Охотська культура — археологічна культура приморських рибалок і мисливців-збирачів, що існувала на південному узбережжі Охотського моря, включаючи Сахалін, північно-східну частину Хоккайдо та Курильські острови, від другої половини I тисячоліття до початку II тисячоліття н. е. Носіїв Охотської культури часто вважають предками нівхів. Водночас деякі дослідники ототожнюють їх із ранніми носіями айнів.
Важливим елементом Охотської культури був , поширений серед багатьох народів Північної Євразії, зокрема айнів і нівхів. На відміну від цього, у культурі Дзьомон Японського архіпелагу культ ведмедя майже не траплявся. Археологічні дані свідчать, що власне Охотська культура сформувалася у V столітті на основі , яка існувала на півдні Сахаліну та північному заході Хоккайдо.
Історія Вважається, що Охотська культура сформувалася на Сахалін внаслідок змішування носіїв культури Дзьомон з (генетично близькими до предків сучасних носіїв чукотсько-камчатських мов), а також подальшого припливу з регіону Приамур'я. Японський археолог Кісао Ішідзукі () висловив припущення, що носії Охотської культури згадуються в японському літописі Ніхон Сьокі під назвою місіхасе. Водночас інші дослідники вважають, що назва місіхасе стосувалася іншого народу або однієї з груп, які розмовляли нівхською мовою.У літописі «Ніхон Сьокі», завершеному 720 року, міститься такий запис під 544 роком:
Назва «Сусень» (Sushen) записується кандзі та позначає народ Маньчжурії, який згадується в китайських джерелах ще з VI століття до н. е. Вважається, що назва «Сусень» стосувалася тунгуських народів, які були предками та чжурчженів (Aston 1972, II, с. 58). Використання назви «Сусень» у японських джерелах приблизно через тисячу років після її першої появи в Китаї можна розглядати як спосіб окреслення етноцентричних кордонів Японії та протиставлення держави Ямато неяматоським народам. У японському контексті термін «Сусень», найімовірніше, слід розуміти не як назву конкретного етносу з Маньчжурії чи Сахаліну, а як традиційне позначення «північних народів» або «північних варварів». Згідно з пізнішими записами Ніхон сьокі, сусені також мешкали на Хоккайдо. За правління імператриці Когьоку (655–661) Абе-но Хірафу, військовий намісник (територія сучасного ), був кілька разів відряджений правителями держави Ямато із західного Хонсю у військові походи на північ. Під час цих експедицій головними противниками Абе-но Хірафу були саме сусені, які здійснювали напади на емісі. У третьому місяці 660 року в «Ніхон сьокі» наведено такий запис:
Носії Охотської культури, ймовірно, збереглися в усній традиції айнів під назвою репункур, що означає «люди моря». Американський японознавець зазначав, що в айнських переказах часто згадуються війни між репункур і яункур (яункур — «люди суші», тобто самі айни). Зокрема, багато оповідей розповідають про боротьбу героя Пойяунпе з репункур. Щодо юкарів (традиційних айнських героїчних епічних пісень), особливо тих, що розповідають про героя Пойяунпе, айнський мовознавець Чірі Масіхо висловив таке припущення:
Наприкінці існування Охотської культури археологічні пам'ятки та артефакти цієї культури на Курильських островах почали швидко зникати, що підтверджується даними радіовуглецевого датування. Приблизно 1100 року н. е., кількість датованих знахідок різко скорочується. Для періоду приблизно 1350–1550 роки н. е. майже не відомо археологічних матеріалів Охотської культури, які можна було б датувати за допомогою радіовуглецевого аналізу. На Хоккайдо відсутність пам'яток Охотської культури після приблизно 1100 року більшість дослідників пояснює асиміляцією або інтеграцією її носіїв із носіями , яка в той час поширювалася на південний і західний Хоккайдо.
