Лавина на Уаскарані сталася 31 травня 1970 року, коли та селевий потік, спричинені землетрусом в Анкаші, знищили місто (нині відоме як Старий Юнгай, ісп. Юнгай-В'єхо) та 10 прилеглих сіл, забравши життя до 30 000 людей. Це найбільш смертоносна лавина або катастрофа, пов'язана з льодовиком, в історії. За кількістю жертв вона перевершила попередню наймасштабнішу трагедію — лавини «Білої п'ятниці» на Італійському фронті Першої світової війни. Також вона є третьою або четвертою за кількістю жертв катастрофою, пов'язаною зі зсувами ґрунту у XX столітті (після зсувів у Хайюані в Китаї, трагедії в Армеро в Колумбії та, за деякими оцінками, в Таджикистані).

Північна вершина гори Уаскаран, з якої зійшла лавина, вважалася нестабільною ще з 1962 року, коли менший обвал знищив кілька сіл у долині Каєхон-де-Уайлас. Проте провінційна влада докладала зусиль, щоб заробігти поширенню цих новин, і закликала населення не панікувати. Землетрус 1970 року дестабілізував льодовик і снігову масу, яка стрімко ринула вниз, перетворюючись на селевий потік через накопичення величезних об'ємів пухкої землі, каміння та поверхневих вод. Кількість загиблих зросла через те, що землетрус стався в неділю — тисячі людей зібралися в Юнгаї на ринок, коли селевий потік накрив і зрівняв місто із землею. Зсув згодом потрапив у річку Ріо-Санта і завдав значних руйнувань упродовж 160 км вниз за течією аж до Тихого океану, рухаючись переважно вузьким каньйоном.

Після катастрофи 1970 року уряд Перу організував рятувальні заходи та планував перенести столицю провінції з Юнгая в безпечніше місце — Тінгуа. Вцілілі чинили опір переселенню, і тисячі людей залишилися в таборі на північ від зруйнованого міста, відомому як «Юнгай-Норте», що згодом став (відомим також як Юнгай-Нуево, Новий Юнгай). Уряд заборонив будь-яку забудову чи розкопки на місці старого міста, де було створено меморіал пам'яті загиблих. Хоча більша частина Юнгая була повністю стерта землетрусом та селем, деякі залишки, зокрема руїни собору та цвинтаря, досі можна побачити в цій зоні.

Хоча Старий Юнгай був розташований поза межами прямої траєкторії лавини, зсув був настільки масштабним, що подолав природні географічні бар'єри, які захищали місто. Раніше це розташування вважалося безпечним. Геологічна служба США заявила, що «цілком імовірно, така подія може не повторитися протягом тисяч років».

Передумови Географія та геологія

Через пересічену місцевість, велику висоту та розташування в активній сейсмічній зоні, долина Каєхон-де-Уайлас (верхня частина долини Ріо-Санта) історично була вразливою до великих зсувів, селів та лавин. Уаскаран, найвища вершина перуанських Анд, піднімається на висоту 6768 м на схід від долини. Ріо-Янґануко, притока Ріо-Санти, осушує ущелину на північно-західному схилі Уаскарана і стрімко тече на південний захід, впадаючи у велику річку та утворюючи алювіальний конус виносу в широкій долині біля свого гирла. Завдяки родючим ґрунтам і наявності води ця територія оброблялася сотні років і була домом для багатьох сіл. Старий Юнгай стояв на височині на північний схід від Ріо-Санта; від долини Янґануко його відділяв низький хребет Серро-де-Айра.

Поклади уламкових потоків голоценового походження складають алювіальний конус Ріо-Янґануко, що вказує на регулярність таких явищ протягом тисячоліть.

Геологічні дані свідчать, що сам Юнгай, ймовірно, був побудований на відкладеннях давньої лавини. Назва сусіднього села Ранраірка мовою кечуа означає «купа кинутого каміння». Такі руйнівні потоки снігу, льоду, бруду та скель місцеві жителі називають huaycos (вайкос).

Північно-західний схил Уаскарана називали однією з найнестабільніших засніжених ділянок у Кордильєра-Бланка. Льодовик №511, розташований під майже вертикальною стіною північного піку, заповнює верхів'я крутої ущелини Армапампа. Під «язиком» льодовика рельєф має середній нахил 23 градуси (місцями понад 70), створюючи ідеальні умови для безперешкодного та швидкого руху будь-якої маси, що впаде зверху.

