Євангеліка () — заворушення, що відбулося на вулицях Атен у листопаді 1901 року, було передусім протестом проти публікації в газеті «Акрополіс» перекладу Євангелія від Матвія сучасною розмовною грецькою мовою, хоча й інші мотиви також відіграли свою роль. Заворушення досягли кульмінації 8 листопада, у «Чорний четвер», коли було вбито вісім демонстрантів.
Після насильства Грецька православна церква відреагувала забороною будь-якого перекладу Біблії будь-якою формою сучасної димотичної грецької мови та забороною працевлаштування вчителів-димотицистів не лише в Греції, а й будь-де в Османській імперії.
Ці заворушення стали поворотним моментом в історії грецького мовного питання та початком тривалого періоду запеклого антагонізму між Православною Церквою та рухом димотицистів.
Мовознавче підґрунтя: виникнення димотицизму
Введення катаревуси До 1901 року тривалі дебати, відомі як грецьке мовне питання, тривали вже 135 років. Початкові надії на те, що давньогрецька мова може бути відроджена як мова щойно звільненої грецької нації, виявилися ілюзорними; сучасна розмовна або «димотична» грецька мова еволюціонувала далеко від своїх давніх коренів, і ці дві мови тепер були взаємно незрозумілими.
Як компроміс, у 1830 році як писемну мову нової держави було прийнято граматично спрощену версію давньогрецької мови, відому як катаревуса глосса («мова, що прагне до чистоти»). Це означало, що розмовна та писемна мови тепер навмисно відрізнялися. Існувала надія, що письмова катаревуса стане взірцем для наслідування, а розмовна грецька мова природним чином «очиститься», ставши більше схожою на цю письмову форму, а отже, і на давньогрецьку, протягом кількох десятиліть. Щоб забезпечити додаткову мотивацію, сучасна розмовна народна грецька мова, більш відома як димотика, була широко засуджена як «низька» та «вульгарна», пошкоджений продукт багатовікового лінгвістичного зіпсування через підпорядкування османському «східному деспотизму».Mackridge, Peter (2009). Language and National Identity in Greece, 1766–1976. Oxford University Press. ISBN 978-0-19-921442-6.
Після 50 років розмовна димотика все ще не виявляла жодних ознак «очищення» до чогось більш схожого на давньогрецьку. З іншого боку, катаревуса виявилася незадовільною у використанні як універсальна письмова мова. Вчені не могли дійти згоди щодо її граматичних правил; і як суто писемна мова без носіїв мови, вона не могла виробити власної природної граматики. Його давньогрецька лексика не могла бути використана для опису предметів та подій повсякденного життя, не звучачи при цьому непитомо та неприродно.Mackridge, Peter (2009). Language and National Identity in Greece, 1766–1976. Oxford University Press. ISBN 978-0-19-921442-6.
Давньогрецька мова в школах Проблему посилювала система освіти. До 1881 року в грецьких початкових школах викладали лише давньогрецьку мову — навіть не катаревусу — що продовжувало традицію Грецької православної церкви, яка століттями фактично мала монополію на освіту. (Церква завжди навчала давньогрецькій мові койне, яку використовували для вивчення Євангелій та Святої літургії.) Таким чином, дітям доводилося вчитися читати й писати мовою, якою вони не розмовляли і навіть не чули поза церквою. Це було прийнятним у попередні століття, коли школи зосереджувалися на підготовці майбутніх священників; але це не могло забезпечити загальної народної грамотності.Mackridge, Peter (2009). Language and National Identity in Greece, 1766–1976. Oxford University Press. ISBN 978-0-19-921442-6.
Ренесанс димотики До 1880 року багато хто почав відчувати, що катаревуса віджила себе.Mackridge, Peter (2009). Language and National Identity in Greece, 1766–1976. Oxford University Press. ISBN 978-0-19-921442-6. Костіс Паламас очолив Нову Атенську школу, яка відродила відродження димотичної поезії; Еммануїл Роїдис вказав на недоліки катаревуси та ввів слово диглосія (двомовність) для опису нездорового розколу між усною та писемною мовами; і, нарешті, у 1888 році Янніс Психаріс опублікував працю «Моя подорож», яка змінила мовну дискусію.