Існує також гіпотеза, що початок нового періоду похолодання — Малий льодовиковий період — негативно вплинув на життєздатність охотських поселень на Курильських островах. Припускається, що торговельні та обмінні зв'язки, які курильські носії Охотської культури підтримували з населенням півострову Камчатка, більше не забезпечували достатнього доступу до необхідних ресурсів і партнерів для обміну, особливо в центральній і північній частинах Курильського архіпелагу. У міру того як зими ставали довшими, пересування — складнішим, а попит на морські продукти міг зменшуватися або їх транспортування ставало дорожчим, економічні стимули для подальшого проживання на віддалених Курильських островах поступово слабшали. На думку дослідників, саме поєднання економічних, соціальних і природно-кліматичних чинників могло призвести до того, що носії Охотської культури добровільно залишили свої поселення на Курильських островах.
Антропологія та генетика Морфологічні дослідження скелетних решток носіїв Охотської культури показали їхню загальну подібність до сучасних народів, які мешкають у басейні Амура та на півночі Сахаліну. Водночас результати свідчать, що ця популяція була генетично неоднорідною. Повногеномний аналіз останків показав, що носії Охотської культури сформувалися внаслідок змішування трьох основних популяцій: близько 54 % — давні північно-східні азійці; близько 22 % — давні палеосибірські популяції; близько 24 % — носії культура Дзьомон.
Мітохондріальні гаплогрупи Аналіз мітохондріальної ДНК виявив, що серед носіїв Охотської культури найчастіше траплялися гаплогрупи , і . Такі самі гаплогрупи сьогодні поширені серед народів нижньої течії Амуру, що свідчить про ймовірне походження охотського населення саме з цього регіону. Дослідження 37 скелетів (2009 р.) показало таку частоту мітохондріальних гаплогруп: Y — 43,2 %, G1 — 24,3 %, N9 — 10,8 %, A — 8,1 %, C3 — 5,4 %, M7 — 5,4 %, B5 — 2,7 % Домінування гаплогрупи Y характерне також для сучасних ульчів, нівхів та негідальців, які проживають у нижній течії Амуру. Отримані дані свідчать, що носії Охотської культури генетично були найближчими до сучасних народів Нижнього Приамур'я, а також мали помітну спорідненість із айнами Хоккайдо. Крім того, дослідження показало наявність генетичного внеску населення півострова Камчатка.
Господарство Визначальною рисою Охотської культури була господарська система, заснована переважно на використанні морських ресурсів. Це відповідає розташуванню більшості археологічних пам'яток уздовж узбережжя. Археологічні знахідки кісток тварин і знарядь праці свідчать про інтенсивне морське полювання, рибальство, збирання морських ресурсів. Дослідження стабільних ізотопів азоту в людських кістках показують, що основу харчування становив морський білок. Аналіз колагену людських кісток засвідчив, що частка морських білків у раціоні становила 60–94 % у мешканців , 80–90 % у населення східного Хоккайдо. Разом із тим дослідники вважають, що харчування носіїв Охотської культури було значно різноманітнішим, ніж це можна встановити лише за ізотопними аналізами. До їхнього раціону також входили наземні ссавці — олені, лисиці, зайці та куниці; домашні собаки (про що свідчать сліди розрубування кісток); домашні свині (їхні рештки знайдено лише на півночі Хоккайдо). Є також свідчення про вирощування ячменю; збирання дикорослих рослин, зокрема Aralia, Polygonum, Actinidia, Vitis, Sambucus, Empetrum nigrum, Rubus sp., Phellodendron amurense та Juglans. Роль цих рослин у господарстві остаточно не з'ясована. Вони могли використовуватися як у харчуванні, так і в ритуальних практиках.
