Свобода пересування, право на мобільність або право на подорожі — поняття у сфері прав людини, яке охоплює право особи пересуватися з одного місця в інше в межах території країниЖеремі Ґілберт, «Кочові народи та права людини» (2014), с. 73: «Свобода пересування в межах країни охоплює як право вільно подорожувати територією держави, так і право змінювати місце проживання та обирати місце проживання»., а також залишати країну та повертатися до неї. Це право передбачає не лише відвідування різних місць, а й зміну місця проживання чи роботи особи.Kees Groenendijk, Elspeth Guild, and Sergio Carrera, Illiberal Liberal States: Immigration, Citizenship and Integration in the EU (2013), p. 206: "[F]reedom of movement did not only amount to the right to travel freely, to take up residence and to work, but also involved the enjoyment of a legal status characterised by security of residence, the right to family reunification and the right to be treated equally with nationals".

Таке право передбачено конституціями багатьох держав та документами, що відображають норми міжнародного права. Наприклад, стаття 13 Загальної декларації прав людини стверджує, що:

«Кожна людина має право вільно пересуватися і обирати собі місце проживання у межах кожної держави». «Кожна людина має право покинути будь-яку країну, включаючи й свою власну, і повертатися у свою країну».

Деякі люди та організації виступають за розширення свободи пересування, щоб включити між країнами. Свобода пересування обмежується різними способами різними урядами і може навіть відрізнятися в межах території однієї країни. Такі обмеження, як правило, ґрунтуються на міркуваннях громадського здоров'я, порядку або безпеки та постулюють, що право на ці умови виключає поняття свободи пересування.Dowty, Alan, Closed Borders: the Contemporary Assault on Freedom of Movement. Yale University Press, 1989.

Загальні обмеження Обмеження на міжнародні поїздки людей (імміграція чи еміграція) є поширеною практикою. У межах країн свобода пересування часто більш обмежена для неповнолітніх, і кримінальне законодавство може змінювати це право, оскільки воно застосовується до осіб, обвинувачених або засуджених за злочини (наприклад, умовно-дострокове звільнення, випробувальний термін, реєстрація). У деяких країнах свобода пересування історично була обмежена для жінок та для представників неблагополучних расових та соціальних груп. Держави можуть відхилятися від своєї звичайної позиції з цього питання з правових, політичних, гуманітарних та/або інших причин. Наприклад, країна, яка загалом є поблажливою щодо в'їзду своїх іноземців, в'їзду своїх громадян та/або внутрішніх поїздок осіб, які вже присутні, може відчувати потребу обмежити одне або декілька з цих прав під час війни, або країна з суворою імміграційною політикою може дозволити тимчасовий або безстроковий в'їзд із зони конфлікту в сусідній країні.

Національна та/або регіональна економічна політика, що чинить «стримувальний вплив» на міжнародне та/або внутрішньонаціональне переміщення осіб або іншим чином його стримує, може включати наступне:

Національно та/або регіонально встановлені бар'єри мінімальної заробітної плати ( тобто «» для одиниць робочого часу): Коли орган влади встановлює мінімальну заробітну плату для юрисдикції, він перешкоджає роботодавцям у цій юрисдикції вигідно наймати потенційних працівників (іноземних чи місцевих), чия максимальна за одиницю часу за місцевих умов нижча за місцеву мінімальну заробітну плату. Таким чином, це виключає цих працівників з участі на ринку праці юрисдикції та позбавляє пов'язаного з цим стимулу для працівників, які проживають у районах з низькою заробітною платою, переїжджати або іншим чином подорожувати до юрисдикції.

Вимоги щодо того, щоб мешканці певної юрисдикції мали при собі офіційні документи (, національні посвідчення особи тощо) та пред’являли їх на вимогу внутрішніх органів влади:

Ці вимоги часто лежать в основі системи контрольно-пропускних пунктів та відстеження, що діє на всій території юрисдикції та стримує внутрішні поїздки, зокрема пов’язані з роботою, членів груп, яких влада часто обирає об’єктом зловживань чи утисків.

