Історична белетристика — літературний жанр, у якому сюжет розгортається в обстановці, пов'язаній з минулими подіями, але є вигаданим. Хоча цей термін зазвичай використовується як синонім художньої історичної літератури, його також можна застосовувати до інших типів оповіді, включаючи театр, оперу, кіно та телебачення, а також відеоігри та графічні романи. Близькою до історичної фантастики є криптоісторія.
Суттєвим елементом історичної белетристики є те, що вона розгортається в минулому та звертає увагу на звичаї, соціальні умови та інші деталі зображуваного періоду. Автори також часто вирішують досліджувати видатних історичних діячів у цих умовах, дозволяючи читачам краще зрозуміти, як ці люди могли реагувати на своє оточення. Історичний роман зазвичай прагне романтизувати епохи минулого. Деякі піджанри, такі як альтернативна історія та історичне фентезі, навмисно вставляють в роман неісторичні або фантастичні елементи.
Твори історичної белетристики іноді критикують за брак автентичності через критику читачів або жанрові очікування щодо точних деталей періоду. Ця напруга між історичною достовірністю та вигадкою часто стає предметом коментарів для читачів і популярних критиків, тоді як наукова критика часто виходить за рамки цього коментаря, досліджуючи жанр з огляду на його інші тематичні та критичні інтереси.
Історична белетристика як сучасний західний літературний жанр має свої основи в роботах сера Вальтера Скотта початку ХІХ століття та його сучасників в інших національних літературах, таких як француз Оноре де Бальзак, американець Джеймс Фенімор Купер. Проте поєднання «історичного» та «художнього» в окремих літературних творах має давню традицію в більшості культур; як західні традиції (ще в давньогрецькій та латинській літературі), так і східні, у формі усних і народних традицій (див. міфологію та фольклор), які породили епоси, романи, п'єси та інші художні твори, що описують історію для сучасної аудиторії.
Вступ Визначення того, що таке історичний белетристика, відрізняються. З одного боку, Товариство історичного роману визначає жанр як твори, «написані щонайменше через п'ятдесят років після описаних подій», тоді як критик Сара Джонсон визначає такі романи як «розвивається до середини минулого [ХХ] століття.. .у яких автор пише на основі досліджень, а не особистого досвіду».Sarah L. Johnson. Historical Fiction: A Guide to the Genre. Westport, CT: Libraries Unlimited, 2005, p. 1. Лінда Адамсон у своїй передмові до бібліографічної довідкової праці World Historical Fiction стверджує, що хоча «загальноприйняте визначення» історичного роману — це роман «про період часу щонайменше за 25 років до його написання», вона також припускає, що деякі люди читають романи, написані в минулому, як-от романи Джейн Остін (1775—1817), як історичні романи.
Історична література іноді заохочувала рухи романтичного націоналізму. Романи Вальтера Скотта «Веверлі» викликали інтерес до шотландської історії й досі її висвітлює. Твори Ігнація Крашевського про історію Польщі популяризувала історію країни після втрати нею незалежності внаслідок поділів Польщі. Генрик Сенкевич написав кілька надзвичайно популярних романів про конфлікти між поляками та тевтонськими лицарями, повсталими козаками та інтервентами-шведами. За це 1905 року він отримав Нобелівську премію з літератури. Сенкевич також написав популярний роман Quo Vadis, який розповідав про Рим Нерона та ранніх християн і був кілька разів екранізований у 1913, 1924, 1951, 2001 роках, щоб назвати лише найвидатніших. Подібну функцію в історії Норвегії виконав твір Сіґрід Унсет Крістін Лаврансдаттер; пізніше за нього Унсет отримала Нобелівську премію з літератури (1928).
Важливу роль у підвищенні інтересу європейців до історії середніх віків зіграли багато ранніх історичних романів. «Собор Паризької Богоматері» Віктора Гюго заслуговує на стимулювання руху за збереження готичної архітектури Франції, що призвело до заснування Monuments historiques, французького урядового органу зі збереження історичних пам'яток. Історична сага Ріти Мональді та Франческо Сорті Imprimateur Secretum Veritas Mysterium підвищила інтерес до європейської історії і показує відомого оперного співака-кастрата Атто Мелані в ролі детектива та шпигуна. Хоча сама історія є вигадкою, багато персонажів і подій такими не є. Книга заснована на дослідженнях Мональді та Сорті, які вивчали інформацію з рукописів XVII століття та опублікували праці про облогу Відня, чуму та папство Папи Інокентія XI.’’Imprimatur’’, p. 532.
