«Книгарка з Траблсом-Крік» () — роман 2019 року письменниці Кім Мішель Річардсон. Це художня розповідь про реальні події в історії східного Кентуккі. Кессі Мері — одна з «Книгарок», бібліотекарок кінної служби доставки книжок, які в роки Великої депресії, з 1935 по 1943 рік, розвозили літературу у важкодоступні райони Аппалачів у межах програми Works Progress Administration, започаткованої президентом Франкліном Д. Рузвельтом. Кессі Мері також є «Синьою» — останньою представницею роду людей із синюватою шкірою, незвичний відтінок якої спричинений рідкісним генетичним захворюванням. Як «Книгарку» Кессі Мері високо цінують, але як «Синю» — бояться й зневажають; вона стикається з расизмом, дискримінацією та насильством.
Короткий зміст 1936 року на сході Кентуккі 19-річна Кессі Мері Картер працює в рамках проєкту пересувних кінних бібліотек, яку фінансує програма «Новий курс», доставляючи матеріали для читання віддаленим гірським жителям Аппалачів. Кессі Мері, яку іноді називають Волошкою, живе з батьком, шахтарем та профспілковим організатором, і вважає, що її робота бібліотекаркою шанує її давно померлу матір, яка любила книжки. Картери — останні з представників «синіх людей» Кентуккі, яких сегрегаціоністська біла спільнота вважає «кольоровими». Її «Па», Елайджа, який повільно помирає від легеневої хвороби, спричиненої працею в шахтах, сповнений рішучості будь-що видати доньку заміж, аби забезпечити їй майбутнє. Але Кессі Мері любить свою незалежність, своє покликання та радість, яку приносить людям завдяки книжкам, і як заміжня жінка вже не могла б продовжувати цю роботу.
Хоча мешканці маленького містечка поруч, де розташована бібліотека, погано ставляться до неї через те, що вона «Синя», принаймні частина її читачів любить і поважає її.
На полегшення Кессі Мері, жоден із потенційних женихів не хоче одружуватися із «Синьою». Але коли Елайджа пропонує землю як посаг, значно старший Чарлі Фрейзер погоджується на шлюб. У ніч поспішного й таємного весілля він ґвалтує та жорстоко б'є Кессі Мері, однак невдовзі падає й помирає, імовірно від серцевого нападу.
Кессі Мері радіє, що звільнилася від тягаря шлюбу з цим огидним чоловіком, повертається до свого гірського закутка — «долини» — й знову присвячує себе роботі. Новий читач на її маршруті, Джексон Лаветт, пробуджує в ній романтичний та інтелектуальний інтерес. Водночас вона невдовзі розуміє, що родич Чарлі, євангелістський проповідник на ім'я Вестер Фрейзер, переслідує її на віддалених гірських стежках і бажає їй зла.
Однієї ночі Вестер намагається підкрастися до її хатини, і Па змушений убити його. Він знає, що «Синіх» можуть повісити й за менше, ніж смерть білого чоловіка під час самозахисту, а двоє мертвих Фрейзерів — представників великого й впливового місцевого клану — це вже занадто, аби лишитися безкарними.
Вони звертаються по допомогу до Дока, місцевого лікаря, який давно прагнув досліджувати «Синіх». В обмін на доступ до Кессі Мері він допомагає родині Картерів уникнути підозр. Док возить її до лікарні в Лексінгтон на обстеження, де до неї погано ставляться, принижують і піддають болісним медичним втручанням. Проте загалом він має добрі наміри й також забезпечує Кассі Мері їжею, якою вона ділиться з голодними школярами на своєму шляху — багато з них хворі на пелагру і перебувають на межі смерті.
Медичні обстеження, проведені лікарем, приводять до відкриття, що Кессі Мері та її батько мають метгемоглобінемію — рідкісний генетичний розлад крові, через який вона недостатньо насичується киснем, що й надає їхній шкірі синюватого відтінку. Па не зацікавлений у «лікуванні», але Кессі Мері починає приймати пігулки метиленового синього, які дає їй Док, і її шкіра біліє. Однак лікування супроводжується побічними ефектами — головним болем і блюванням — та діє лише короткий час. Кессі Мері певний час насолоджується тим, що може почуватися білою й «нормальною», але невдовзі розуміє, що мешканці містечка все одно не приймають її. Ба більше, вони переконані, що зміна її зовнішності є ознакою хвороби, якою можуть заразитися. Коли вона намагається приєднатися до жіночого швейного гуртка тепер, коли стала «білою», її безцеремонно відкидають. Після цього Кессі Мері припиняє лікування.
