Іван Васильович Величко (псевдо: «Явір»; ? — 12 червня 1951, Ючин, Тучинський район, Рівненська область) — український повстанець, діяч збройного підпілля ОУН та УПА на Рівненщині. За краєзнавчими даними, був кущовим військовиком УПА, діяв у районі Річиці, Рисвянки, Ючина та Тучина. Був пов’язаний із однією з останніх груп колишніх вояків куреня УПА Степана Трохимчука-«Недолі».
Життєпис
Про ранні роки Івана Величка відомостей збережено мало. У спогадах колишнього працівника Тучинського НКВС Миколи Дем’янюка він згадується як Іван Величко з Річиці. У краєзнавчих матеріалах про Рисвянку названий кущовим військовиком УПА з псевдом «Явір».
Величко був пов’язаний із середовищем колишніх вояків куреня УПА Степана Трохимчука-«Недолі». Після страти Трохимчука в Рівному в січні 1945 року українське націоналістичне підпілля в Тучині та його околицях продовжувало діяти до початку 1950-х років. Останньою групою колишніх вояків куреня «Недолі» дослідники Ігор Марчук і Ярослав Переходько називають групу Івана Величка-«Явора».
Діяльність у підпіллі
За краєзнавчими даними, Величко активно перешкоджав радянській владі проводити агітаційну роботу в Рисвянці. У селі він мав криївку та діяв разом із Данилом Ліціюком, Яковом Прокоп’юком, Кирилом Радовенчиком і Кирилом Якимчуком. За спогадами Одарки Мельничук та Якова Прокоп’юка, Величко мав репутацію відчайдушного й добре озброєного підпільника, якого побоювалися представники радянського активу та силових органів.
У місцевих переказах згадується, що Величко іноді пересувався навколишніми селами, переодягнений у форму радянського молодшого лейтенанта. За цими спогадами, він міг з’являтися поруч із радянськими військовими або представниками влади, а перед відходом залишати записку з написом: «Ви сидите разом із Величком». Такі епізоди сприяли формуванню його образу як зухвалого і важковловимого повстанця.
Ймовірно, у травні 1947 року Величко був причетний до зриву радянської агітаційної кампанії в Рисвянці, пов’язаної з підпискою селян на державну позику. За виявленими документами, саме тоді під час агітації радпартактивом району в Рисвянці був важко поранений представник райкому партії Єфимов.
За спогадами Миколи Дем’янюка, колишнього учасника радянських винищувальних структур у Тучинському районі, Величко діяв як одинак і не входив до постійного повстанського загону, однак радянські органи все одно вважали його небезпечним противником. Дем’янюк згадував, що восени під час однієї з операцій із затримання Величка було залучено близько 200 осіб, зокрема загони Тучинського і Рівненського НКВС. Помешкання Величка, за цими спогадами, оточили трьома рядами.
За розповіддю Дем’янюка, у дворі перебував батько Величка, якого попросили вмовити сина здатися. Батько, якого Дем’янюк описує як віруючу людину, підтвердив, що Іван удома, але після розмови із сином повідомив, що той відмовився здаватися. Згодом до переговорів залучили брата Величка, який служив у Червоній армії, однак Іван знову відмовився.
Після цього, за спогадами Дем’янюка, радянські силовики підпалили хлів, у якому сховався Величко. Керівник операції підійшов надто близько до будівлі, після чого Величко продер отвір у снопах на даху, вистрибнув на нього, зірвав із його шиї автомат і застрелив. Потім, скориставшись димом, Величко застрелив ще одного енкаведиста й вирвався з оточення. Дем’янюк називав цю невдачу значною ганьбою для радянських силовиків, оскільки близько двох сотень учасників операції не змогли затримати одну людину й втратили керівника операції.
Подібний епізод подано і в краєзнавчих матеріалах про Рисвянку: 14 липня 1947 року під час чекістсько-військової операції проти Величка було оточено клуню, де він перебував. За спогадами місцевих жителів, Величко відмовився здатися, застрелив офіцера НКВС, підпалив клуню і, скориставшись димом, вирвався з оточення. За документальними уточненнями, вбитим був керівник операції майор Житніков.
За словами Дем’янюка, Величко був невисокого зросту, але мав добру фізичну підготовку, що допомагало йому довго уникати затримання. Після цих подій радянські органи, за переказами, отримали вказівку захопити Величка живим для показового судового процесу. За сприяння в його затриманні було обіцяно винагороду в розмірі 25 тисяч карбованців, що свідчило про значення, яке радянські спецслужби надавали його ліквідації або публічному засудженню.
Загибель
У 1951 році до Тучинського райвідділу держбезпеки звернувся Сікорський із Ючина, повідомивши, що в його домі переховується Величко. За спогадами Дем’янюка, дружина Сікорського була родичкою Величка. Після цього до колонії Ючин прибула оперативна група, яка оточила хату. За спогадами місцевих жителів, Величко відмовився здатися живим і спробував вирватися з оточення. Під час втечі був поранений і загинув.
У краєзнавчих матеріалах про Рисвянку подано докладніший переказ останнього епізоду. Згідно з ним, Величко, перебуваючи в оточеній хаті, не дозволив силовикам увійти всередину, а згодом умився, поголився, взяв із собою пляшку води та гранату і спробував прорватися до лісу. Не добігши кілька метрів, був поранений у ноги й, не бажаючи здаватися живим, підірвався гранатою.
У мартирологічному виданні Дмитра Литвинчука «Від Горині до Колими» датою загибелі Івана Величка-«Явора» вказано 12 червня 1951 року. У праці Ігоря Марчука та Ярослава Переходька «Курінний УПА Степан Трохимчук-„Недоля“» зазначено, що остання група колишніх вояків куреня «Недолі» — група Івана Величка-«Явора» — загинула в сутичці з оперативно-військовою групою Тучинського районного відділу МДБ навесні 1951 року.
За спогадами Миколи Дем’янюка, після загибелі тіло Величка привезли до Тучина, прив’язали колючим дротом до дерева та всунули цигарку до рота в центрі села й виставили для залякування місцевого населення. Дем’янюк згадував, що навіть після смерті Величко «не давав їм спокою».
Оцінки та пам’ять
Величко-«Явір» залишився в місцевій пам’яті як один із найвідоміших повстанців Тучинщини післявоєнного періоду. Його діяльність вирізнялася особистою зухвалістю, мобільністю та здатністю уникати переслідування радянських силових структур. Численні спроби захопити його, залучення великих оперативних груп, обіцянка грошової винагороди та намір організувати показовий судовий процес свідчать, що радянська влада сприймала Величка як небезпечного й символічно важливого противника в регіоні.
Примітки