Данило Костянтинович Богаченко (15 березня 1894, Отинія — 30 липня 1919, Львів) — український військовик, підхорунжий Легіону Українських січових стрільців, хорунжий Української галицької армії, краєзнавець та дослідник історії Отинії. Учасник Першої світової війни та польсько-української війни.
Під час Першої світової війни служив у Легіоні УСС, де у 1915 році потрапив у російський полон під час боїв на горі Маківка. У 1915—1916 роках перебував у таборі військовополонених у Чорному Яру разом із майбутнім провідником українського визвольного руху Євгеном Коновальцем та хорунжим УСС, громадським діячем зі Снятинщини Юліаном Гоївим. Після повернення з полону продовжив військову службу в лавах УГА, а також працював в урядових структурах ЗУНР.
Окремий напрям його діяльності становили краєзнавчі студії з історії Отинії, матеріали яких частково були передані до Наукового товариства імені Шевченка. Після поразки українських визвольних змагань був заарештований польською владою та помер у 1919 році у Львові від наслідків хвороби, спричиненої умовами етапування.
Життєпис
Походження Народився 15 березня 1894 року в Отинії на Покутті в родині Костянтина Богаченка та Марії, з роду Сонюк. Обидві родини займалися рільництвом. За свідченням одного з нащадків Богаченків, у 1890-х роках Костянтин Богаченко певний час обіймав посаду бургомістра Отинії, однак точний період його перебування на цій посаді не встановлено. Прізвище Богаченко, за наявними припущеннями, не було корінним для Отинії та могло мати козацьке походження. Представниками цього роду вважаються наказний полковник Паволоцького полку Михайло Богаченко, Звягельський і Чигиринський полковник Ілляш Богаченко та генеральний суддя Гетьманщини за гетьмана Петра Дорошенка Семен Богаченко. Існує припущення, що предок отинійської гілки Богаченків міг походити з числа запорожців, які після ліквідації Нової Січі 1775 року оселилися на території підконтрольного Австрійської імперії Банату.
Станиславівський період Навчався у цісарсько-королівській українській гімназії в Станиславові. У навчанні Данило Богаченко не відзначався високими оцінками. Згідно з табелем за третій клас гімназії за 1910/11 навчальний рік, з більшості предметів мав оцінки на рівні «достатнього». Найвищі оцінки — «дуже добре» — отримував зі співів та гімнастики. Гімназійного курсу до початку Першої світової війни не завершив. У січні 1914 року з невстановлених причин припинив навчання. Даних про його подальші заняття до початку війни та можливі плани щодо продовження освіти не збереглося. У молоді роки Данило Богаченко належав до українських руханково-пожежних товариств «Сокіл» та «Січ», де здобув перший досвід громадської діяльності та національного виховання.
Починаючи з дитинства Данило Богаченко виявляв значну допитливість та цікавився українською класичною літературою. Через обмежений доступ до книжок, які хотів прочитати, він сподівався отримати їх як винагороду за передані до Наукового товариства імені Шевченка (НТШ) історичні матеріали. Влітку 1913 року Данило Богаченко, ще бувши юнаком, виявив грамоту від 20 липня 1753 року про привілеї для Отинії, надані київським воєводою та дідичем Станіславова Станіславом Потоцьким.
Переданий до НТШ Данилом Богаченком документ являв собою правовий акт (привілей) власника міста, великого гетьмана коронного, київського воєводи та старости галицького, снятинського і коломийського Станіслава Потоцького, складений у Станиславові 20 липня 1753 року на пергаменті та скріплений сургучевою печаткою. Грамота нормативно закріплювала правовий статус Отинії як приватновласницького містечка, регламентуючи систему місцевого самоврядування — зокрема, порядок функціонування міської ради (бурмистрів, присяжних, лавників і радців), а також процедуру апеляції до магнатського намісника. Окрему увагу в документі приділено економічно-податковому устрою: у ньому встановлено правила сплати чиншів і плати за міські площі, прибутки від заїздів і ланів, а також правила користування лісовими угіддями. Задля стимулювання відбудови населеного пункту після пожеж акт передбачав надання міщанам тимчасових податкових пільг (слобід) при зведенні нових будинків.
