Право на відпочинок і дозвілля () — економічне, соціальне та культурне право на достатню кількість часу, вільного від роботи та інших суспільних обов'язків. Воно пов'язане з правом на працю та історичними рухами за законодавче обмеження робочого часу. Сьогодні право на дозвілля та відпочинок, включаючи сон і , визнане в Загальній декларації прав людини, Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права, Конвенції про права дитини та в багатьох регіональних документах, таких як .
Історія
Рух за визнання права на відпочинок, ігри та дозвілля бере свій початок у XIX столітті та русі за восьмигодинний робочий день. Ще у 1856 році каменярі, які працювали в Мельбурнському університеті в Австралії, склали інструменти, вимагаючи скорочення робочого часу, доки їхні вимоги не були прийняті. Наступна гарантія максимального восьмигодинного робочого дня є одним із найперших прикладів правового захисту від надмірної праці, що сьогодні ми визнаємо як право на відпочинок і дозвілля. Гасло австралійських каменярів у 1856 році звучало так:
Хоча Австралія була однією з перших країн, де діяли універсальні обмеження робочого часу (що мало на увазі право на дозвілля), протягом 20-го століття багато інших країн почали ухвалювати подібні закони, що обмежують кількість робочих годин.
Визначення
Сучасне поняття права на відпочинок і дозвілля визнане у статті 24 Загальної декларації прав людини, яка зазначає:
Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права визнає у частині III, статті 7:
Право на дозвілля також визнано у статті 31 Конвенції про права дитини та статті 12 Африканської хартії прав і добробуту дитини, обидва документи закріплюють:
Право на дозвілля вважається економічним, соціальним і культурним правом, на відміну від громадянських і політичних прав. Право на відпочинок і дозвілля пов'язане з правом на працю, яке передбачене статтею 23 Загальної декларації прав людини та статтею 6.3 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права. Тоді як право на працю забезпечує право працювати, право на відпочинок і дозвілля захищає осіб від надмірної праці.
Комітет з економічних, соціальних і культурних прав не робив загальних зауважень щодо статті 7 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права. Тому немає загальноприйнятої згоди щодо конкретних зобов'язань держав стосовно права на відпочинок і дозвілля, і «немає спільної концепції цих термінів, яку можна було б формально прийняти».David Richards and Benjamin Carbonetti, “Worth what we decide: a defense of the right to Leisure,” International Journal of Human Rights, vo. 17, no. 3, (2013): 331. Проте держави все ж мають зобов'язання стосовно права на відпочинок і дозвілля.
Зобов'язання держав щодо права на відпочинок і дозвілля
Незважаючи на неоднозначні формулювання статті 24 Загальної декларації прав людини, держави мають зобов'язання та відповідальність щодо права на дозвілля. Звід документів, опублікованих Комітетом з економічних, соціальних і культурних прав, встановив, що стосовно всіх прав, у тому числі права на відпочинок і дозвілля, держави мають зобов'язання поважати, захищати та забезпечувати їх виконання.
Поважати, захищати та забезпечувати
Принцип поваги, захисту та забезпечення є основним зобов'язанням держави стосовно економічних, культурних і соціальних прав, включаючи право на дозвілля:
Виходячи з визначення принципу поваги, захисту та забезпечення, викладеного в Загальному коментарі № 14 Комітету з економічних, соціальних і культурних прав, зобов'язання поважати вимагає від держав утримуватися від прямого чи непрямого втручання у здійснення права на дозвілля. Зобов'язання захищати вимагає від держав вживати заходів, які запобігають втручанню третіх сторін у право на дозвілля. Нарешті, зобов'язання забезпечувати вимагає від держав вживати належних законодавчих, адміністративних, бюджетних, судових, заохочувальних та інших заходів для реалізації та користування правом на дозвілля.
Таким чином, держави повинні не лише поважати та захищати осіб від надмірної праці, але й забезпечувати це право, а також гарантувати, що особи мають можливість активно користуватися своїм правом на дозвілля, а не просто перебувати у стані відсутності надмірної роботи.
Критика
Право на відпочинок і дозвілля, як і багато економічних, соціальних і культурних прав (ЕСКП), часто вважалося менш важливим або фундаментальним, ніж громадянські та політичні права. Критики економічних, соціальних і культурних прав, такі як та , або праця Вільяма Телбота «Які права повинні бути універсальними» (Which Rights Should be Universal),William Talbott, Which Rights Should be Universal. Oxford. Oxford University Press. 2005 часто стверджують, що ЕСКП не є необхідними для людської гідності, є менш фундаментальними, ніж громадянські та політичні права, є занадто дорогими і непрактичними, і що деякі групи людей не заслуговують на ЕСКП.David Richards and Benjamin Carbonetti, “Worth what we decide: a defense of the right to Leisure,” International Journal of Human Rights, vo. 17, no. 3, (2013): 331.
Однак дослідники прав людини все частіше сприймають концепцію неподільності та визнають, що всі права людини є фундаментальними.Richard McGrath, Janette Young, and Caroline Adams, ‘leisure as a human right special edition introduction,’ Annals of Leisure Research, vol. 20, no. 3, (2017): p. 314. Захисники права на відпочинок і дозвілля стверджують, що воно має фундаментальне значення для добробуту після забезпечення базової безпеки, і що дозвілля є «не марною тратою часу або простою відсутністю роботи, а, скоріше, необхідністю для гідного життя».David Richards and Benjamin Carbonetti, “Worth what we decide: a defense of the right to Leisure,” International Journal of Human Rights, vo. 17, no. 3, (2013): 334.
Право на відпочинок і дозвілля є правом людини, що продовжує формуватися, і дебати навколо його важливості та можливості реалізації, ймовірно, триватимуть.
Див. також
Щорічна відпустка Критика праці
Чотириденний робочий тиждень
Каросі Трудові права Дозвілля Ніксен Емоційне вигоряння
Перепрацювання
Рекреація Шестигодинний робочий день Баланс між роботою та особистим життям
Примітки