Єврокорпус (, ) — штаб багатонаціонального корпусу, що розташований у французькому місті Страсбург (Нижній Рейн). Заснований Францією та Німеччиною у 1992 році, сьогодні він складається з особового складу з шести держав-учасниць рамкової угоди та п'яти асоційованих країн. Країни-учасниці рамкових відносин надають Єврокорпус у розпорядження Європейського Союзу (ЄС) та НАТО, які сертифікували його у 2002 році як один із дев'яти сухопутних штабів високої готовності (HRF (L) HQ).

Історія «Єврокорпусу» бере свій початок 1989 року, коли канцлер Німеччини Гельмут Коль та президент Французької Республіки Франсуа Міттеран започаткували військове співробітництво, створивши Франко-німецьку Раду оборони та безпеки та спільну бригаду, яка почала діяти в 1991 році.

Згодом, у 1992 році, на саміті в Ла-Рошелі обидві країни підписали протокол, який став основою для створення Єврокорпусу. Того ж року до підрозділу приєдналися перші німецькі та французькі офіцери. У 1993 році до підрозділу приєдналася Бельгія, а ще через рік — Іспанія. У 1995 році підрозділ було офіційно визнано боєздатним, а наступного року до нього приєднався Люксембург. У 2022 році Польща стала шостою країною-учасницею. Наразі існує п'ять асоційованих країн: Греція, Туреччина, Італія, Австрія та Румунія. Також у різні періоди тут були військовослужбовці з Канади (2003—2007), Великої Британії (1999—2002), Нідерландів (1999—2002) та Фінляндії (2002—2005).

Єврокорпус був офіційно заснований на правовій основі згідно з Договором про Єврокорпус та статус його штабу, також відомим як «Страсбурзький договір» — угодою, підписаною в Брюсселі 22 листопада 2004 року міністрами оборони п'яти країн-учасниць на той час (Німеччини, Франції, Бельгії, Іспанії та Люксембургу) та ратифікованою відповідними національними парламентами. Він набрав чинності 26 лютого 2009 року.

Мета договору, як зазначено у статті 1, полягає у «визначенні основоположних принципів, що стосуються місій, організації та функціонування Єврокорпусу».

Стаття 2 визначає Євровійсько як «багатонаціональний армійський корпус, що складається зі штабу та підрозділів, щодо яких Договірні Сторони передали командування командувачу Єврокорпусу».

Що стосується місій Єврокорпусу, стаття 3 зазначає, що вони можуть бути доручені йому в контексті місій евакуації, гуманітарних місій, миротворчих місій або врегулювання кризових ситуацій Організації Об'єднаних Націй, Спільної політики безпеки та оборони (СПБО) Європейського Союзу (ЄС) та Організації Північноатлантичного договору (НАТО).

Країни-учасниці Шість країн беруть участь у корпусі як держави-члени. Договір дозволяє будь-якій державі-члену ЄС стати членом Єврокорпусу за умови схвалення існуючих членів Єврокорпусу. Крім того, є п'ять асоційованих членів. Єврокорпус укомплектований персоналом як з рамкових, так і з партнерських країн.

Учасники: Бельгія — з 1993 року Франція — з 1992 року Німеччина — з 1992 року Люксембург — з 1996 року Польща — з 2021 року Іспанія — з 1994 року

Асоційовані члени: Австрія — у 2002—2011 роках та знову з 2021 року Греція — з 2002 року Італія — з 2009 року Румунія — з 2016 року Туреччина — з 2002 року

Колишні асоційовані члени: Канада — 2003—2007 Фінляндія — 2002—2006 Нідерланди — 1999—2002 Велика Британія — 1999—2002

Історія Єврокорпус бере свій початок від франко-німецької бригади, створеної в 1989 році. Дотримуючись цього підходу, 14 жовтня 1991 року Франція та Німеччина оголосили про свій намір подальшого зміцнення європейської оборонної інтеграції шляхом створення штабу корпусу. Під час франко-німецького саміту в Ла-Рошелі 22 травня 1992 року президент Франції Франсуа Міттеран та канцлер Німеччини Гельмут Коль вирішили розпочати проєкт та створити штаб Єврокорпусу. Хоча спочатку це було франко-німецьке об'єднання, Єврокорпус невдовзі був відкритий для всіх держав-членів Західноєвропейського Союзу (ЗЄС).

