Норвезький мовний конфлікт (, ) — це триваюча суперечка в норвезькій культурі та політиці щодо різних варіантів писемної норвезької мови. З 1536/1537 до 1814 року данська мова була стандартною писемною мовою Норвегії завдяки об'єднанню корон з Данією. Як наслідок, близькість сучасної письмової норвезької мови до данської лежить в основі суперечок у питаннях націоналізму, сільської та міської культур, історії літератури, диглосії (розмовні та формальні діалекти, стандартна мова), реформи правопису та ортографії.

У Сполучених Королівствах Данії та Норвегії офіційними мовами були данська та німецька. Міський норвезький вищий клас розмовляв дансько-норвезькою мовою () (данська, з норвезькою вимовою та іншими незначними місцевими відмінностями), тоді як більшість людей розмовляли своїм місцевим та регіональним діалектом. Після того, як у 1814 році Кільський договір передав Норвегію від Данії до Швеції, датсько-норвезька мова (або « det almidelige bogmaal») була єдиною офіційною мовою до 1885 року, коли визнання отримала ландсмол Івара Осена.

На початку 1840-х років молодий мовознавець Івар Осен подорожував сільською місцевістю, збираючи слова та граматику, що там використовувалися. Він створив норвезьку мову на основі діалектів, мало зазнали впливу данської, та опублікував свою першу граматику та словник норвезької народної мови (), у 1848 та 1850 роках відповідно. Він та багато інших авторів приблизно в цей час писали тексти своїми діалектами.

Норвезька мова є північногерманською мовою. Дансько-норвезька мова, яка спочатку була легкодоступною для данців (і по суті писалася як) і дедалі більше поглинала норвезьку. Тим часом утвердилася «народна мова» Осена. У 1885 році парламент вирішив, що обидві форми письмової норвезької мови мають бути однаково офіційними. Обидві мови дещо змінювали свої назви до 1929 року, коли парламент вирішив, що мову, спочатку засновану на данській мові, слід називати букмол (букв. «книжкова мова»), а мову, засновану на норвезьких діалектах, — нюношк («новонорвезька»).

На початку 20 століття було прийнято більш активістський підхід до письмової норвезької мови. Протягом кількох десятиліть уряд намагався зблизити дві мовні форми з метою їх об'єднання, але зазнав невдачі через широкий опір з обох сторін. Нині скасована офіційна політика об'єднання букмол та нюношк в один письмовий стандарт під назвою самношк шляхом серії реформ створила широкий спектр різновидів цих двох мов. Неофіційна форма під назвою ріксмол вважається більш консервативною, ніж букмол. Так само неофіційна мова Høgnorsk набагато ближча до мови Осена середини 1800-х років, ніж до сучасного нюношк. Норвежці отримують освіту в тій формі, яка більш поширена там, де вони живуть (/) і отриману форму вторинної мови (, «бічна мова»).

Немає офіційно схваленого розмовного стандарту норвезької мови, але, на думку деяких мовознавців, як-от Шелл Венас один де-факто розмовний стандарт схожий на букмол, міську східнонорвезьку ().

Зразок

Данський текст

Норвезький (букмол)

Норвезький (нюнорск)

Переклад українською У 1877 році Брандес покинув Копенгаген і оселився в Берліні. Однак його політичні погляди зробили Пруссію незручним місцем для життя, і в 1883 році він повернувся до Копенгагена. Там його зустріла зовсім нова група письменників та мислителів, які охоче прийняли його своїм лідером. Найважливішою з пізніших праць Брандеса є його праця про Шекспіра, яка, перекладена англійською мовою Вільямом Арчером, одразу ж отримала визнання.

Уривки зі статей про данського критика Георга Брандеса з данської Вікіпедії, версія від 19 травня 2006 року, 09:36 та норвезької (бокмол) Вікіпедії, версія від 4 квітня 2006 року, 01:38.