Жанр історичного також дозволив деяким авторам, таким як польський романіст Болеслав Прус у своєму єдиному історичному романі «Фараон», дистанціюватися від власного часу та місця, щоб отримати погляд на суспільство та людський стан, або втекти від грабування цензора.Czesław Miłosz, The History of Polish Literature, pp. 299—302.
У деяких історичних романах основні історичні події відбуваються здебільшого поза сценою, тоді як вигадані герої живуть у світі, де відбуваються ці події. Викрадені Роберта Луїса Стівенсона розповідають здебільшого про приватні пригоди на тлі проблем якобітів у Шотландії. Дія Чарлза Дікенса «Барнабі Рудж» розгортається на тлі бунту Гордона та «Повісті про два міста» під час Французької революції.
У деяких роботах точність історичних елементів ставилася під сумнів, як, наприклад, у романі Олександра Дюма «Королева Марго» 1845 року. Постмодерністські романісти, такі як Джон Барт і Томас Пінчон, діють із ще більшою свободою, змішуючи історичних персонажів і сцени з вигаданою історією та фантазією, як у романах «Баришник дур-зіллям» (1960) і «Мейсон і Діксон» (1997) відповідно. Кілька письменників створюють історичну фантастику без вигаданих персонажів. Одним із прикладів є серіал «Владики Риму» Колін Мак-Каллоу.
Історія
Історія до XVIII століття Історична проза має давню традицію у світовій літературі. Дія трьох із чотирьох класичних творів китайської літератури відбувалася в далекому минулому: у романі Ші Наі'ана XIV сторіччя «Водний край» йдеться про розбійників ХІ століття; роман «Трицарство» Ло Гуаньчжуна XIV століття стосується війн ІІІ століття, які поклали край династії Хань; Подорож на ЗахідУ Чен'єня XVI століття описує буддистського паломника Сюаньцзана VII століття.Andrew H. Plaks, Four Masterworks of the Ming Novel (Princeton, New Jersey: Princeton University Press, 1987)
Класичні грецькі романісти також «дуже любили писати романи про людей і місця минулого».Margaret Anne Doody, The True Story of the Novel. New Brunswick, NJ: Rutgers University Press, 1996, p. 27. «Іліада» була описана як історична белетристика, оскільки вона розповідає про історичні події, хоча її жанр, як правило, вважається епосом. П'єр Відаль-Наке припустив, що Платон заклав основи історичного роману через міф про Атлантиду, який міститься в його діалогах «Тімей» і «Крітій». «Повість про Ґендзі» (написана до 1021 року) — це вигадана розповідь про життя японського двору приблизно століття тому, і її автор стверджував, що це «правдива» версія історії.
Одним із перших зразків історичного роману в Європі є французький роман «Принцеса Клевська», опублікований анонімно в березні 1678 року. Багато хто вважає його початком сучасної традиції психологічного роману та великим твором. Його автором зазвичай вважається мадам де Лафайєт. Дія відбувається між жовтнем 1558 і листопадом 1559 року при королівському дворі короля Франції Генріха II. У романі з надзвичайною точністю відтворено ту епоху. Майже кожен персонаж, крім героїні, є історичною постаттю. Події та інтриги розгортаються з великою вірністю документальним записам. У Сполученому Королівстві історичний роман «здається, розвинувся» з «Принцеси Клевської», «а потім через готичний роман».J. A. Cuddon The Penguin Dictionary of Literary Terms and Literary Theory. Penguin Books: London, 1999, p.383. Іншим раннім прикладом є «Злощасний мандрівник» Томаса Неше, опублікований у 1594 році за часів правління короля Генріха VIII.