Психаріс та Моя подорож Психаріс запропонував негайно відмовитися від катаревуси та прийняти димотику для всіх письмових цілей. Він не заперечував спорідненість із давньогрецькою; навпаки, як еволюційний мовознавець, він стверджував, що розмовна димотика насправді була давньогрецькою, лише на дві тисячі років пізніше у своїй еволюційній історії . Як молодограматик, він вважав, що суть мови передається через усне мовлення, а не письмо, і розглядав катаревусу як штучну конструкцію, а не справжню мову.Mackridge, Peter (2009). Language and National Identity in Greece, 1766–1976. Oxford University Press. ISBN 978-0-19-921442-6.
Багато хто погоджувався з ним до цього моменту. Але Психаріс пішов далі: якби димотика використовувалася як писемна мова сучасної держави, їй знадобився б більший технічний словниковий запас. Освічена повсякденна мова 1880-х років просто запозичувала такі терміни з писемної катаревуси (наприклад: слово , «еволюція», було змінено на (відповідати морфології розмовної димотики).Mackridge, Peter (2009). Language and National Identity in Greece, 1766–1976. Oxford University Press. ISBN 978-0-19-921442-6.
Псіхаріс відкидав усі подібні запозичення. Натомість він придумав слово , яке, як він стверджував, було словом, що розмовна грецька мова розвинулася б для концепції еволюції, якби вона була вільна від руйнівного впливу катаревуси. Він створив багато таких слів за тим самим принципом; його оголошеною метою було встановити відроджену, науково виведену димотику як новий письмовий стандарт, повністю заснований на розмовній мові, ізольований від катаревуси та незалежний від неї.
Дехто вважав нові карбування потворними та неприродними: «Версії Психаріса звучали як неправильна вимова вивчених слів неосвіченими людьми, які навряд чи були б знайомі з багатьма з цих слів».Mackridge, Peter (2009). Language and National Identity in Greece, 1766–1976. Oxford University Press. ISBN 978-0-19-921442-6. Інші були натхненні баченням Психаріса та стали захопленими прихильниками його версії димотики. Серед них виділявся Александрос Палліс, чий переклад відіграв провідну роль у подіях, пов'язаних з Євангелікою.
Психарісові широко приписують перетворення димотицизму з ідеї на рух, який поступово набирав сили протягом 1890-х років. Хоча він зустрів певний опір, спочатку він був переважно добродушним, конструктивним і зосередженим на мовознавчих та культурних питаннях.Mackridge, Peter (2009). Language and National Identity in Greece, 1766–1976. Oxford University Press. ISBN 978-0-19-921442-6.
Мовознавча ситуація у 1896 році До 1896 року ситуацію можна підсумувати так: давньогрецька мова міцно утвердилася в церкві, середніх школах, а також у початкових школах (з деякими елементами катаревуси з 1881 року). Слово «катаревуса» все ще використовувалося для всіх видів управління та для нехудожньої літератури, але в прозі воно лише починало поступатися місцем димотиці. У поезії провідну роль відігрувала димотика.
Прихильники катаревуси зайняли оборонну позицію, але рух димотицистів був розділений на «крайніх» димотицистів, очолюваних Психарісом і Паллісом, та «поміркованих» димотицистів, які були менш схоластичними та набагато толерантнішими до запозичень з катаревуси (ці помірковані нарешті виграли мовні дебати 80 років потому).
Релігійне підґрунтя: попередні переклади Євангелій Східна Православна Церква ніколи не мала богословських заперечень, в принципі, проти перекладу давньогрецьких Євангелій койне на сучаснішу форму грецької мови, ближчу до розмовної. «Перший переклад з’явився в XI столітті, і до початку XIX століття їх було опубліковано аж двадцять п’ять. Деякі з цих перекладів були офіційно замовлені Константинопольським патріархатом, інші ж були роботою видатних богословів та ченців. Головною характеристикою цих перекладів, замовлених чи ні, було те, що ті, хто їх виконував, були членами Східної Православної Церкви. Отже, вони не становили прямої загрози авторитету церкви, а лише виклику, спрямованого на те, щоб зробити її більш відкритою та сприйнятливою до змін часу».
