Друга балканська війна — швидкоплинна війна 29 червня — 29 липня 1913 року за розділ Македонії між Болгарським царством з одного боку, й Османською імперією, Румунським королівством, Королівством Чорногорія, Королівством Сербія і Грецьким королівством з іншого. Війна була спровокована дипломатами Австро-Угорської та Німецької імперії, які прагнули розвалити Балканський союз.

Болгарське царство програло війну. У результаті політична ситуація на Балканському півострові змінилася на користь Французької республіки, Австро-Угорської та Німецькоі імперій. Російська імперія навпаки — втратила свій вплив. Територія, захоплена Болгарським царством у Першій Балканській війні, була поділена між країнами-переможницями.

Причини

Історичні передумови

Османська імперія, розширюючи свою територію з моменту виникнення, у XV столітті захопила Балканський півострів. На півострові ще до приходу османів мешкало багато ворожих один до одного народів. Спільний противник — Османська імперія — змусив їх консолідуватися. У XVII столітті почалося поступове ослаблення імперії. Завоюванні османами народи прагнули до незалежності, тому в XVIII столітті в ослабленій імперії не раз відбувалися повстання національних меншин. До середини XIX століття почалося формування етнократичних держав. На Балканському півострові, частина населення якого була православними християнами і слов'янами, цей процес відбувався за підтримки Російської імперії. До кінця XIX століття Османська імперія втратила значну частину своїх європейських володінь, на території яких виникли незалежні Сербія, Болгарія, Румунія, Греція і Чорногорія..

Протистояння великих держав на Балканах призвело до виникнення Балканського союзу — військового оборонного союзу Болгарського царства, Королівства Сербія, Грецького королівства і Королівства Чорногорія. Союз створювався під егідою Російської імперії і був спрямований проти Австро-Угорської імперії, оскільки нещодавня Боснійська криза призвела до дестабілізації ситуації на Балканах. Проте Балканський союз почав ворогувати з Османською імперією. В ослабленій імперії мешкала велика кількість болгар, греків і сербів. Крім того, болгарський уряд бажав максимально розширити кордони Болгарського царства, створивши Велику Болгарію — імперію, що мала охопити всю східну частину Балкан. Серби воліли отримати доступ до Адріатичного моря, приєднавши до своєї країни Західну Македонію і Албанію. Чорногорці прагнули зайняти великі османські порти на Адріатиці і Новопазарський санджак. Греки, як і болгари, воліли максимально розширити кордони своєї країни. Пізніше, вже після Першої світової війни, виникла Велика ідея Венізелоса — відтворення Візантійської імперії зі столицею в Константинополі (Стамбулі). Були, проте, в союзі й суперечності. Так, Болгарське царство і Королівство Сербія сперечалися про належність Македонії, Королівство Греція і Болгарське царство — про належність Фракії. Румунське королівство, яка не входила в союз, теж мала територіальні претензії до Болгарського царства, а в ході Першої Балканської війни ці претензії вона використовувала для політичного тиску на Болгарію.

Результати Першої балканської війни

9 жовтня 1912 року офіційно розпочалася Перша балканська війна, хоча де-факто Королівство Чорногорія початок бойових дій з османськими військами ще 4 жовтня. У перші два місяці війни сили Балканського союзу вели наступ на всіх напрямах. У Македонії була повністю розбита Західна (Македонська) армія Османської імперії, під Киркларелі — Східна. Тривалі бої на Чаталджинській укріпленій лінії, тривалі облоги міст Салоніки і Шкодер змусили сторони розпочати мирні переговори. Переговори було зірвано младотурками, котрі під час Младотурецької революції захопили владу в Османській імперії. Новий уряд імперії негативно ставився до національних меншин держави, тому він закликав османів продовжити війну на Балканах, повернувши до складу імперії «бунтівні регіони». 3 лютого 1913 року о 7-й годині вечора військові дії відновилися. У другу її фазу Балканському союзу вдалося примусити здатися Шкодер і Салоніки. На інших ділянках фронту до 30 травня велася позиційна війна. 30 травня младотурецький уряд все ж погодився підписати в Лондоні мирний договір.