Документ Данило Богаченко знайшов серед робочих паперів свого батька під час літніх канікул. На початку листопада того ж року Богаченко передав грамоту до Наукового товариства імені Шевченка у Львові разом із двома листами, в одному з яких, датованому 7 листопада, просив надати за документ фінансову винагороду та книжки українських письменників. Серед бажаних видань він назвав «Царя і аскета» Івана Франка, «Серед бурі» Бориса Грінченка та перший том творів Івана Карпенка-Карого (Тобілевича). Відомостей про те, чи отримав Данило Богаченко винагороду та зазначені книжки, не збереглося. Передана ним грамота та два листи до НТШ нині зберігаються у фондах Центрального державного історичного архіву України у Львові.
Військова служба Після оголошення 6 серпня 1914 року набору до Легіону Українських січових стрільців Богаченко вступив до його складу як доброволець з Отинії. 3 вересня 1914 року у Стрию склав військову присягу. У складі Легіону брав участь у боях у Карпатах. У званні підхорунжого (фельдфебеля) брав участь в боях за гору Маківку 29 квітня — 4 травня 1915 року. В останні дні боїв під час відступу зі стрілецьких позицій потрапив у російський полон. Разом із ним у полоні опинилися інші військовослужбовці австро-угорської армії, зокрема хорунжий УСС Юліан Гоїв та кандидат в офіцери Євген Коновалець. Полонені згодом перебували в містечку Чорний Яр Астраханської губернії, де гуртувалися навколо ідеї створення українського війська та боротьби за українську державність.
Точна дата звільнення Богаченка з полону невідома. Ймовірно, це відбулося восени 1917 року. Після повернення до Легіону УСС навесні—влітку 1918 року він перебував на Наддніпрянщині, де вперше мав бойові сутички з більшовицькими військами поблизу Олександрівська. У листопаді 1918 року брав участь у Листопадовому чині у Львові. У грудні того ж року перебував у Коші 1-ї бригади УСС. 1 січня 1919 року його перевели на посаду рахункового старшини при уряді Західноукраїнської Народної Республіки, одночасно підвищивши до звання хорунжого.
Працював в уряді ЗУНР. Під час евакуації уряду ЗУНР зі Станиславова 24—26 травня 1919 року Богаченко відповідав за перевезення урядової документації. Після завершення Чортківської офензиви та відступу українських військ на початку липня 1919 року повернувся на територію Прикарпаття, зайняту польськими військами. Виконував завдання в інтересах розвідки Української галицької армії та переховувався в родині Рогушів у селі Пшеничники поблизу Тисмениці. За невстановлених обставин був заарештований польською жандармерією та під конвоєм доставлений до Львова. Під час конвоювання перебував босим і без належного одягу, внаслідок чого захворів на запалення легень.
Смерть та поховання
Помер у Львові 30 липня 1919 року. Цю дату зазначено на його могилі. В окремих матеріалах датою смерті називали січень 1920 року. Згідно з цією версією, Богаченка було схоплено 20 січня 1920 року. Через два тижні після арешту Данило Богаченко помер у Львові від наслідків хвороби та виснаження. Похований на Меморіалі УСС і УГА на Янівському цвинтарі у Львові. За спогадами сучасників, його батько Костянтин Богаченко до останніх років свого життя щороку приїжджав на Зелені свята до Львова, щоб відвідати могилу сина. Оцінки діяльності Історик Андрій Бойда оцінює постать Данила Богаченка як представника покоління української молоді, яке добровільно долучилося до боротьби за українську державність. Особливий акцент він робить на його добровільному вступі до УСС, участі в боях на Маківці, подальшій службі в українських військових і державних структурах та загибелі після затримання польською жандармерією. Богаченко постає у його інтерпретації як герой Маківки та жертва польських окупаційних репресій.
Історик Бойда зауважує, що відомості про Данила Богаченка тривалий час залишалися малознаними в історіографії. Його постать була повторно привернута до уваги під час дослідження біографії Юліана Гоїва та історії українських військовополонених у таборі Чорний Яр. Встановлення факту його перебування в полоні разом з Євгеном Коновальцем дозволило уточнити коло стрільців, пов'язаних із майбутнім провідником українського націоналістичного руху. Родина Батьки: Костянтин Богаченко — батько, міщанин, хлібороб, у 1890-х роках обіймав посаду бургомістра Отинії. Марія Богаченко (з дому Сонюк) — мати. Примітки
Джерела