19 червня Європейський Союз опублікував Петерсберзьку декларацію, в якій було визначено ті місії, які можуть бути доручені ЗЄС і які також виконуватиме Єврокорпус: забезпечення спільної оборони країн-союзниць, проведення миротворчих операцій під егідою Організації Об'єднаних Націй або Організації з безпеки та співробітництва в Європі, а також інші місії гуманітарного характеру.

1 липня 1992 року у французькому місті Страсбург було створено тимчасовий Генеральний штаб, щоб закласти основу штаб-квартири Єврокорпусу.

21 січня 1993 року було підписано угоду з SACEUR, яка передає Єврокорпус у розпорядження Організації Північноатлантичного договору. 1 жовтня того ж року штаб-квартира Єврокорпусу була остаточно створена у Страсбурзі на базі Генерального штабу, активованого кількома місяцями раніше.

Протягом цих перших років до франко-німецької ініціативи приєдналися кілька країн. 12 жовтня 1993 року до Єврокорпусу приєдналася Бельгія з механізованою дивізією; 1 липня 1994 року Рада міністрів Іспанії уповноважила участь Іспанії з механізованою дивізією; Люксембург приєднався до проєкту 7 травня 1996 року.

У листопаді 1995 року Єврокорпус досяг необхідних умов для офіційного оголошення його оперативно дієздатним.

На той час до складу Єврокорпусу на постійній основі входили такі підрозділи: 1-ша французька бронетанкова дивізія, 10-та німецька бронетанкова дивізія, 1-ша бельгійська механізована дивізія, до складу якої входила люксембурзька розвідувальна рота, механізована дивізія «Брунете» та франко-німецька бригада, загальною чисельністю 50 000 військовослужбовців, 645 танків, 1 400 бронемашин та 360 артилерійських знарядь.

Така ситуація тривала до 1999 року, коли глави держав та урядів п'яти країн-учасниць Єврокорпусу оголосили на засіданні Європейської ради в Кельні (3 та 4 червня) про свою згоду «адаптувати Європейський армійський корпус, і зокрема його штаб, до нового стратегічного сценарію з метою перетворення його на Європейський корпус швидкого реагування, відповідаючи на бажання Європейського Союзу мати сили, адаптовані до операцій з урегулювання криз».

Ця політична заява була згодом розвинута в Люксембурзькому звіті від листопада 1999 року, в якому були визначені загальні напрямки зазначеної трансформації, що знову ж таки враховували подвійну трансатлантичну та європейську спрямованість, передбачаючи збереження Єврокорпусу в розпорядженні НАТО та ЄС для проведення операцій з управління кризовими ситуаціями.

2010 року до складу членів було прийнято Польщу. Очікувалося, що це рішення набуде чинності з 1 січня 2016 року, але було відкладено до січня 2017 року. Однак, зміна уряду після виборів у Польщі 2015 року призвела до відкликання заявки на повноправне членство на користь збереження статусу асоційованого члена. У листопаді 2021 року Польща знову висловила зацікавленість у вступі як повноправний член, і стала рамковим членом у 2022 році.

25 лютого 2003 року Австрія та Фінляндія підписали договір, який дозволив їм направляти персонал до штабу корпусу. Фінляндія залишалася асоційованою країною корпусу до 2005 року, а Австрія — до 2011 року. Румунія стала асоційованою країною у квітні 2016 року, тоді як Австрія знову приєдналася як асоційована країна у 2021 році. Крім того, Нідерланди та Велика Британія направили офіцерів зв'язку до штабу корпусу.

Єврокорпус перейшов на модульну структуру, і належність великих підрозділів до його складу більше не є постійною. Сьогодні така приналежність визначається конкретними місіями, в яких Єврокорпус має брати участь, а єдиними постійними підрозділами є штаб та багатонаціональна бригада забезпечення.

На сьогоднішній день Єврокорпус є одним із дев'яти штабів сухопутних сил високої готовності НАТО (HRF (L) HQ); він отримав відповідну сертифікацію у 2003 році та повністю інтегрований у систему ротації Сил реагування НАТО (NRF). Крім того, штаб Єврокорпусу пропонується Європейському Союзу для проведення операцій з управління кризовими ситуаціями як командування сухопутним компонентом або штабу бойових груп Європейського Союзу (EUBG).

