Анті́н Іва́нович Станча́к ( 28 січня 1872, Бонарівка, Стрижівський повіт, Королівство Галичини та Володимирії, Австро-Угорщина — 19 лютого 1964, Горішнє Залуччя, Івано-Франківська область, Українська РСР, СРСР) — український військовик австро-угорської армії, оберлейтенант, учасник Першої світової війни, військовий службовець тилового забезпечення. Відомий також як війт села Бонарівка в міжвоєнний період.

Походив із селянської родини з Бонарівки на Замішанщині. У молоді роки емігрував до Північної Америки, де працював у промисловому секторі. Після повернення до Галичини займався господарською діяльністю, поступово здобувши авторитет серед місцевої громади.

Проходив тривалу військову службу в австро-угорській армії, де спеціалізувався на провіантному забезпеченні. Під час Першої світової війни служив у різних піхотних частинах, брав участь у боях на Східному та Італійському фронтах. Нагороджений Бронзовою медаллю військових заслуг ().

У міжвоєнний період обіймав посаду війта Бонарівки, беручи участь в організації місцевого самоврядування в умовах переходу регіону під владу Другої Речі Посполитої. Після Другої світової війни був примусово переселений до Української РСР у межах післявоєнних депортацій населення Закерзоння, де проживав у Горішньому Залуччі до кінця життя.

Життєпис

Походження Народився 28 січня 1872 року в селі Бонарівка Стрижівського повіту королівства Галичини і Лодомерії. У 1890-х роках емігрував до Північної Америки, де працював у порту Чикаго та на вугільних шахтах Пенсильванії. Після повернення на батьківщину придбав земельні та лісові ділянки, займався сільським господарством та мав авторитет серед місцевого населення.

Військова служба Після проходження обов’язкової військової служби залишився на понадтерміновій службі в австро-угорській армії. На початку 1910-х років розпочав службу у 45-му піхотному полку, де згодом отримав звання фельдфебеля. Станом на липень 1913 року продовжував числитися у складі 45-го піхотного полку за округом комплектування міста Сянок, будучи при цьому відрядженим для проходження служби до 80-го піхотного полку у Золочеві.

Наказом Військового міністерства, опублікованим у газеті «Офіційний вісник» (), колишнього заступника офіцера з провіанту () Антіна Станчака, що числився за 80-м піхотним полком, підвищено до чину лейтенанта провіантської служби () з наданням офіційного старшинства від 1 серпня 1914 року.

Із початком Першої світової війни служив у 19-му піхотному полку ландштурму. Брав участь у боях на Східному фронті, зокрема в обороні Львова (1914) та облозі Перемишля (1914—1915). У січні 1915 року, у складі 80-го піхотного полку, лейтенант Станчак безпосередньо перебував на передовій, де був прикомандований до 19-го піхотного полку ландштурму ополчення. Особистим наказом імператора Франца Йосифа I від 13 січня 1915 року Станчаку оголошено офіційну подяку «на знак визнання відмінної служби перед лицем ворога» (). Запис про це офіційно внесено до президіальних протоколів Військового міністерства 14 січня 1915 року під № 795.

У 1916 році переведений до 15-го піхотного полку, де проходив службу до кінця війни. Згідно із зведеними офіційними списками старшинства офіцерського корпусу за 1917 рік, Антін Станчак продовжував службу в інтендантському відомстві у тому ж званні лейтенанта. Воював на Італійському фронті. З 1 травня 1918 року мав звання оберлейтенанта провіантної служби.

Війт Після війни повернувся до цивільного життя. На початку 1920-х років після смерті війта Василя Качмарського керівництво сільською радою тимчасово перейшло до його заступника Антіна Станчака. Згодом, за результатами чергових громадських виборів, Станчак був обраний постійним війтом села Бонарівка. У період перебування на посаді очолював місцеву громаду в умовах становлення нової адміністративної системи після розпаду Австро-Угорщини та переходу регіону під польську владу. Діяльність Станчака була пов'язана з організацією роботи сільської ради та забезпеченням функціонування місцевого самоврядування.

В УРСР У 1945 році внаслідок польсько-радянських домовленостей про «евакуацію» населення з територій повоєнної Польщі до Української РСР, Антін Станчак разом із родиною був змушений залишити Бонарівку. Переселення здійснювалося в умовах адміністративного тиску та обмежених можливостей для вибору місця проживання. У ході евакуації Станчак втратив значний обсяг нерухомості та земельної власності, що включала житловий будинок площею 480 м2, комору площею 120 м2 та земельну ділянку загальною площею 9,2 гектара, з яких 4,5 гектара становила орна земля. Загальна оціночна вартість залишеного майна визначалася на рівні 6490 карбованців. Відповідно до умов угод про евакуацію, переселенцям обіцялося надання рівноцінного житла та земельних наділів у місцях нового розселення. У червні 1945 року в межах післявоєнних угод про евакуацію населення родину Антіна Станчака переселено з території Бонарівки до Станіславщини. Поселенням для родини стало село Горішнє Залуччя поблизу Снятина, де переселенці були змушені розпочинати господарське життя фактично з нуля в умовах нестачі житла та земельних ресурсів. Унаслідок цього родина Станчаків, як і більшість переселенців із Бонарівки, була позбавлена можливості відновити попередній господарський уклад і змушена адаптуватися до роботи в колгоспному господарстві.

Помер 19 лютого 1964 року в Горішньому Залуччі, де і був похований.

Нагороди

Бронзова медаль військових заслуг (; 1915) — на знак визнання відмінної служби і відваги в боях з ворогом.

Родина Станом на 1945 рік родина Антіна Станчака складалася з представників трьох поколінь і була включена до числа переселенських господарств, які підлягали післявоєнному переміщенню з території Бонарівки.

До складу родини входили:

Антін Станчак ( 1872) — голова родини, господар, колишній війт села на початку 1920-х років; Ксенія Станчак ( 1908) — невістка, яка входила до складу родинного господарства та брала участь у веденні побуту і сільськогосподарських робіт; Богдан Станчак ( 1932) — онук Антіна Станчака; Іван Станчак ( 1936) — онук Антіна Станчака; Мирон Станчак ( 1939) — онук Антіна Станчака.

В культурі

Про Антіна Станчака як війта Бонарівки було згадано у 2024 році, коли Суспільне Івано-Франківськ опублікувало текстовий матеріал та документальний репортаж «Голод, винищувальні загони, УПА і репресії: історії зі Станіславівки, де живуть сім'ї депортованих із Закерзоння»Пенкалюк С., Жук Ю. Голод, винищувальні загони, УПА і репресії: історії зі Станіславівки, де живуть сім'ї депортованих із Закерзоння. Суспільне Івано-Франківськ, 6 вересня 2024..

Примітки

Джерела Література