Одного дня, коли Кессі Мері приходить до хатини Моффітів, усе змінюється. Юна вагітна Енджелейн Моффіт — одна з небагатьох людей, які беззастережно люблять Кассі Мері й не бояться торкатися її, наприклад брати за руку. Її чоловік Віллі, навпаки, уникає будь-якого контакту з Кессі Мері — навіть не дивиться їй у вічі. Коли Віллі був поранений, він відмовився приймати від неї медичну допомогу. Того дня Кессі Мері знаходить чоловіка, повішеного на дереві, а під ним — немовля із синюватою шкірою, що плаче. Вона розуміє, що це Віллі, який після смерті набув «синього» вигляду. Кессі Мері кидається до хатини й знаходить Енджелейн, яка стікає кров'ю після надзвичайно важких пологів. Вона усвідомлює, що Енджелейн і її чоловік також були нащадками «Синіх», а їхня дитина, Гані, успадкувала цей розлад. Помираючи, Енджелейн бере з Кессі Мері обіцянку всиновити дитину й удавати, ніби вона народилася від її нетривалого шлюбу.
Невдовзі після цього Па помирає саме тоді, коли шахті загрожує закриття, а Джексон вирішує поєднати своє життя з життям Кессі Мері. Однак за своє щастя їм доводиться платити високу ціну, адже недоброзичливці Кессі Мері вдаються до законів проти міжрасових шлюбів, щоб зруйнувати їхні стосунки.
Передісторія Проєкт пересувних кінних бібліотек
Проєкт пересувних кінних бібліотек (1935—1943) був частиною програми Works Progress Administration (WPA). Бібліотекарі, переважна більшість яких були жінками, доставляли книжки до віддалених регіонів Аппалачів. Верхи на конях, віслюках або мулах, пішки або на човнах, бібліотекарки — знані як «книгарки», «книжкові леді» або «кінні бібліотекарки» — вони долали довгі гірські маршрути, щотижня проїжджаючи верхи сотні миль у складних погодних умовах і важкопрохідними стежками в десятках сільських округів, де бібліотек узагалі не було. Близько 30 кінних бібліотек обслуговували від 100 000 до 600 000 людей — так званих «читачів» — у гірських районах. До 1937 року бібліотеки також обслуговували близько 155 шкіл у цих округах. Бібліотекарки збирали рецепти, викрійки для шиття, народні ліки, молитви та інші матеріали з журналів і від своїх вдячних читачів, а потім укладали альбоми-вирізки, щоб допомогти ізольованим мешканцям гірських районів ділитися знаннями. Вони також створювали книжки з ілюстраціями для дітей. Федеральний уряд оплачував лише зарплати, тому бібліотечний проєкт залежав від пожертв і мав у розпорядженні порівняно невелику кількість книжок. Проте, будучи єдиним джерелом читання для багатьох людей, книжки, журнали й навіть сильно застарілі газети, які привозили бібліотекарки, дуже цінувалися.
Проєкт також дав змогу приблизно тисячі людей заробляти на життя у важкі часи, хоча вони й мусили забезпечувати себе власними кіньми чи мулами. Їхня зарплата становила 28 доларів на місяць. Програма користувалася великою популярністю, а її ефективність була доведена тим, що школярі, які користувалися цією послугою, демонстрували помітно кращі результати у навчанні.
1956 року конгресмен від Кентуккі Карл Д. Перкінс, який сам свого часу скористався програмою як учитель в окрузі Нотт, надихнувся цим досвідом і став ініціатором Закону про бібліотечні послуги — закону, що вперше передбачив федеральне фінансування бібліотечних послуг.