Відповідно до Лондонського мирного договору, Османська імперія втрачала більшу частину своїх європейських володінь і всі острови в Егейському морі. Під її владою залишався лише Стамбул і його околиці. Албанія отримала незалежність, хоча фактично це був протекторат Австро-Угорської імперії й Королівства Італія. Створення нової держави не задовольняло Королівство Греція, Королівство Чорногорія і Королівство Сербія, які хотіли розділити албанські території між собою. Крім того, мирний договір не передбачав, як розподілять в майбутньому втрачені Османською імперією території. Країни-учасниці Балканського союзу мали самостійно розділити окуповані території. Це було проблематично, оскільки Фракія і Македонія відразу після завершення Першої Балканської війни стали спірними територіями між союзниками. Ситуація в цих регіонах постійно нагніталася, Македонія була поділена спірною демаркаційною лінією між Болгарським царством і Королівством Сербія. Нові кордони держав так і не були визначенні.

Нова політична ситуація

Німецька імперія і Австро-Угорська імперія, які наприкінці XIX століття були втягнуті у загальноєвропейську гонку озброєнь, усвідомлювали, що наближається загальноєвропейська війна. Російська імперія була їх потенційним противником, а значно посилений Балканський союз був її союзником. Цього побоювалися Османська імперія, Німецька імперія і Австро-Угорська імперія. Щоб послабити російський вплив на стратегічно важливому Балканському півострові, необхідно було ліквідувати Балканський союз. Прямо оголосити війну союзу Австро-Угорська імперія не могла, оскільки це могло перерости у загальноєвропейську (фактично світову) війну.

У такій ситуації німецькі й австро-угорські дипломати ще наприкінці 1912 року вирішили розвалити союз зсередини. У Белграді — столиці Королівства Сербія — вони схиляли сербського короля до війни з Болгарським царством і Королівством Греція. Аргументувалося це тим, що в Балканській війні серби не отримали бажаного — доступу до Адріатики, але вони можуть це компенсувати, анексуючи Македонію і Салоніки. Таким чином Королівство Сербія отримала б вихід до Егейського моря. Одночасно німці й австро-угорці вели дипломатичну роботу в болгарській столиці — Софії. Болгарському уряду пропонувалося те саме, що й сербському — анексувати Македонію. Австро-Угорська імперія обіцяла Болгарському царству в цьому питанні підтримку. Але думка болгарської сторони не змінилася. Вона як і раніше наполягала на дуже суворому дотриманні всіх пунктів сербо-болгарського союзного договору 1912 року, який заклав підґрунтя Балканського союзу.

Серби, на відміну від болгар, погодилися з німецькими й австро-угорськими дипломатами. Королівство Сербія готувалася до нової війни. Тим часом Королівства Греція, була невдоволена посиленням Болгарського царства і прагнула спільного кордону з Королівством Сербія, 1 червня 1913 року підписала з Королівством Сербія союзний антиболгарський договір. Греки і серби мали спільні інтереси на Балканах — передусім у транзитній торгівлі. Російська імперія, під егідою якої виник Балканський союз, виступала проти його розпаду. Російський уряд закликав мирно врегулювати питання. Планувалося скликати конференцію всіх «зацікавлених сторін» для встановлення нових кордонів. Ситуація погіршувалася реваншизмом младотурків, які хотіли повернути собі втрачені території.

На початку літа 1913 року в Королівстві Сербія сталася радикалізація уряду і всіх верств суспільства.. Почалася насильницька сербізація у захоплених в османів регіонах — Західної Македонії і Косово.

Розповсюджувались шовіністичні ідеї, наприкінці червня сам сербський король став закликати до максимального розширення кордонів держави. Сформувалося вкрай радикальне угруповання «Чорна рука». Воно виникло за підтримки сербської контррозвідки і контролювало більшу частину сербського уряду. Його побоювався сам Карагеоргійович. Внутрішньополітична ситуація загострювалася тим, що частина сербського уряду на чолі з Николою Пашичем не була згідна з політикою «Чорної руки». У газетах стали з'являтися статті про «урядову зраду батьківщини кабінетом Пашича».

