажанням приватності та бажанням розкриття та спілкування з іншими, з огляду на умови навколишнього середовища та соціальні норми, встановлені суспільством, у якому вона живе.
— Алан Вестін, «Приватність і свобода», 1968 За ліберально-демократичних систем приватність створює простір, відокремлений від політичного життя, та дозволяє особисту автономію, водночас гарантуючи демократичні свободи об’єднань та слова. Приватність для осіб – це здатність поводитися, думати, говорити та висловлювати ідеї без моніторингу чи спостереження з боку іншої особи. Люди здійснюють свою свободу слова, відвідуючи політичні мітинги та вирішуючи приховувати свою особу в Інтернеті, використовуючи псевдоніми.
Девід Флаерті вважає, що мережеві комп'ютерні бази даних становлять загрозу приватності. Він розробляє «захист даних» як аспект приватності, що включає «збір, використання та поширення персональної інформації». Ця концепція формує основу для справедливої інформаційної практики, що використовується урядами в усьому світі. Флаерті висуває ідею приватності як контролю над інформацією, «люди хочуть, щоб їх залишили в спокої та мали певний контроль над тим, як використовується інформація про них».
описав сучасне право на приватність як «Добросовісні інформаційні практики»: «права та обов’язки, пов’язані зі збором та використанням персональної інформації». Ротенберг наголошує, що розподіл прав здійснюється суб’єктом даних, а обов’язки покладаються на збирачів даних через передачу даних та асиметрію інформації щодо практики обробки даних.
Річард Познер та Лоуренс Лессіг зосереджуються на економічних аспектах контролю за персональною інформацією. Познер критикує приватність за приховування інформації, що знижує ефективність ринку. Для Познера зайнятість – це продаж себе на ринку праці, що, на його думку, схоже на продаж продукту. Будь-який «дефект» у «продукті», про який не повідомляється, є шахрайством. На думку Лессіга, порушення приватності в Інтернеті можна регулювати за допомогою закону. Лессіг стверджує, що «захист приватності був би сильнішим, якби люди сприймали це право як право власності», і що «люди повинні мати можливість контролювати інформацію про себе».
стверджував, що приватність, право контролювати доступ до персональної інформації та її використання, тісно пов'язане з добробутом людини. Він зазначає, що «наявність можливості та повноважень регулювати доступ до місць розташування, тіл та персональної інформації та їх використання є невід'ємною частиною людського процвітання», і хоча «форми приватності можуть бути культурно відносними... потреба в приватності такою не є».
Як колективна цінність і право людини Були спроби переосмислити право на приватність як фундаментальне право людини, соціальна цінність якого є важливим компонентом функціонування демократичних суспільств.
Прісцилла Ріган вважає, що індивідуальні концепції приватності зазнали невдачі як у філософському, так і в політичному плані. Вона підтримує соціальну цінність приватності з трьома вимірами: спільні сприйняття, суспільні цінності та колективні компоненти. Спільні ідеї щодо приватності дозволяють свободу совісті та різноманітність думок. Суспільні цінності гарантують демократичну участь, включаючи свободу слова та об'єднань, та обмежують владу уряду. Колективні елементи описують приватність як колективне благо, яке не можна розділити. Мета Ріган — посилити претензії щодо приватності в процесі розробки політики: «якби ми визнали колективну або суспільно-благотворну цінність приватності, а також спільну та суспільну цінність приватності, ті, хто виступає за захист приватності, мали б міцнішу основу для аргументації на користь її захисту».Regan, P. M. (1995). Legislating Privacy: Technology, social values, and public policy. Chapel Hill: The University of North Carolina Press.
Леслі Реґан Шейд стверджує, що право людини на приватність є необхідною умовою повноцінної демократичної участі та забезпечує людську гідність і автономію. Приватність залежить від норм, що регулюють поширення інформації, та від того, чи є таке поширення доречним. Порушення права на приватність залежать від контексту. Право людини на приватність має прецедент у Декларації прав людини Організації Об’єднаних Націй. Шейд вважає, що до питання приватного життя слід підходити з орієнтованої на людину точки зору, а не через призму ринкових відносин.Shade, L. R. (2008). "Reconsidering the right to privacy in Canada". Bulletin of Science, Technology & Society, 28(1), 80–91.
Законодавство про приватність у різних юрисдикціях Законодавство про приватність застосовуються як до державного, так і до приватного сектору.
Канада Канадське законодавство про приватність походить із загального права, статутів Парламенту Канади та різних законодавчих органів провінцій, а також Канадської хартії прав і свобод. Можливо, іронічно, але канадська правова концепція приватності, як і більшість сучасних західних правових концепцій приватності, бере свій початок від статті Уоррена та Брандейса «Право на приватність», опублікованої в Harvard Law Review у 1890 році. Голваст зазначає: «Майже всі автори, які пишуть про приватність, починають свою дискусію зі знаменитої статті «Право на приватність» Семюеля Уоррена та Луїса Брандейса».
Китай Конституція є найвищим законом у Китаї. Право на приватність застосовується на всій території Китаю. Конституція визначає основні принципи діяльності всіх державних органів у Китаї та передбачає, що «всі державні органи зобов’язані дотримуватися Конституції та законів і нести відповідальність за будь-які їхні порушення; закон спеціально захищає громадянські права на особисту гідність громадянина та таємницю листування».
Проте в багатьох справах, порушених у правовій системі, ці права були ігноровані, оскільки суди не розглядали кожну справу з однаковим правовим прецедентом для кожної справи. Китай застосовує за своїм населенням, зокрема за допомогою систем відеоспостереження.
Закон про захист персональних даних 2021 року є першим комплексним законом Китаю про права на персональні дані та розроблений за зразком Загального регламенту про захист даних Європейського Союзу.
Європейський Союз
Право на приватність захищено в ЄС статтею 8 Європейської конвенції з прав людини:Порівняно зі Сполученими Штатами, Європейський Союз (ЄС) має більш розширені закони про захист даних.
Загальний регламент про захист даних (GDPR) є важливим компонентом законодавства про приватність та законодавства про права людини, зокрема статті 8(1) Хартії основних прав Європейського Союзу.
Згідно з GDPR, дані про осіб, незалежно від їхнього громадянства, можуть збиратися або оброблятися лише у певних випадках та за певних умов. Вимоги до контролерів даних згідно з GDPR включають ведення обліку їхньої діяльності з обробки даних, прийняття політик захисту даних, прозорість щодо суб'єктів даних, призначення співробітника із захисту даних та впровадження технічних гарантій для зменшення ризиків безпеки.
Рада Європи Рада Європи зібралася для обговорення захисту осіб, коли було створено Договір про Конвенцію № 108 та відкрито для підписання державами-членами та для приєднання державами, що не є членами.
Конвенція закрилася і потім була перейменована на Конвенцію 108: Конвенція про захист осіб стосовно автоматизованої обробки персональних даних.