Однак ця ситуація почала змінюватися в роки після 1790 року зі збільшенням кількості та охоплення протестантських місіонерських товариств. Ці товариства відкривали місії по всій Греції, Леванті та Близькому Сході, приносячи з собою (особливо після 1830 року) нові переклади місцевими народними мовами.
Східна православна церква розглядала ці переклади, спонсоровані протестантами, як спроби прозелітизму (тобто з однієї християнської конфесії до іншої), а отже, як пряму загрозу своєму релігійному авторитету. Відповідно, у 1836 та 1839 роках Вселенський патріархат Константинополя видав (і схвалив новостворену незалежну Автокефальну Церкву Греції) дві енцикліки, в яких наказувалося конфіскувати та знищити всі переклади, зроблені «ворогами нашої віри». Водночас усі попередні переклади, навіть якщо вони були здійснені «нашими одновірцями», були засуджені.
Ці заходи успішно стримували діяльність протестантських місій. Однак факт залишався фактом: більшість греків все ще не могли зрозуміти Євангелія в їхньому давньогрецькому вигляді, проблема, яку публічно визнавали деякі високопоставлені діячі Православної Церкви принаймні з того часу, як Богородиця опублікувала свій «Киріакодроміон» у прототипі катаревуси в 1796 році. Відповідно, деякі вчені православного істеблішменту продовжували працювати над перекладами навіть після Патріарших енциклік.
Найвідомішим з них був Неофітос Вамвас, керівник філософського факультету, а згодом декан Атенського університету . Вамвас був близьким другом і послідовником Кораїса в Парижі, і протягом 1831–1850 років він очолював невелику групу вчених, які переклали Старий і Новий Заповіти на «панеллінську» катаревусу того часу — не розмовну мову, але достатньо близьку до неї, як сподівалися, щоб вплинути на повсякденну мову та зробити її трохи більше схожою на давньогрецьку.
Однак, попри цілком патріотичні панелінські ідеали, що стояли за цією справою, поява цього перекладу в 1850 році викликала запеклі суперечки — не в останню чергу тому, що за відсутності місцевої грецької підтримки такого «радикального» проєкту його спонсорувало Британське та Іноземне Біблійне Товариство. Зрештою, його не було схвалено для публічного використання до 1924 року; але саме його існування та висока репутація його творців підтримували перспективу «поважного» перекладу Євангелій катаревусою.
До кінця 1890-х років катаревуса повністю втратила конотації просвітницького республіканізму, які вона мала за часів Кораїса та Вамваса. На відміну від більш «волохатих» форм димотики, що зараз були в обігу, воно здавалося втіленням респектабельності та правовірності; і коли релігійна асоціація Анапласіс попросила схвалення на переклад Євангелія від Матвія на «просту катаревусу », це було надано Вселенським Патріархатом Константинополя в 1896 році та Священним Синодом Елладської Церкви в 1897 році. Переклад було опубліковано в 1900 році.Mackridge, Peter (2009). Language and National Identity in Greece, 1766–1976. Oxford University Press. ISBN 978-0-19-921442-6.
Після цього рішення можна було б правдоподібно стверджувати, що загальна заборона на переклади, оголошена в енцикліках 1836 та 1839 років, більше не діяла.
Переклад Євангелій королевою Ольгою
Походження перекладу
Ольга Костянтинівна була королевою-консортом еллінів з моменту свого шлюбу в 1867 році з королем Греції Георгом I. Лише 16-річна дівчина вперше прибула до Греції після весілля і завоювала повагу своєї нової батьківщини, вивчивши грецьку мову протягом року та взявши участь у широкомасштабній програмі благодійної та освітньої роботи, що значною мірою сприяло підтримці престижу та популярності грецької монархії.