Крім того, вимога щодо наявності та пред’явлення цих документів унеможливлює законне здійснення таких поїздок особами — як іноземцями, що перебувають на території юрисдикції, так і, у разі якщо юрисдикція застосовує цю вимогу однаково, навіть громадянами цієї юрисдикції — які не можуть дозволити собі сплатити збори за такі документи, яким юрисдикція безпідставно відмовляє у видачі цих документів або яким державна чи неурядова організація відмовила у фізичному доступі до цих документів чи їхньому володінні.

Вимога щодо наявності та пред’явлення таких документів потенційним або новим працівникам є аналогом описаних вище наслідків для поїздок на етапі найму.

Місцеві/регіональні бар'єри для будівництва житла та, отже, заселення певних районів ( наприклад, політика «»): Зменшуючи пропозицію нового житла в певній юрисдикції, така політика завищує ціни як на новозбудоване, так і на вже побудоване житло і тим самим звужує коло осіб, які мають фінансові можливості для імміграції.

Проєктування автомобільних доріг та автомагістралей, що передбачає обмежений доступ або його повну відсутність для пішоходів та/або велосипедистів: під час проєктування та розбудови транспортної інфраструктури надмірна або виключна орієнтація на автомобільні перевезення непропорційно сприяє поїздкам, пов’язаним із роботою (та іншим), осіб, які можуть дозволити собі придбати автомобіль і мають можливість керувати ним або найняти водія. Деякі проєкти інфраструктури для автотранспорту активно перешкоджають пересуванню пішоходів та велосипедистів, фізично блокуючи їх або направляючи їх на , що перетинаються з рухом автотранспорту середньої та високої швидкості, що збільшує частоту та середню тяжкість зіткнень.

Свобода пересування між приватними володіннями У деяких юрисдикціях виникли питання щодо того, якою мірою приватний власник землі може заборонити певним особам доступ до землі, яка використовується для громадських потреб, такої як або парк. Існує також норма права, яка передбачає, що землевласнику, чия власність не має публічного доступу, може бути надано для перетину приватної землі, якщо це необхідно для досягнення його власної власності. І навпаки, закони про боротьбу з громадським непорядком забороняють альтернативне використання громадських вулиць, призначених для громадського транспорту, для та гри в баскетбол.

Батьки або інші зазвичай мають право обмежувати пересування неповнолітніх дітей, які перебувають під їхньою опікою, а також інших дорослих, яких було юридично визнано недієздатними керувати власним пересуванням. Роботодавці можуть законодавчо встановлювати певні обмеження на пересування працівників та звільняти їх, якщо ці обмеження порушуються.

Внутрішні обмеження Уряди можуть, як правило, різко обмежувати свободу пересування осіб, засуджених за злочини, особливо у контексті позбавлення волі. Обмеження також можуть бути встановлені для засуджених злочинців, які перебувають на випробувальному терміні або були звільнені умовно-достроково. Особам, яким було пред'явлено звинувачення у скоєнні злочинів та які були звільнені під заставу, також може бути заборонено подорожувати. Важливому свідку також може бути відмовлено у праві подорожувати.

Хоча подорожі до та з країн загалом дозволені (з деякими обмеженнями), більшість урядів обмежують тривалість перебування тимчасових відвідувачів у країні. Це може залежати від країни громадянства та країни подорожі, серед інших факторів. У деяких випадках (наприклад, біженцям, яким загрожує негайна тілесна шкода після повернення до своєї країни, або тим, хто шукає притулку) безстрокове перебування може бути дозволено з гуманітарних міркувань, але в більшості інших випадків перебування загалом обмежене. Одним помітним винятком з цього є вільне пересування людей у Європейському Союзі, де громадяни будь-якої країни ЄС та ЄАВТ зазвичай мають право на безстрокове перебування в інших країнах ЄС/ЄАВТ.