Історія

Підґрунття Найдавніші зразки недатської норвезької писемності датуються 12 століттям, головним прикладом якого є Konungs skuggsjá. Мова, що використовувалася в той час, відома як давньоскандинавська, і вона широко використовувалася в писемності в Норвегії та Ісландії. Мови Швеції та Данії в той час не дуже відрізнялися від мов Норвегії, і їх часто також називають давньоскандинавськими. Хоча деякі регіональні відмінності очевидні в письмових документах цього часу, важко точно визначити розмежування між розмовними діалектами. Цей тимчасовий норвезький діалект відомий як середньонорвезький ().

З Чорною смертю 1349 року економіка та політична незалежність Норвегії зазнали краху, і країна опинилася під владою Данії. Норвезька мова також зазнала досить значних змін, позбувшись складних граматичних форм та прийнявши нову лексику.

Норвезька писемність у цей час поступово вийшла з ужитку і зрештою була повністю занедбана на користь писемної данської, кульмінаційною подією став переклад у 1604 році кодексу Магнуса Законодавця данською мовою. Останній знайдений екземпляр оригінального середньонорвезького документа датується 1583 роком.

Однак норвезькі діалекти продовжували жити та розвиватися серед населення як просторічна мова, навіть коли освічені класи поступово переймали дансько-норвезьку койне у своїй мові. Норвезький письменник Людвіґ Гольберґ став одним із провідних представників стандартної писемної данської мови, навіть зберігши кілька виразно норвезьких форм у власній творчості.

Фактично, норвезькі письменники — навіть ті, хто був пуристами данської мови — ніколи повністю не відмовлялися від рідної лексики та її вживання у своїх творах. Приклади включають Петтера Дасса, Югана Нурдаля Бруна, Єнса Цетліца та Християна Браунманна Тулліна. Хоча данська була офіційною мовою королівства, норвезькі письменники відчували нерівність між мовами, якими вони розмовляли та писали.

Наприкінці 18 століття у творах педагога Крістіана Шелле, таких як  — використовував багато своїх суперечливих на той час лінгвістичних ідей, серед яких фонематичний правопис, використання жіночого граматичного роду на письмі та літера ⱥ (a з косою рискою, що базується на ø) для заміни aa.

У 1814 році Норвегія відокремилася від Данії як Королівство Норвегія та прийняла власну конституцію. Його змусили укласти новий, але слабший союз зі Швецією, і ситуація склалася наступним чином:

Письмовою мовою була данська, хоча правлячий клас вважав її норвезькою, що було важливо для того, щоб відзначити незалежність Норвегії від Швеції. Панівний клас розмовляв дансько-норвезькою мовою. Вони вважали її культурною норвезькою мовою, на відміну від загальновживаної мови робітників, ремісників та фермерів. Решта населення розмовляла норвезькими діалектами. Вищий клас, який ігнорував або не визнавав той факт, що діалекти являли собою окремий похід від спільного предка, давньоскандинавської мови, зазвичай вважав їх вульгарною мовою або, можливо, слабкою спробою розмовляти «стандартною» норвезькою мовою.

Початки початку 19 століття Розпад Данії та Норвегії відбувся в епоху формування європейських національних держав. Відповідно до принципів романтичного націоналізму, легітимність молодій і все ще формуваній нації Норвегії була надана завдяки її історії та культурі, включаючи норвезьку мову. Норвезькі письменники поступово перейняли у своїй творчості виразну норвезьку лексику. Можливо, першим це зробив Генрік Верґеланн, але саме зібрані народні казки Єрґена Му та Петера Крістена Асб'єрнсена створили особливий норвезький писемний стиль. Це викликало певну опозицію з боку консерваторів, зокрема з боку поета Югана Себастьяна Вельгавна. Впливовий драматург Генрік Ібсен був натхненний націоналістичним рухом, але у своїх пізніших творах він писав переважно стандартною данською мовою, ймовірно, турбуючись про свою данську аудиторію.