Юнгай до катастрофи

Наприкінці 1960-х років постійне населення Юнгая становило від 4 000 до 5 000 осібHaller, Andreas (2010): Yungay: recent tendencies and spatial perceptions in an Andean risk zone. In Espacio y Desarrollo 22, pp. 65–75 але воно значно зростало у дні ринків та релігійних свят, коли до міста прибували тисячі відвідувачів з навколишніх сіл.

За винятком масивного кам'яного собору, місто складалося переважно з дво- або триповерхових споруд із саманної цегли та дерева з важкими черепичними дахами, що залишилися ще з колоніальних часів. Така забудова була вкрай вразливою до сейсмічної активності. Визначними місцями Юнгая були оточена пальмами центральна площа Пласа-де-Армас, та піднятий цвинтар, побудований на кургані до-інкського періоду, вік якого може сягати 10 000 років.

У роки, що передували 1970-му, Юнгай, який іноді називали «Перлиною коридору Уайлас», став одним із найпопулярніших туристичних напрямків Перу завдяки своєму мальовничому розташуванню, архітектурі та близькості до Уаскарана та озер Янґануко.

Місто вже потерпало від катастроф раніше: повідомлялося, що у 1872 році воно було майже повністю знищене лавиною, за масштабами подібною до трагедії 1970 року.

Лавина в Ранраірці 1962 року

10 січня 1962 року частина льодовика №511 обвалилася, скинувши 10 мільйонів м³ породи, льоду та снігу. Зсув знищив дев'ять сіл і забрав життя понад 4 000 людей. Тільки у селі Ранраірка, яке було стерте з лиця землі, загинуло близько 2 900 осіб. У жителів майже не було часу на порятунок — від початку обвалу до моменту, коли потік досяг Ріо-Санта, минуло менше чотирьох хвилин. Все на шляху хвилі було зруйновано, а трупи винесло аж до Тихого океану, на 100 км нижче за течією.

Цей зсув не був викликаний землетрусом, як і подальші сім великих лавин та селевих потоків, що сталися в долині Санта між 1940 і 1970 роками. Швидше за все, льодовик просто розколовся під власною вагою, і через крутий схил, змащений таненням льодовиків, ніщо не могло зупинити масу криги від спуску з високою швидкістю.

Після цієї та інших катастроф (зокрема які частково зруйнували Уарас), уряд намагався впровадити «зонування ризиків», щоб обмежити забудову в небезпечних місцях. Однак ці зусилля були марними через опір місцевих жителів, які боялися економічних збитків від примусового переселення.

Спостереження та дискусії після 1962 року

У вересні 1962 року Массачусетський технологічний інститут спонсорував гляціологічну експедицію для оцінки наслідків зсуву в Ранрагірці. Американські альпіністи Девід Бернейс та Чарльз Сойєр зафіксували підмивання масивної вертикальної скелі льодовиком №511 що створювало загрозу набагато більшого обвалу. Нависла скеля місцями досягала 1000 м заввишки, і мала тріщини у багатьох місцях. Вони попередили про загрозу значно масштабнішого обвалу, який міг би перехлиснути через хребет і знищити Юнгай. 27 вересня 1962 року газета «El Expreso» опублікувала статтю про знахідки американців під заголовком «Дантівська лавина загрожує Юнгаю», висловивши сподівання, що місцева влада вживе превентивних заходів для запобігання трагедії.

Але місцева влада, щоб запобігти паніці, наказала спростувати цю інформацію та закликала мешканців не поширювати її. Директор регіональної комісії по озерам Мігель Еліас Пісарро, якого попросили надати експертний аналіз, назвав заяви американців «дивними, поспішними та некомпетентними» і заявив, що Юнгаю нічого не загрожує, оскільки він знаходиться далеко поза зоною зсуву 1962 року. Бернейсу та Сойєру погрожували арештом за «порушення громадського спокою», і невдовзі вони залишили країну.

Врешті, вісім років по тому, саме цей льодовик став причиною значно масштабнішого обвалу, який призвів до остаточного знищення Юнгая.