Знак Нагрудний знак був створений офіцером служби працевлаштування французької армії, підполковником Пеллабефом. Цей знак, затверджений 18 червня 1993 року під номером G4000, був виготовлений компанією Delsart і, за наказом начальника штабу генерала Клерка, вперше був надягнений 5 листопада 1993 року під час офіційної церемонії створення корпусу в присутності міністрів оборони трьох країн-учасниць на той час (Німеччини, Франції та Бельгії).

Його опис такий: «знак розрізнення у формі щита, що символізує захист європейського континенту».

Європу представляють два символи:

блакитний фон і золоті зірки європейського прапора; символічний силует континенту, який дозволяє приховати частину зірок і таким чином уникнути надмірної ідентифікації з Європейським Союзом чи Радою Європи.

З іншого боку, меч нагадує, що Єврокорпус — це великий військовий підрозділ.

Організація

Військово-політичний напрямок Єврокорпус належить до шести рамкових країн і не підпорядковується жодній іншій наднаціональній оборонній організації. Він розгортається за дорученням Спільного комітету який представляє держави-члени,Belgium, France, Germany, Luxemburg and Spain начальника Генерального штабу та політичного директора Міністерства закордонних справ. Його місія полягає в забезпеченні політико-військового керівництва, координації та умов застосування сил, і він є колегіальним органом, відповідальним за підтримку відносин із західними оборонними альянсами (ЄС та НАТО) та іншими міжнародними організаціями. Цей комітет розглядає запити на підтримку від багатонаціональних організацій, таких як ООН, НАТО, ОБСЄ. Корпус також може бути розгорнутий на прохання рамкових країн.

Структура Штаб Єврокорпусу складається з Командної групи, Генерального штабу, Багатонаціональної бригади підтримки та Наглядового управління оборони.

Командна група

Розташована у казармах «Обер де Вінсель». До його складу входять генерал-лейтенант Єврокорпусу, заступник генерала, начальник штабу та керівники різних відділів Генерального штабу.

Генеральний штаб

Розташований у казармах «Обер де Вінсель». Багатонаціональний за своїм характером, він розроблений для використання з великою гнучкістю та для поступового та збалансованого завершення з персоналом з різних країн-учасниць. Робоча мова — англійська.

Багатонаціональна бригада підтримки

Розташована у казармах «Обер де Венсель» та «Лізе». Складається з військовослужбовців з різних країн-членів. Його завдання — забезпечити необхідну підтримку для розгортання та підтримки штабу (зв'язок, захист, харчування, транспорт, проживання тощо).

ЗНП

Загін національної підтримки. Він відповідає за національні питання різних держав-учасниць та розташований у казармах «Лізе».

Зв'язок з оборонною політикою ЄС Європейський корпус наразі не створений на рівні ЄС (його називають Спільною політикою безпеки та оборони, СПБО); він, наприклад, не є проєктом Постійної структурованої співпраці (PESCO) СПБО. Однак Європейський корпус та його ресурси можуть робити внесок у реалізацію СПБО, якщо вони будуть доступні як багатонаціональні сили відповідно до статті 42.3 Договору про Європейський Союз (ДЄС).

Операції Корпус має досвід:

З травня 1998 року по січень 2000 року: розгортання на Балканах, де Єврокорпус бере участь у складі чотирьох послідовних контингентів Стабілізаційних сил НАТО в Боснії та Герцеговині (СФОР). Очолював КФОР III у Косові з 18 квітня 2000 року по жовтень 2000 року. Очолював сили ISAF6 в Афганістані з 9 серпня 2004 року по 11 лютого 2005 року. З 1 липня 2006 року по 10 січня 2007 року штаб корпусу був сухопутним компонентом резервного підрозділу Сил реагування НАТО-7. З 1 липня 2010 року по 10 січня 2011 року штаб корпусу був сухопутним компонентом резервного складу Сил реагування НАТО 15 (NRF 15). У 2012 році корпус був розгорнутий до складу МССБ в Афганістані. У другому семестрі Єврокорпус підтримав Німеччину, направивши 57 солдатів у місію ЄС EUTM Mali.