До 1866 року данський священнослужитель Андреас Лістов (1817—1889) вважав за необхідне опублікувати книгу, що містила близько 3000 термінів, які потребували перекладу з норвезької на данську мову. Хоча більшість цих термінів, ймовірно, були взяті безпосередньо з подорожніх описів Осмунд Улофсена Віньє, публікація відображала широке визнання того, що значна частина письмової норвезької мови більше не є чисто данською.

Початкові реформи та адвокація До середини 19 століття два норвезьких мовознавчих піонери розпочали роботу, яка вплинула на мовознавчу ситуацію й донині. Івар Осен, самоук, поліглот і засновник сучасного норвезького мовознавства, спочатку вивчав діалекти Суннмере, свого рідного регіону, а потім структуру норвезьких діалектів загалом. Він був одним із перших, хто описав еволюцію від давньоскандинавської до сучасної норвезької мови. З цього він перейшов до пропаганди та розробки виразної норвезької писемності, яку він назвав ландсмоль, «мовою країни». Його робота базувалася на двох важливих принципах: у морфології він обирав форми, які вважав спільними знаменниками, з яких можна було вивести сучасні різновиди, у лексикографії він застосовував пуристичні принципи та виключав слова данського або середньонижньонімецького походження, коли принаймні деякі діалекти зберегли синоніми, успадковані від давньоскандинавської. У 1885 році ландсмоль був прийнятий як офіційну письмову мову поряд з норвезькою версією данської.

Натомість вчитель Кнуд Кнудсен працював над тим, щоб ближче адаптувати орфографію до розмовної дансько-норвезької койне, відомої як «культивована повсякденна мова» (). Він стверджував, що культивована повсякденна мова була найкращою основою для окремої норвезької писемності, оскільки освічені класи не належали до якогось конкретного регіону, вони були численними та мали культурний вплив. Кнудсен також перебував під впливом спільного датсько-норвезького руху за фонематичний правопис та був його прихильником. Письмова форма норвезької мови, заснована на його працях, зрештою стала відома як Ріксмол, термін, введений автором Бйорнстьєрне Бйорнсоном у 1899 році. Префікс використовується у словах, що позначають «належність до (або країни)»; Riksmål означає «державна мова».

В результаті роботи Кнудсена парламент Норвегії ухвалив перші орфографічні реформи в 1862 році, більшість з яких також мали своїх прихильників у Данії. Хоча це було скромно порівняно з наступними реформами, це все ж ознаменувало законодавчий крок до створення окремого письмового стандарту для Норвегії. Тихі літери «е» були виключені з писемної норвезької мови ( а не ), подвійні голосні більше не використовувалися для позначення довгих голосних, k замінило використання c, q та ch у більшості слів, а ph було виключено на користь f.

Близько 1870 року x було замінено на ks.

Такі правописні реформи продовжувалися й у наступні роки, але в 1892 році норвезьке міністерство освіти схвалило перший набір необов'язкових форм у публікації «Читани для початкової школи» Нордаля Рольфсена (). Також у 1892 році національне законодавство надало кожній місцевій шкільній раді право вирішувати, чи навчати своїх дітей — ріксмол чи ландсмол.

У 1907 році мовознавчі реформи були поширені не лише на правопис, а й на граматику. Характерні норвезькі «тверді» приголосні (p, t, k) замінили данські «м'які» приголосні (b, d, g) на письмі; приголосні подвоювалися для позначення коротких голосних; слова, які в норвезькій мові були односкладовими, писалися саме так; а дієвідміни, пов'язані з середнім граматичним родом, були адаптовані до загального норвезького вживання в повсякденному мовленні.

У 1913 році Олаф Булль опублікував кримінальний роман (Мене звати Кноф) став першим твором норвезької літератури, перекладеним з ріксмола данською мовою для данських читачів, тим самим підкреслюючи, що ріксмол на той час вже був окремою мовою.

Суперечка спалахує