Плани та сили

Зосередження військ

До кінця Першої Балканської війни в Болгарському царстві було сформовано 4-та армія, а після війни — 5-та. Обидві армії виступали нарівні з 1-ю, 2-ю і 3-ю. Фактично з часів недавньої війни з Османською імперією в болгарських військах нічого змінилося. До лінії майбутнього фронту — сербсько-болгарського кордону — Болгарське царство стягала війська довго, оскільки ті перебували далеко у Чаталджі.

Сербські війська, головна ударна сила антиболгарського союзу, розтягнулися вздовж усього кордону з Болгарським царством. Всього у Королівстві Сербія було три армії та два самостійних загони. До складу сербських військ ввійшли чорногорські війська, частина яких увійшло до складу 1-ї армії королевича Олександра Карагеоргійовича. Ще одна частина сербських військ залишалася в Скоп'є як резерв. В тому ж місті розташувався штаб верховного командування антиболгарськими силами.

У Королівстві Чорногорія після Першої Балканської війни війська встигли демобілізуватися, тому була знову оголошено мобілізація. У Королівстві Сербія та Болгарському царстві провелась додаткова мобілізація, щоб поповнити сили. С 23 по 27 червня війська обох країн стягувалися до загального кордону. 28 червня війська розпочали військові дії, тоді ж розпочалась дипломатична криза між країнами колишнього Балканського союзу і Російською імперією, яка прагнула врегулювати конфлікт шляхом мирних переговорів. Того ж дня в Петербурзі було призначено час переговорів про належність спірних територій, проте переговори було зірвано війною.

Плани

Болгарське командування планувало атакувати противника на півдні і перекрити сполучення між Королівством Сербія і Королівством Греція. Далі болгари намагались атакувати Скоп'є і потім повністю зайняти Македонію. На захоплених теренах планувалося заснувати болгарську владу й провести пропаганду серед місцевого населення. Як очікувалося, місцеве населення має підтримати болгарську армію. Далі уряд Болгарського царства волів запропонувати противникам перемир'я і почати дипломатичні переговори. Уряд країни вважав, що після захоплення Скоп'є Королівство Сербія під тиском погодиться на всі умови болгар.

Серби ніяких спеціальних планів напередодні війни не розробляли. Лише на початку липня, коли розпочалася війна і сербські війська просувалися углиб Болгарського царства, сербський і грецький уряди вирішили виграти війну за допомогою дипломатії. Планувалося стримувати наступ болгар на всьому фронті, при цьому звинувачуючи Болгарське царство у порушенні союзних договорів, таким чином ізолювавши її.

Перебіг військових дій

Наступ болгар

В останні дні червня ситуація на кордоні загострилася. 29 червня 1913 року о 3 годині ранку болгарські війська без оголошення війни перейшли в наступ на македонській ділянці кордону. Для Королівства Сербія це виявилося несподіванкою, оскільки та чекала початку у Санкт-Петербурзі. Джордж Б'юкенен, британський дипломат, з приводу початку війни заявив: Болгарія відповідальна за відкриття військових дій, Греція і Сербія цілком заслужили обвинувачення в навмисній провокації.

Спочатку болгарський наступ вівся лише п'ятьма дивізіями 4-ї армії на Македонському фронті та 2-ї армії в напрямку Салонік. Частини 4-ї армії форсували річку Злету, повністю розбивши розташовані там сербські війська, і розділилися на дві частини: перша атакувала сербів біля Криволака, друга — біля Іштиба. Наступ був успішним і несподіваним, але сербська 1-а армія, яка перебувала на відстані 10 кілометрів від Злети, встигла відреагувати на перетин кордону противником й попрямувала назустріч болгарам. Цією армією особисто командував Олександр Карагеоргієвич.