ХІХ століття
Історична художня література здобула популярність у Європі на початку ХІХ століття як частина романтичної реакції на Просвітництво, особливо через вплив шотландського письменника сера Вальтера Скотта, чиї твори були надзвичайно популярні в усій Європі. Серед його ранніх європейських послідовників ми можемо знайти Віллібальда Алексіса, Теодора Фонтане, Бернхарда Северіна Інгеманна, Міклоша Йошіку, Мора Йокаї, Якоба ван Леннепа, Деметріуса Бікелоса, Енріке Гіл і Карраско, Карла Йонаса Лове Алмквіста, Віктора Ридберґа, Андреаса Мунка, Алессандро Манцоні, Альфред де Віньї, Оноре де Бальзак чи Проспер Меріме.. Роман Джейн Портер «Тадей із Варшави» 1803 року є одним із найдавніших прикладів історичного роману англійською мовою та витримав принаймні 84 видання.Looser, Devoney. Women Writers and Old Age in Great Britain, 1750—1850, pp. 157 ff. JHU Press, 2010. . Accessed 30 September 2013. включаючи переклад французькою та німецькою мовами, Першим справжнім історичним романом англійською мовою був насправді «Замок Ракрент» Марії Еджворт (1800).The Oxford Companion to English Literature (1985), ed. Margaret Drabble, Oxford: Oxford University Press, 1996, p.310.
У ХХ столітті Дьйордь Лукач стверджував, що Скотт був першим письменником-белетристом, який бачив історію не просто як зручну рамку для постановки сучасної оповіді, а радше як окреме соціальне та культурне середовище.Lukacs 15-29 Шотландські романи Скотта, такі як «Веверлі» (1814) і «Роб Рой» (1817), зосереджені на середньому персонажі, який сидить на перетині різних соціальних груп, щоб дослідити розвиток суспільства через конфлікт.Lukacs 31-38 Айвенго (1820) став поштовхом відновлення інтересу до Середньовіччя.
Багато відомих письменників зі Сполученого Королівства публікували історичні романи в середині ХІХ століття, найвідомішими з яких є «Ярмарок суєти» Теккерея, «Повість про двоє міст» Чарльза Діккенса, Джорджа Еліота, «На захід» та «Ось поминки» Чарльза Кінгслі. Труба-майор (1880) — єдиний історичний роман Томаса Гарді, дія якого розгортається у Веймуті під час наполеонівських воєнTaylor xx, коли місто тоді було стурбоване можливістю вторгнення Наполеона.
У Сполучених Штатах видатним автором історичних романів, на якого вплинув Скотт, був Джеймс Фенімор Купер.Lukacs 69-72 Його найвідоміший роман — «Останній із могікан: розповідь 1757 року» (1826), друга книга пенталогії «Оповідання Шкіряної Панчохи».Last of the Mohicans, The. In: Merriam-Webster's Encyclopedia of Literature. Merriam-Webster, 1995, , p.661 Події «Останнього з могікан» відбуваються в 1757 році, під час Французько-індіанської війни (Семирічної війни), коли Франція та Велика Британія боролися за контроль над Північною Америкою. Головний суперник Купера, Джон Ніл, написав «Рейчел Дайєр» (1828), перший переплетений роман про салемський суд над відьмами в XVII столітті. «Рейчел Дайєр» також вплинула на майбутню американську белетристику цього періоду, як-от «Червону літера» (1850) Натаніеля Готорна, який є одним із найвідоміших американських історичних романів ХІХ століття. Його дія розгортається в пуританському Бостоні, штат Массачусетс, протягом 1642—1649 років. У ньому розповідається історія Гестер Прінн, яка через роман зачинає доньку і намагається створити нове життя, повне покаяння та гідності. У французькій літературі найвидатнішим спадкоємцем стилю історичного роману Скотта був Бальзак.Lukacs 92-96 У 1829 році Бальзак опублікував «Шуанів», історичний твір у стилі сера Вальтера Скотта. Згодом його було включено до «Людської комедії». Основна частина «Людської комедії» розгортається під час Реставрації Бурбонів і Липневої монархії, хоча є кілька романів, дія яких розгортається під час Французької революції, а також інші романи, дія яких розгортається в Середні віки чи Відродження, зокрема «Про Катерину де Медічі та еліксир довгого життя».