Героїчна медицина (Heroic medicine) — це агресивний медичний підхід, популярний у XVIII–XIX століттях, коли лікарів не лякали екстремальні методи лікування.Героїчна медицина може стосуватися або героїчної терапії, або героїчних ліків.

Героїчна терапія, яку також називають теорією героїчного виснаження, була терапевтичним методом, що пропагував суворе лікування кровопусканням, очищенням та потовиділенням для шокового повернення організму до здоров'я після хвороби, спричиненої гуморальним дисбалансом (зміною пропорцій рідин в організмі). Вийшовши на передній план ортодоксальної медичної практики в Північній Америці в «Епоху героїчної медицини» (1780–1850), вона втратила популярність у середині 19 століття, оскільки було показано, що м'якші методи лікування є більш ефективними, і почала розвиватися ідея паліативної допомоги (полегшення страждань пацієнта).

Термін «героїчні ліки», який також називають англійською мовою сильнодіючими медикаментами, також використовувався в Європі з XVIII по XX століття для позначення певних сильнодіючих фармацевтичних препаратів.

Героїчна терапія Окремі прояви медичної методології, яку можна класифікувати як «героїчну», з'являються на початку XVII століття у працях паризького лікаря Гі Патена та французького анатома Жана Ріолана-молодшого. Патен, який отримав прізвисько «Le Grand Saigneur» (Великий кровопускач), був сумнозвісний своїми суворими планами лікування, які включали інтенсивні курси кровопускання та застосування сени. Оскільки героїчна медицина використовувала популярні на той час методи, класифікувати терапевтичну епістемологію цілителя як суто героїчну доволі складно. Практика інтенсивного лікування кровопусканням простежується протягом усієї американської історії, зокрема Вільям Дуглас у Массачусетсі виступав за героїчний план лікування на початку XVIII століття Хоча подекуди й траплялися практики, які з особливим завзяттям застосовували агресивне лікування, «героїчна медицина» не ставала цілісним та згуртованим напрямом наукової думки аж до кінця XVIII століття.

Історик Роберт Салліван нагадав, що «героїчна терапія — це концепція, щодо якої історики не мають єдиної думки, незалежно від того, чи обговорюють вона її визначення, чи її тривалість».

Сполучені Штати Багато хто пов’язує раптове визнання героїчних методів у сфері офіційної медицини, особливо в Америці, з ім'ям лікаря Бенджаміна Раша. Батько-засновник, творець медичної школи Пенсільванського університету, відомий як «американський Гіппократ», Раш користувався глибокою повагою та шаною у медичних колах. Спалах жовтої лихоманки у Філадельфії 1793 року вважається ключовою подією, яка інтегрувала героїчну медицину до переліку найкращих практик медичної професії. Значна частина міста була знесилена епідемією, що поширювалася. Коли цілителі втікали з міста, Раш мужньо залишався, щоб лікувати людей, а зрештою і себе, за допомогою радикальних режимів інтенсивних кровопускань та проносних засобів. Він навчав багатьох учнів, які потім поширили цю традицію в інші частини Сполучених Штатів. Різноманітна за своїм впливом, героїчна медицина була особливо зосереджена навколо Пенсильванії та поширилася в інші місця. Термін «героїчна медицина» був введений пізніше, в середині 19 століття, для опису екстремального лікування.

Героїчна медицина була застосована для лікування першого президента США, Джорджа Вашингтона на його смертному одрі в 1799 році. Йому неодноразово пускали кров, давали хлорид ртуті(I) (каломель) та кілька пухирців кантаридину, щоб викликати потовиділення. Вашингтон помер невдовзі після цього.

Героїчна медицина перебувала виключно в руках професіоналів, оскільки пов'язані з нею інвазивні втручання виходили за рамки можливостей сільських цілителів. Симптоми не сприймалися як спроба організму боротися з хворобою, а вважалися ускладненням, яке погіршувало стан пацієнта та завдавало додаткової шкоди. Практики вірили, що лихоманку необхідно пригнічувати, а будь-які ліки мають бути потужними та призначатися у великих дозах. Під цим натиском значення домашньої медицини занепало; навіть ті методи лікування, які раніше довели свою ефективність, були витіснені у царину старомодної народної медицини.

Клінічна практика Героїчна медицина не має чіткої дати появи, оскільки самі її методи не були новими для медичної сфери. Кровопускання, очищення шлунка та потогонні процедури міцно закріпилися в медичній традиції ще з моменту виникнення гуморальної теорії за часів Гіппократа та Галена. З надією відновити делікатний гомеостаз чотирьох гуморів (рідин) – чорної жовчі, жовтої жовчі, мокротиння та крові – вважалося, що ретельне маніпулювання виділеннями з організму, такими як кровопускання та випорожнення, дозволяє повернути організм до здорового, природного стану. Роль лікаря завжди полягала в тому, щоб контролювати шлях повернення гуморальних рівнів організму до норми.

Героїчна медицина доводить методологію до крайнощів, дренуючи значні об'єми крові та призначаючи інтенсивні режими виведення рідин. Нерідко лікарі прагнули дренувати до 80 відсотків об'єму крові пацієнта. Так само, критичні зневоднення, як за допомогою фармакологічних блювотних засобів, так і проносних, викликали примусове видалення рідини з організму. До поширених блювотних засобів належали сенна та блювотний засіб на основі зубного каменю. Загальне очищення кишечника проводилося за допомогою величезних доз каломелю, аж до гострого отруєння ртуттю. Потовиділення також викликали за допомогою пухирів з кантаридином та потогінними засобами.

Занепад героїчної медицини Героїчна медицина втратила популярність з появою медичної науки. Навіть під час свого розквіту героїчна медицина стикалася з критикою з боку лікарів та цілителів альтернативної медицини, таких як гомеопати, які наполягали на більш природних методах лікування. У сучасному світі залишилось мало прихильників героїчної медицини.

Героїчні ліки

В енциклопедії Дідро (1765) дається таке визначення героїчних ліків:

Цей термін згодом використовувався у фармацевтичній галузі, іноді перекладаючись англійською як «сильний». Можливо це вплинуло на дану героїну назву після йоо відкриття.

У 1902 та 1925 роках два договори стандартизували монографії певних «героїчних ліків», що стало першим кроком до стандартизації більшої кількості видів ліків (що згодом стало Міжнародною фармакопеєю).

Див. також

Брюссельська фармакопейна угода (1902 р.) Брюссельська фармакопейна угода (1925 р.)

Посилання