Тайвань, офіційно відомий як Китайська Республіка, не є членом-засновником Організації Об'єднаних Націй (ООН) з 1971 року. Історично склалося так, що Китайська Республіка приєдналася до Організації Об'єднаних Націй як член-засновник і була одним із п'яти постійних членів Ради Безпеки, поки Китайська Народна Республіка не зайняла місце Китаю в 1971 році.

В останні роки Тайвань прагнув брати участь у системі ООН у різних формах, або як спостерігач у спеціалізованих установах, або як офіційний член. Незважаючи на підтримку дипломатичних союзників і США, участь Тайваню в системі ООН здебільшого була відмовлена або обмежена через тиск з боку Китайської Народної Республіки.

Історія Після Другої світової війни переможці з «Великої четвірки» (Китай, Радянський Союз, Велика Британія, США) стали засновниками Організації Об'єднаних Націй. Місце Китаю посідала Китайська Республіка на чолі з Чан Кайші. Статут ООН, розроблений у 1944 році, був ратифікований представниками 50 країн 26 червня 1945 року. Китаю, на знак визнання його тривалої боротьби проти агресії, було надано честь першим підписати Статут ООН. Президент Франклін Рузвельт визнав військові зусилля Китаю у Другій світовій війні та висловив бажання дозволити Китаю «відігравати належну роль у підтримці миру та процвітання» у світі. Таким чином, попри опір з боку інших лідерів, зокрема Вінстона Черчилля, Китай став постійним членом Ради Безпеки з моменту її створення у 1945 році. Водночас контроль над островом Тайвань, який перебував під японським колоніальним пануванням, 25 жовтня 1945 року було передано Китайській Республіці (КР). У 1949 році уряд КР відступив на Тайвань, а на материковому Китаї було проголошено Китайську Народну Республіку (КНР). У той час як Сполучені Штати підтримували претензії КР на статус єдиного законного уряду Китаю, Радянський Союз був союзником КНР. На знак протесту проти виключення КНР радянські представники бойкотували ООН з січня по серпень 1950 року. Спочатку КНР бойкотувала або виходила з міжнародних організацій, у яких Тайвань зберігав членство, включаючи Всесвітній поштовий союз і Всесвітню метеорологічну організацію. Ця політика призвела до ізоляції країни від міжнародних структур. Японія офіційно відмовилася від претензій на острови Тайвань і Пенху в Сан-Франциському мирному договорі 1951 року, що залишило політичний статус острова невизначеним. Ні КНР, ні КР не були запрошені до участі в підписанні договору через суперечку про легітимність. Починаючи з 1950 року, дружні до КНР країни, такі як Народна Республіка Албанія, щорічно виносили на розгляд Генеральної Асамблеї резолюцію про виключення «представників Чан Кайші» (непрямий натяк на КР) і надання КНР права представляти Китай в ООН. Хоча ці резолюції щороку блокувалися, підтримка КНР неухильно зростала. Занепокоєні цією тенденцією, Сполучені Штати у 1961 році почали висувати пропозицію, яка вимагала не простої більшості, а двох третин голосів для прийняття рішення щодо питання представництва. Після виходу Індонезії з ООН у 1965 році КНР зменшила свої зусилля щодо вступу до ООН, але незабаром відновила дипломатичний тиск за членство. Вступ до ООН низки колишніх колоній, а також покращення відносин із західними країнами після радянсько-китайського розколу дозволили КНР здобути достатню підтримку, завдяки чому кваліфікована більшість більше не була потрібна для прийняття рішення про її членство. Опозиція проти КНР та підтримка КР тривали до 1970 року, коли вперше більшість голосів (але недостатня для кваліфікованої більшості) була віддана на користь КНР. Компромісні пропозиції дозволити як Пекіну, так і Тайбею брати участь в ООН були відхилені обома сторонами через політику «єдиного Китаю». На засіданні Ради Безпеки 9 лютого 1971 року Сомалі висловила протест проти повноважень представника Китайської Республіки як особи, що займає місце Китаю в ООН, на що КР і США відповіли, що питання представництва Китаю не повинно розглядатися в Раді Безпеки. </ref> 25 жовтня 1971 року було прийнято Резолюцію Генеральної Асамблеї ООН 2758 (XXVI), яка визнала Китайську Народну Республіку єдиним «законним представником Китаю в Організації Об'єднаних Націй» і виключила «представників Чан Кайші» з ООН. Це була одна з семи резолюцій, розглянутих з цього питання у