Гіперболічна навігація — це клас систем радіонавігації, у яких навігаційний приймач визначає своє місцезнаходження на основі різниці часу надходження радіохвиль, прийнятих від передавачів радіонавігаційних маяків.
Такі системи складаються зі значно віддалених одна від одної станцій, що передають сигнали, які мають високий ступінь часової синхронізації. У типовому випадку станції або одночасно передають короткі імпульси, або безперервні сигнали з однаковою фазою. Приймач, розташований посередині між двома станціями, прийматиме сигнали одночасно або з однаковою фазою. В будь-якій іншій точці сигнал від ближчої станції буде прийнятий раніше або матиме іншу фазу.
Історія Системи гіперболічного визначення місцеположення вперше були використані під час Першої світової війни в системах акустичної локації для визначення місцезнаходження ворожої артилерії. Звук пострілу гармати приймався кількома мікрофонами, а час його надходження передавався до обчислювального центру для визначення координат. Такі системи використовувалися також під час Другої світової війни. Першою гіперболічною системою радіонавігації стала система Gee, створена в роки Другої світової війни Королівськими повітряними силами для потреб Бомбардувального командування. За нею у 1944 році з'явилися система Decca Navigator System, розроблена Королівським військово-морським флотом, а також система LORAN, створена Військово-морськими силами США для далекої морської навігації.
Після війни були створені такі системи, як широко відома система Loran-C Берегової охорони США, міжнародна система Omega, а також радянські системи «Альфа» і «Чайка». Усі ці системи використовувалися до їх майже повної заміни в 1990-х роках супутниковими навігаційними системами, такими як Global Positioning System (GPS). Супутникові навігаційні системи також ґрунтуються на гіперболічному принципі.
Примітки