Економіка Японський археолог Кікучі Тосіхіко встановив, що багато бронзових виробів та інших предметів не місцевого походження, знайдених на пам'ятках Охотської культури, походили з Маньчжурії та російського Далекого Сходу. Водночас давно існує припущення, що важливою складовою економіки носіїв Охотської культури була торгівля хутром диких тварин. Однак археологічні дані не підтверджують, що далекі торговельні зв'язки або спеціалізоване виробництво для обміну відігравали провідну роль у їхньому господарстві. Предмети, які безсумнівно були отримані внаслідок торгівлі з іншими регіонами, трапляються рідко. Більшість таких знахідок походить лише з двох пам'яток — Менасі-домарі та Мойоро, тоді як на інших охотських поселеннях, зокрема в районі протоки Лаперуза та на Сахаліні, імпортних речей виявлено дуже мало. Тому наявні археологічні та письмові джерела майже не підтверджують припущення, що носії Охотської культури активно торгували продуктами морського промислу (наприклад, виробами з морських ссавців) з населенням Маньчжурії чи Японії. Разом із тим аналіз складу кераміки та виробів з обсидіану показав, що охотські громади, які жили на віддалених Курильських островах, підтримували ширші й інтенсивніші мережі обміну, ніж населення . Особливо показовим є походження обсидіану: дослідження засвідчили, що мешканці Курильських островів широко використовували обсидіан, доставлений з півострову Камчатка. Це свідчить про існування добре налагоджених контактів між віддаленими островами та Камчаткою, навіть попри значні відстані.
Культура Кераміка Посуд Охотської культури мав плоске дно та переважно гладкі стінки. Орнамент зазвичай зосереджувався на зовнішньому боці вінця, де використовувалися кілька характерних декоративних мотивів, які легко розрізняються. Дослідники поділяють розвиток Охотської культури на півночі Хоккайдо на чотири етапи, що відповідають чотирьом основним стилям кераміки. Через те, що більшість органічних матеріалів із прибережних пам'яток зазнали впливу морського резервуарного ефекту (який ускладнює точне радіовуглецеве датування), хронологія Охотської культури значною мірою ґрунтується на порівняльному аналізі кераміки та її типологічній послідовності.. Однією з найхарактерніших особливостей охотського посуду є товстий шар органічного нагару на внутрішній і зовнішній поверхнях біля вінця та верхньої частини стінок, а іноді й у нижній частині посудини. Хімічний аналіз цього нагару показав високий вміст фосфору, що свідчить про його походження з тваринних жирів. Це дає підстави вважати, що основним призначенням такого посуду було приготування продуктів тваринного походження, насамперед м'яса й жиру морських і наземних тварин.
Останній етап розвитку Охотської культури демонструє низку нововведень. Зокрема зменшується роль великих кухонних глечиків, з'являється багато невеликих широкогорлих посудин. Імовірно, ці зміни були пов'язані із соціальними, господарськими та технологічними перетвореннями, що відбувалися в X — XIII століттях. У цей самий час значно збільшується використання імпортних металевих виробів. На окремих поселеннях археологи виявили залізні казани, які використовувалися для приготування їжі. Такі ємності були значно міцнішими, довговічнішими та ефективнішими за керамічний посуд. З огляду на суворий клімат Сахаліну, де виготовлення якісної кераміки було складним, поступовий занепад гончарства після появи металевих казанів виглядає цілком закономірним.
На деяких пам'ятках Охотської культури знайдено залишки теплотехнічних споруд, які використовувалися для опалення та приготування їжі. Ці конструкції будувалися з глини або кам'яних плит та розташовувалися всередині напівземлянок. Подібні споруди відомі на археологічних пам'ятках Хоккайдо, датованих VI–VII — XII–XIII століттями. Ці знахідки свідчать, що носії Охотської культури добре розуміли принципи використання високих температур і споруджували спеціальні печі не лише для обігріву житла, приготування їжі, примітивної обробки металу, випалювання кераміки.
Релігія Важливе місце в релігійних уявленнях носіїв Охотська культура посідав культ ведмедя. На острові Ребун вони спеціально перевозили човнами дорослих і молодих уссурійських бурих ведмедів з Хоккайдо для проведення ритуальних церемоній. Водночас вони утримували в невеликій кількості та .