жовтні, і одна з трьох, за які проводилося голосування. Підсумкова прийнята резолюція була досить вузькою: вона стосувалася представництва «Китаю», але залишала осторонь питання самого Тайваню. Після прийняття резолюції КНР неухильно зміцнювала свій міжнародний вплив. Вона використала це для посилення своїх позицій в ООН, просуваючи таке тлумачення Резолюції 2758, яке розглядає її як підтвердження з боку ООН принципу «єдиного Китаю». КНР додатково посилила дипломатичні зусилля із закріплення принципу «єдиного Китаю» в ООН після скасування воєнного стану на Тайвані та проведення демократичних реформ у наприкінці 1980-х і 1990-х роках. Зокрема, риторика почала змінюватися після президентських виборів на Тайвані 2000 року, коли Гоміньдан (КМТ) втратив посаду президента Тайваню на користь більш орієнтованої на незалежність Демократичної прогресивної партії (ДПП). Протягом років після прийняття Резолюції 2758 КНР здобула членство загалом у 21 міжнародній організації, тоді як Тайвань скоротив свою присутність із 39 організацій до 10. Дата вступу КНР і виходу Тайваню (або остаточна форма подвійного членства) значною мірою залежала від окремих процесів, унікальних для кожної організації. Найповільніше ця зміна відбувалася у фінансових установах та інститутах розвитку. Тайвань продовжував дотримуватися політики відмови від вступу до організацій, членами яких була КНР («китайці та бандити не можуть співіснувати»), до кінця 1980-х років, коли він почав сприймати концепцію подвійного членства. Першим пробним випадком подвійного членства прийняття КНР до Інтерполу у 1984 році. Тайвань припинив участь, але офіційно не виходив. Подальша участь Тайваню в Інтерполі обмежена суворими умовами, накладеними КНР, включаючи найменування «Тайвань, Китай» та офіційне включення до складу китайської делегації без права голосу. У 1986 році, коли Китай приєднався до Азійського банку розвитку (АБР), Тайвань зберіг своє членство під назвою «Тайбей, Китай». Це відносно пізнє членство КНР було зумовлене опором з боку США та Японії, які мали значний вплив в АБР і не хотіли повної ізоляції Тайваню. Хоча АБР є багатосторонньою фінансовою установою, він не є частиною системи ООН і мав статут, базований на економічних, а не політичних міркуваннях. Тайвань активізував зусилля щодо вступу до Всесвітньої організації охорони здоров'я (ВООЗ) під час спалаху атипової пневмонії (SARS) у 2002–2004 роках. У 2003 році Генеральний секретар ООН Кофі Аннан сослався на політику «єдиного Китаю» як на причину відмови представнику Тайваню у вході до штаб-квартири ООН, що стало першим випадком, коли Генсек ООН згадав цю політику. У 2005 році ВООЗ підписала угоду з КНР, згідно з якою ВООЗ мала спілкуватися з Тайванем лише через КНР. У 2008 році Генеральний секретар ООН Пан Ґі Мун відхилив заявку Тайваню на членство. Повернення Гоміньдану до влади на Тайвані після президентських виборів 2008 року призвело до зближення з Китаєм, і Тайвань розпочав обмежену участь у деяких органах ООН, отримавши статус спостерігача у Всесвітній асамблеї охорони здоров'я та взявши участь у засіданні Міжнародної організації цивільної авіації, яке проводиться раз на три роки. У 2015 році почали з'являтися повідомлення про те, що громадянам Тайваню відмовляють у вході до будівель ООН за паспортами КР, причому подібні інциденти траплялися ще з 2009 року. Президентські вибори 2016 року повернули до влади ДПП, і подальша участь Тайваню в органах ООН стала залежати від того, чи визнає Тайвань явно принцип «єдиного Китаю». У липні 2023 року Палата представників США прийняла «Акт про міжнародну солідарність з Тайванем», метою якого було роз'яснити, що Резолюція 2758 не містить жодних заяв щодо суверенітету Тайваню. У 2024 році Сенат Австралії та Палата представників Нідерландів прийняли постанови, які аналогічним чином роз'яснювали цю резолюцію. Станом на червень 2024 року офіційна позиція Тайваню полягала в тому, що Резолюція 2758 не стосується Тайваню, а «питання суверенітету Тайваню або його представництва в ООН перебуває поза межами цієї резолюції». У 2024 році тайванця, який проживав у Китаї, засудили до дев'яти років позбавлення волі за те, що раніше він підтримував включення Тайваню до ООН, що стало злочином згідно із законами Китаю, прийнятими того ж року. Примітки