Дипломатичний захист — дипломатична процедура, за допомогою якої держава захищає права своїх громадян у випадку їх порушення міжнародно-протиправним́ діянням іншої держави, у якій вони не змогли добитися поновлення своїх прав, вичерпавши місцеві засоби юридичного захисту.

Здійснення дипломатичного захисту При здійсненні дипломатичного захисту не повинно бути ніякого втручання у внутрішню компетенцію держави перебування особи, що просить захист.

Громадянин, який потребує захисту в іншій країні, може отримати захист лише після того, коли він не отримав у країні перебування судового чи іншого захисту або всі заходи передбачені законодавством країни перебування для поновлення порушених прав вже вичерпані чи не дали результатів.

Дипломатичний захист може наданий тільки громадянам чи організаціям акредитуючої держави. Апатридам і біпатридам, а також громадяни й органи іноземної держави захист може надаватися лише у випадках крайньої необхідності чи наявності спеціальної домовленості за угодою із зацікавленими державами.

Дипломатичний захист є виключним правом держави в особі його посольства. Громадяни можуть звертатися за захистом до свого посольства, але тільки його держава вирішує чи здійснювати захист.

Дипломатичний захист біпатридів Якщо особа має два або більше громадянств, для свого захисту вибирає можливість звернення до тієї чи іншої держави, громадянством якої вона володіє і з якою перебуває в ефективному зв'язку. Якщо особа з множиним громадянством позбавлена волі чи затримана в країні перебування, то влада цієї держави надає право вибору консула якої держави його громадянства проінфомувати про це.

Якщо особа з множиним громадянством позбавлена волі чи затримана в одній з країн, громадянство якої вона має, прохання про захист може бути відхилене саме на тій підставі, що ця особа є громадянином цієї останньої держави.

Історія розвитку дипломатичного захисту Інститут дипломатичного захисту належить до класичних механізмів міжнародного права, що сформувалися в період становлення системи суверенних держав і тривалий час залишалися одним із ключових інструментів міждержавного реагування на порушення прав громадян за кордоном. Його концептуальні витоки пов'язані з формуванням ранньомодерної правової думки та розвитком природно-правових підходів до природи державного суверенітету і відповідальності. У 1758 році Емер де Ваттель сформулював базовий принцип дипломатичного захисту, відповідно до якого шкода, завдана громадянину за кордоном, розглядається як шкода державі його громадянства. Ця юридична конструкція, попри її фіктивний характер, відіграла визначальну роль у становленні міжнародно-правового механізму захисту індивідів, оскільки в ранній системі міжнародного права саме держава виступала єдиним повноцінним суб'єктом прав і обов'язків.

Упродовж XIX — початку XX століття зазначений принцип трансформувався з доктринальної ідеї в практичний інструмент зовнішньої політики. Активна економічна експансія західних держав у країни Латинської Америки, пов'язана з освоєнням природних ресурсів і розвитком промисловості, спричинила численні конфлікти між іноземними інвесторами та політично нестабільними режимами. У відповідь держави громадянства почали системно використовувати дипломатичний захист для забезпечення майнових і особистих прав своїх громадян, іноді через арбітраж, а іноді — шляхом політичного або навіть силового тиску. Разом з тим саме агресивний характер такої практики сформував суперечливе ставлення до інституту дипломатичного захисту серед держав, що розвиваються. З одного боку, він розглядався як інструмент правового реагування, з іншого — як форма політичного втручання. Попри це, діяльність змішаних арбітражних комісій та накопичення прецедентної практики суттєво сприяли інституціоналізації відповідних норм.

Після Другої світової війни міжнародно-правове середовище зазнало фундаментальних змін, які істотно вплинули на його функціональне призначення. Формування системи міжнародного захисту прав людини створило альтернативні механізми індивідуального захисту, що більше не вимагали обов'язкового посередництва держави громадянства. Паралельно розвиток міжнародного інвестиційного права, зокрема Конвенції про врегулювання інвестиційних спорів 1965 року та мережі двосторонніх інвестиційних договорів, запровадив нові процесуальні інструменти захисту іноземних інвесторів.

У результаті дипломатичний захист утратив монопольне становище як основний засіб реагування на порушення прав іноземців, що спричинило дискусії щодо можливого занепаду цього інституту. Однак подальша практика засвідчила не його зникнення, а функціональну переорієнтацію: він почав виконувати додаткову роль у тих ситуаціях, коли індивідуальні механізми захисту виявляються неефективними або процесуально недоступними.

У 1997 році дипломатичний захист виділено в окремий напрям кодифікації, а у 2006 році під керівництвом та ухвалено 19 проєктів статей, які стали найбільш системним викладом відповідних положень.

Проєкт статей 2006 року сформував цілісну модель цього інституту, що охоплює національну належність вимог, безперервність громадянства, питання множинного громадянства, захист осіб без громадянства та біженців, особливості захисту юридичних осіб і акціонерів, а також принцип вичерпання внутрішніх засобів правового захисту та його винятки. Важливо, що ці положення регулюють не стандарти поводження з іноземцями, а саме механізм реалізації міжнародної відповідальності.

Примітки

Джерела Захист дипломатичний / О. В. Задорожній // Енциклопедія Сучасної України [Електронний ресурс] / Редкол.: І. М. Дзюба, А. І. Жуковський, М. Г. Железняк [та ін.] ; НАН України, НТШ. — К. : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2010. — Режим доступу: https://esu.com.ua/article-15871