Право на розвиток — це право людини, яке визнає невід'ємність усіх прав людини для постійного підвищення добробуту. Воно було визнане Організацією Об'єднаних Націй як міжнародне право людини у 1986 році.

Історія Право на розвиток обговорювалося десятиліттями до його прийняття ООН як міжнародного права людини у 1986 році. На концептуальні розбіжності вплинули політичні позиції часів холодної війни. Нині право на розвиток включене до мандата кількох установ та офісів ООН.

Декларації ООН передували Декларація про встановлення нового міжнародного економічного порядку 1974 року та резолюція Комісії з прав людини ООН 1977 року.

Вперше право на розвиток було визнано у 1981 році у статті 22 Африканської хартії прав людини і народів як чітке індивідуальне та колективне право. Стаття 22 передбачає: «Усі народи мають право на свій економічний, соціальний та культурний розвиток з належним урахуванням їхньої свободи та ідентичності і на рівне користування спільною спадщиною людства».

Декларація ООН про право на розвиток Згодом право на розвиток було проголошене ООН у 1986 році в «Декларації про право на розвиток», яка була прийнята резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 41/128. Голосування відбулося 4 грудня 1986 року. Загалом 146 держав проголосували за резолюцію, 8 утрималися (Данія, Фінляндія, Федеративна Республіка Німеччина, Ісландія, Ізраїль, Японія, Швеція та Сполучене Королівство Великої Британії і Північної Ірландії).https://undocs.org/A/41/PV.97 | page 49 Єдиною державою, яка проголосувала проти декларації, були Сполучені Штати Америки.

Текст декларації став результатом значних компромісів. Він містив десять коротких статей і неоднозначні формулювання.

У преамбулі Декларації про право на розвиток зазначено: «розвиток — це всеосяжний економічний, соціальний, культурний і політичний процес, спрямований на постійне підвищення добробуту всього населення і всіх осіб на основі їхньої активної, вільної та конструктивної участі у розвитку та у справедливому розподілі благ, що з нього випливають».

Декларація Ріо Декларація Ріо-де-Жанейро щодо навколишнього середовища та розвитку 1992 року (також відома як Декларація Ріо або G.R.E.G.) визнає право на розвиток одним зі своїх 27 принципів. Принцип 3 Декларації стверджує: «Право на розвиток повинно реалізовуватися таким чином, щоб справедливо задовольняти потреби нинішнього та майбутніх поколінь у сфері розвитку та навколишнього середовища».

Віденська декларація та Програма дій 1993 року у статті 10 зазначає: « підтверджує "право на розвиток", як воно встановлено в Декларації про право на розвиток, як універсальне і невід'ємне право і складову частину основних прав людини. Як зазначено в Декларації про право на розвиток, людська особа є центральним суб'єктом розвитку. У той час як розвиток сприяє здійсненню всіх прав людини, відсутність розвитку не може бути використана як виправдання для обмеження міжнародно визнаних прав людини. Держави повинні співпрацювати одна з одною в забезпеченні розвитку і усуненні перешкод для розвитку. Міжнародне співтовариство повинно сприяти ефективній міжнародній співпраці для реалізації права на розвиток і усунення перешкод для розвитку. Тривалий прогрес у реалізації права на розвиток вимагає ефективної політики розвитку на національному рівні, а також справедливих економічних відносин і сприятливого економічного середовища на міжнародному рівні».

Китай брав участь у розробці Віденської декларації та Програми дій, і його резолюція про «внесок розвитку в реалізацію всіх прав людини» була ухвалена Радою з прав людини ООН.

Виступивши проти права на розвиток у Декларації 1986 року, Сполучені Штати змінили свою позицію і підтримали це право у Віденській декларації та Програмі дій.

Декларація про права корінних народів Декларація про права корінних народів 2007 року визнає право на розвиток як право корінних народів. У преамбулі Декларації зазначається, що Генеральна Асамблея ООН «стурбована тим, що корінні народи зазнали історичних несправедливостей внаслідок, серед іншого, їхньої колонізації та позбавлення їхніх земель, територій і ресурсів, що перешкоджає їм здійснювати, зокрема, їхнє право на розвиток відповідно до їхніх власних потреб та інтересів».

Стаття 23 уточнює: «Корінні народи мають право визначати та розробляти пріоритети і стратегії для реалізації свого "права на розвиток". Зокрема, корінні народи мають право брати активну участь у розробці та визначенні програм у галузі охорони здоров'я, житла та інших економічних і соціальних програм, що їх стосуються, і, наскільки це можливо, реалізовувати такі програми через свої власні інституції».

Декларація про права селян Декларація ООН про права селян та інших осіб, які працюють у сільській місцевості (2018) також згадує право на розвиток, і, зокрема, Декларацію ООН про право на розвиток, у своїй преамбулі.

Визначення Право на розвиток повністю визнається як універсальне право людини. Як визнано у статті 1 Декларації 1986 року, воно є як груповим правом народів, так і індивідуальним правом. У статті 1 зазначено: «Право на розвиток є невід'ємним правом людини, в силу якого кожна людина і всі народи мають право брати участь в економічному, соціальному, культурному і політичному розвитку, сприяти йому і користуватися його благами, при якому всі права людини і основні свободи можуть бути повністю реалізовані».

Див. також

Права людини та розвиток Покоління прав людини — рішення Африканської комісії з прав людини і народів щодо права на розвиток

Додаткова література Управління Верховного комісара ООН з прав людини, право на розвиток

Примітки