Крім того, обмеження на право переміщення або проживання в певних районах країни були запроваджені в кількох країнах, зокрема в Китаї.

У спорі про опіку над дитиною суд може встановити обмеження на пересування неповнолітньої дитини, тим самим обмежуючи можливості батьків цієї дитини подорожувати з нею.

Обмеження на в'їзд у певні країни

Індекс візових обмежень складає рейтинг країн за кількістю держав, до яких їхні громадяни можуть в’їжджати без візи. Більшість країн світу вимагають від іноземців візи або іншої форми дозволу на в’їзд для перетину їхньої території. Особи, які в’їжджають до країн з порушенням вимог щодо наявності таких документів, часто піддаються покаранню у вигляді позбавлення волі або депортації.

Обмеження на виїзд у деяких країнах У більшості країн громадяни зобов'язані виїжджати за кордон за дійсним паспортом, проїзним документом, виданим міжнародною організацією, або, в деяких випадках, за документом, що посвідчує особу. Умови видачі паспортів та повноваження урядів відмовляти у їх видачі різняться від країни до країни.

За певних обставин країни можуть видавати проїзні документи (такі як проїзний документ) іноземцям, тобто особам, які не є їхніми громадянами.

Наявність виданого паспорта не гарантує права на виїзд з країни. Особі може бути заборонено виїзд з країни з низки причин, таких як перебування під слідством як підозрюваний, відбування кримінального покарання, наявність боржника, що не виконав свої зобов'язання, або становлення загрози національній безпеці. Це також стосується іноземців.

У деяких країнах заборона на виїзд може здійснюватися шляхом анулювання раніше виданого паспорта. Наприклад, Сполучені Штати Америки можуть анулювати паспорти на власний розсуд.

Деякі країни, наприклад країни колишнього Радянського Союзу, додатково вимагали від своїх громадян, а іноді й від іноземних мандрівників, отримання виїзної візи для того, щоб отримати дозвіл на виїзд з країни.

Наразі деякі країни вимагають, щоб іноземні громадяни мали дійсні візи під час виїзду з країни, якщо їм потрібна була така віза для в'їзду. Наприклад, особі, яка перевищила термін перебування в Чехії після візи, може знадобитися отримати виїзну візу. У Росії незручність ще більша, оскільки законодавство офіційно не визнає посвідки на проживання дійсними візами; таким чином, іноземні громадяни, які законно проживають у Росії, повинні отримати візи «на виїзд-в'їзд», щоб здійснити поїздку за кордон. Це, зокрема, стосується іноземних студентів, чиї початкові в'їзні візи закінчуються на момент їхнього повернення додому.

Громадяни Китайської Народної Республіки, які проживають на материковій частині країни, повинні подавати заявки на отримання до спеціальних адміністративних районів Гонконг та Макао (а жителі САР повинні мати для відвідування материкової частини країни). З 2016 року жителі Сіньцзян-Уйгурського автономного району зобов'язані здавати свої паспорти в поліцію. Кожна поїздка за кордон має бути схвалена урядом, що є складнішим для представників уйгурської етнічної групи.

Саудівська Аравія та Катар вимагають від усіх іноземців-резидентів, але не від громадян, отримання виїзної візи перед виїздом з країни.

Історія

Європа Коли Август заснував Римську імперію у 27 році до нашої ери, він прийняв монархічну владу над новою римською провінцією Єгипет і зміг заборонити сенаторам подорожувати туди без його дозволу. Однак Август також іноді дозволяв більше свободи подорожувати. Під час голоду в 6 році нашої ери він спробував зменшити навантаження на постачання продовольства, надавши сенаторам свободу залишати Рим і подорожувати, куди вони забажають.

В Англії, у 1215 році, право на подорожі було закріплено у статті 42 Великої хартії вольностей: