Карпатохорватські племінні князівства — це група гіпотетичних протодержавних утворень, які могли існувати в ареалі розселення карпатських хорватів до свого занепаду й ліквідації в ході боротьби між Польським князівством, Угорським королівством та Київською Руссю за землі Прикарпаття й Закарпаття в другій половині Х століття — першій половині ХІ століття.
Гіпотеза Леонтія Войтовича Історик Леонтій Войтович у своїх роботах підтримував тезу історика Ярослава Ісаєвича про доцільність іменування племен закарпатських, придністровських і присянських хорватів карпатськими хорватами. Це зумовлено тим, що власне білі хорвати локалізувалися у верхів’ях Вісли та Одри, а також у басейні Білої Ельстер.
На основі археологічних досліджень, свідчень арабських авторів та напрацювань інших істориків історик Леонтій Войтович у своїх роботах виділяв низку карпатохорватських племінних князівств: Теребовлянське (яке згодом розділилася на Західнотеребовлянське та Східнотеребовлянське князівства), Верхнєтисянське, Нижньотисянське, Земплинсько-Ужанське та Боржавське князівства.
Одним із найбільших таких князівств Історик Леонтій Войтович вважав Теребовлянське, яка після потрапляння в орбіту Великоморавської держави розділилася на два утворення: Західнотеребовлянське (Стільське) зі столицею у Стільську; Східнотеребовлянське зі столицею в Теребовлі. Він наголошував, що вплив моравського князя Святополка І Великого сягав витоків річок Буг, Стрий і Прут.
На Закарпатті історик Леонтій Войтович виділяв чотири хорватські князівства: Верхнєтисянське; Нижньотисянське (очолюване князем Гладом і завойоване угорцями лише за часів короля Стефана І на початку ХІ ст.); Земплинсько-Ужанське (з князем Лаборцем); Боржавське. На думку дослідника, найсильнішим серед них було Земплинсько-Ужанське князівство, а решта закарпатських хорватських земель тривалий час перебували в його залежності й платили йому данину.
Він також висловлював сумніви щодо завоювання закарпатських хорватських князівств київським князем Володимиром Святославичем під час його походу 993 року. Войтович вважав, що ці землі зберігали автономію, поступово втягуючись в орбіту Угорського королівства. Так, угорський король Стефан І спочатку приєднав до своїх володінь Нижньотисянське, Верхньотисянське та Земплинське князівства, а Боржавське увійшло до складу Угорщини дещо пізніше — орієнтовно у 1015–1020 роках.
Історія Вважається, що племена карпатських хорватів були високорозвиненими в технологічному та економічному планах. Деякі їхні городища, як-от Пліснесько, Стільсько чи Солонське, за площею у десятки разів перевищували тогочасні ранні міста Київської Русі. Така щільність населення, високий виробничий потенціал, зростання майнової диференціації, а також регулярні контакти з державними утвореннями сусідніх народів дають усі підстави стверджувати про наявність у карпатохорватів принаймні протодержавних об'єднань.
У трактаті «Про управління імперією» візантійського імператора Костянтина VII Багрянородного зазначено, що в середині Х століття Велика Хорватія охоплювала значну частину колишнього хорватського союзу. Вона простягалася вздовж північних кордонів Угорщини, на заході межувала з Білою Сербією, а на сході була відкритою для нападів печенігів. Повідомлення Костянтина VII підтверджують існування хорватських княжінь, до ареалу яких історик Ярослав Ісаєвич відносив і племена закарпатських, придністровських та присянських хорватів.
Згідно з гіпотезою історика Леонтія Войтовича, у цьому регіоні сформувалося кілька племінних князівств: Теребовлянське (яка згодом розділилася на Західнотеребовлянське та Східнотеребовлянське князівства), Верхнєтисянське, Нижньотисянське, Земплинсько-Ужанське та Боржавське князівства.
Проте в період між 966 та 981 роками розгорнулася запекла боротьба між Угорським королівством та Польським князівством за карпатохорватські землі, розташовані вздовж Карпатського хребта на захід від Дуклянського перевалу. Саме в цей час прикарпатські князівства хорватів були розгромлені в ході експансії двох потужних сусідів, а вже у 981 році хорватські землі на підгір'ї увійшли до складу Київської Русі внаслідок походів князя Володимира Святославича.
Щодо долі закарпатських хорватських князівств в історіографії сформувалися дві ключові концепції: згідно з першою, вони увійшли до складу Київської Русі внаслідок карпатського походу князя Володимира Святославича 993 року; відповідно до другої — ці утворення певний час зберігали самостійність і були остаточно інкорпоровані Угорським королівством до 1020 року.
Примітки