Землетрус та зсув

О 15:23 у неділю, 31 травня 1970 року, біля узбережжя Перу стався землетрус в Анкаші (також відомий як Великий перуанський землетрус) магнітудою 7,9. Підземні поштовхи відкололи кам'яну брилу завширшки близько 800 метрів із західного схилу північного піку Уаскарана на висоті приблизно від 5600 до 6200 метрів. Обвал стався майже одразу після початку поштовхів; очевидці порівнювали звук із гарматним пострілом або вибухом. Падіння спричинило величезну темну хмару пилу, яка швидко закрила вид на гору знизу. Брила пролетіла близько 600 метрів по вертикалі, перш ніж упасти на льодовик №511 і проковзнути майже 3 км по його поверхні, накопичуючи по дорозі великий об'єм фірну.

Початковий об'єм лавини з льоду та каміння становив щонайменше 25 млн м³, і він стрімко зростав під час руху крутою долиною Янґануко, захоплюючи землю, пухку льодовикову морену, воду та вирвані з корінням дерева. Оскільки ґрунти в цьому районі були насичені вологою наприкінці сезону дощів, в з поверхні льодовика було зірвано величезну кількість снігу та льоду, лавина швидко перетворилася на рідкий, стрімкий селевий потік.

Максимальний об'єм селю сягав 50–100 млн м³, а швидкість — до 435 км/год. Окремі уламки, що вилітали попереду основного потоку, могли перевищувати швидкість 1100 км/год. Згідно зі звітом Геологічної служби США, опублікованим того ж року, потік міг розвинути таку незвичайну швидкість завдяки «повітряній подушці» — суміші снігу, льоду та затиснутого повітря, що дозволяло основній масі матеріалу фактично «летіти» над землею. Важливим фактором було також початкове прискорення маси по льодовиковій поверхні з низьким тертям, що катапультувало матеріал вниз значно швидше, ніж якби він ковзав по голій скелі чи землі.

Знищення Юнгая

У Юнгаї люди вибігли на вулицю після перших поштовхів; багато хто кинувся до церков, щоб знайти прихисток і помолитися. Більшість будівель у місті були пошкоджені або зруйновані землетрусом, хоча початкова кількість жертв була низькою порівняно з селем, що насувався. Селевий потік досяг Юнгая, розташованого за 13 км від місця початку лавини, приблизно через 1 хвилину 42 секунди після початку землетрусу. Хоча між Юнгаєм і долиною Янґануко стояв пагорб Серро-де-Айра заввишки майже 200 метрів, потік вдарив у хребет на такій швидкості (близько 170 км/год), що частина його перехлиснула через гребінь. Спочатку він знищив села Шилькоп, Айра та Онго, а потім обрушився на Юнгай.

Потоку уламків передував потужний повітряний удар, за яким послідував дощ із валунів, перш ніж вдарила основна напіврідка хвиля. Вітер був настільки сильним, що збивав людей з ніг, а подекуди валив дерева. Гігантські камені «стрибали та котилися» до Юнгая, залишаючи величезні кратери в землі та зрівнюючи з землею ті будівлі, що вціліли після землетрусу. Самі вцілілі описували рух селю як «хвилеподібний» або «хаотичне перекочування». Через швидкість потоку часу на евакуацію не було. Практично всі будівлі в Юнгаї, окрім кількох на околицях, були знищені, а тисячі людей загинули на місці.

Катастрофи в інших місцях

Основна частина селю пішла прямо вниз по Ріо-Льянгануко. Першими постраждали села Інкайок та Уашау. Поблизу загинула група з 14 чехословацьких альпіністів, які саме піднімалися на гору. Уся дельта Янґануко була спустошена, включно з відбудованим селом Ранраірка, де загинуло близько 1800 людей. Величезні валуни розліталися долиною на сотні метрів; найбільший знайдений валун важив 14 000 тонн.

Зсув річку Ріо-Санта, утворивши озеро завдовжки 2 км. Маса піднялася на 83 метри вгору по протилежному берегу, зруйнувавши частину села Матакото, після чого з гуркотом обвалилася назад у річку. Протягом 30 хвилин бруд та сміття подолали цю дамбу з уламків і хлинули вниз за течією на 100 км зі швидкістю до 35 км/год, завдаючи руйнувань уздовж берегів.