Лавинний шнур () — це застарілий засіб для швидкого виявлення та порятунку осіб, яких засипала лавина.
Принцип дії
Лавинний шнур має довжину 20–25 метрів і товщину близько 3,5 мм. Зазвичай він виготовляється з червоної бавовни, на ньому намічено стрічки-покажчики напрямку з інтервалом в один метр із зазначенням довжини в метрах, а також петлі довжиною 10 см. Шнур змотується в клубок. Користувач прив'язує петлю з позначкою 1 метра стрілкою до себе навколо талії. Якщо існує ризик сходження лавин, він розмотує клубок і тягне лавинний шнур за собою по снігу. Якщо його засипає лавиною, завдяки довжині шнура є відносно високий шанс, що частина його залишиться видимою на поверхні снігового зсуву. Рятувальники можуть за стрілками напрямку визначити, куди і на скільки метрів треба копати, після чого зможуть прослідувати за шнуром до постраждалого.
Історія
Використання лавинних шнурів сягає початку XX століття і пов'язане з баварським альпіністом Еугеном Оертелем, через що в деяких куточках світу цей пристрій називають «шнуром Оертеля» (Oertel Cord)(2009) Atkins, D. History 101: Avalanche cords. The Avalanche Review vol. 27, no. 3, February 2009.. Спочатку він використовувався як елемент спорядження австро-угорських під час Першої світової війни. Близько 1915 року його зробили обов'язковим для у часи війни в горах.
Ефективність
Лавинні шнури були популярними до появи біперів, і хоча вважалося, що вони є ефективними, жодних доказів їхньої дієвості ніколи не було. У 1970-х роках Мельхіор Шільд із Швейцарського федерального інституту вивчення снігу та лавин проаналізував дані швейцарських лавинних нещасних випадків і рятувальних операцій за 30 років — з 1944/45 по 1973/74 рік. Серед 2042 жертв лавин він знайшов лише сім випадків використання лавинних шнурів. У п'яти випадках на поверхні була помітна частина шнура, але так само була помітна й частина тіла постраждалого. У шостому випадку потерпілий був повністю засипаний, проте частина шнура виднілася; ця людина загинула від травм. У сьомому випадку повністю засипаний лавинний шнур виявив , проте шнур відірвався від постраждалої, і її тіло знайшли значно пізніше. У книзі Нокса Вільямса та Бетсі Армстронг «The Avalanche Book» (1986) наводиться дослідження початку 1970-х років, під час якого лавинні шнури випробовували на манекенах із мішками з піском. Манекени розміщували на крутих схилах і за допомогою вибухівки спричиняли лавини. Випробування показали, що частина шнура залишалася на поверхні лише у 40 % випадків, решта 60 % шнурів повністю засипало разом із манекеном. Як правило, шнур намотувався навколо манекена. У 1975 році на симпозіумі експертів з лавинного порятунку, організованому Міжнародним фондом Ванні Айгенманна, Шільд дійшов висновку, що з огляду на ці результати, лавинний шнур більше не можна вважати надійним.
Лавинна куля
В наші дні завдяки новішим розробкам, таким як лавинний детектор, класичний лавинний шнур використовується рідко. Але з нього еволюційно походить схожий пристрій — лавинна куля (avalanche ball). Це шестиметровий шнур, на кінці якого розміщена спеціальна надувна куля. Користувач тримає шнур із кулею у спеціальній кишені рюкзака, і у разі потрапляння в лавину знімає її з запобіжника. Пружинний механізм за частку секунди вистрілює кулю, і завдяки своєму об'єму та густині вона залишається на поверхні снігу. Це дозволяє знайти засипану людину, просуваючись вздовж шнура.
Див. також
Лавинний детектор
Примітки