Блакитні люди Кентуккі Кентуккійські Сині, також відомі як «Сині Ф'югейти з Траблсом-Крік», були родинною лінією, що існувала у східному Кентуккі майже 200 років. 820 року французький сирота Мартін Ф'югейт прибув до Траблсом-Крік, скориставшись земельним ґрантом. Сам того не знаючи, він був носієм рецесивного гена, пов'язаного зі станом, знаного як метгемоглобінемія, і, всупереч малоймовірності такого збігу, місцева жінка, з якою він одружився, Елізабет Сміт, також мала цей украй рідкісний ген. Унаслідок цього четверо з їхніх семи дітей народилися із синюватою шкірою. Ф'югейти жили в ізольованій місцевості, де мешкало лише кілька інших родин, і через свою незвичну зовнішність зазнавали дискримінації та відчуження. Через це родина продовжувала рід у межах дуже обмеженого генофонду; відомий щонайменше один випадок шлюбу між тіткою та племінником, що сприяло передачі рецесивного гена з покоління в покоління. Представники родини Ф'югейтів зазвичай жили довго, а сам стан не спричиняв негативних наслідків для здоров'я. У 1960-х роках двоє членів родини звернулися до гематолога на ім'я Медісон Кавейн III. Кавейн узяв у них кров на аналіз і почав складати родинне дерево, щоб простежити появу цього феномену. Він виявив, що кров у членів родини, уражених цим станом, була не червоною, а коричнюватою, і саме це пояснювало синюватий колір їхньої шкіри.
Кавейн чув про подібне явище серед корінних жителів Аляски, описане лікарем служби громадського здоров'я на ім'я Е. М. Скотт. Скотт висунув теорію, що відсутність ферменту діафорази в еритроцитах перешкоджає перетворенню метгемоглобіну назад в гемоглобін, унаслідок чого виникає стан, відомий як метгемоглобінемія, спричинений рецесивним геном.
Кавейн лікував родину метиленовим синім, який тимчасово повертав їхній шкірі «нормальний» відтінок. Однак дія лікування тривала лише близько доби й супроводжувалася неприємними побічними ефектами.
Упродовж ХХ століття розвиток транспорту й засобів зв'язку поступово зменшив ізольованість Ф'югейтів у їхній «аппалачській долині» і родина розсіялася, тоді як поява нових генів у родовій лінії зробила випадки метгемоглобінемії дедалі рідкіснішими.
Останнім відомим «Синім Ф'югейтом» був Бенджамін Стейсі, народжений 1975 року. Його синюватий вигляд при народженні викликав тривогу в медиків і змусив їх терміново реагувати, однак бабуся хлопчика пояснила персоналу, що синя шкіра є родинною особливістю. І справді, немовля народилося здоровим. Згодом синюватий відтінок його шкіри поступово зник, і лише коли хлопчик хвилювався або сильно мерз, синява проступала на кінчиках пальців та губах.
Персонажі Кессі Мері «Волошка» Картер — «Книжкова книгарка» у бібліотечному проєкті доби Нового курсу. Ім'я «Кессі» вона отримала на честь французького села Кюссі, звідки походила її родина. Вона мандрує віддаленими гірськими районами Аппалачів, доставляючи книжки та інші матеріали для читання окремим людям і школам. Кессі Мері — остання з «Кентуккійських Синіх»: її родина є носієм рецесивного гена, що спричиняє мегемоглобінемію, — захворювання крові, через яке шкіра набуває синюватого відтінку. Через це Кессі Мері та її батько зазнають насильства й дискримінації з боку оточення та вважаються «кольоровими». Кессі дуже пишається тим, що допомагає «кентукцям» на своєму маршруті, пропонуючи їм не лише омріяні книжки, а й їжу, ліки, інформацію та читання вголос — усе, чим може поділитися. Вона живе зі своїм Па у гірській «долині», а до містечка навідується раз на місяць, щоб упорядковувати книжки для бібліотеки. В інший час вона забирає книжки з невеликого пункту видачі, який облаштувала в горах. Після травматичного шлюбу, що тривав лише одну ніч, її чоловік помирає, а його родичі починають ненавидіти Кессі Мері. Згодом у неї виникає романтичний інтерес до Джексона Лаветта — місцевого чоловіка, який здобув славу, працюючи на греблі Гувера на заході країни. Вона також товаришує з Енджелейн Моффіт — шістнадцятирічною вагітною мешканкою гір — і Квіні, колегою-бібліотекаркою та однією з небагатьох темношкірих жительок району Траблсом-Крік.